Апаратура компанії «Кінотур», яку так довго вибивала Ганна Чміль, колишній чільник Держкіно, і якою зараз так пишається Катерина Копилова, новітній мешканець «кіно»-кабінету, ставлячи собі в заслугу її існування, — ось кому треба дякувати за якість нового фільму Іллєнка.
Саме на цій апаратурі займалися кольороподілом і фіналізацією фільму з мастерингом в купі. Все ж пізнається в порівнянні. Тож фантастичне враження від фільму пов’язане з тим, як він виглядав у першому варіанті, навесні показаному для невеличкої групи обраних продюсерів, дистриб’юторів, редакторів та держслужбовців. Тоді ще у «Тому…» не було комп’ютерної графіки Кіностудії дитячих та юнацьких фільмів ім. О. Ханжонкова, не було кольороподілу і закінченого звукоряду.
А був «чорновий» монтаж самого режисера, тобто гола режисура. Катастрофічність тоді показаного не давала можливості навіть описати побачене, інакше на кар’єрі пана Іллєнка треба було б негайно ставити хрест, фільм конфіскувати і спалити, аби ніхто не побачив такої ганьби. Та його не спалили. Більше того, за кілька місяців потому, без фінального монтажу, графіки і звуку його показали для широкого загалу на 2-му Київському міжнародному кінофестивалі, і кілька тисяч глядачів, що зібралися під стінами святої Софії, реготали з нього, плакали, червоніли, тицяли пальцями в екран, жахалися, нарікали, відверталися і йшли.
Не всім пощастило там побувати, — решта почули все з новин: і про півторагодинну затримку, і про годинне невідомо-для-чого тупцяння псевдоіндіанців, і про хард-диск, який не відкривався, і про переніс показу на кілька годин, і, нарешті, про його «щасливий» показ…
19 січня сорому не було. Навпаки. І це дивно —дивовижно!..
Фільм знімався із неймовірними затримками 5 років. Ніхто, крім режисера, і не зможе розказати, чого цей стражденний фільм вартував йому, його сім’ї та знімальній групі. Тобто, коли на прем’єрі пан Михайло вжив слово «свято» щодо даної події, це не було пишномовством, даремним пафосом чи банальністю. Це насправді було святом у сенсі святості події для її творців, перемогою, переломним моментом в протистоянні обставин і прагнень-бажань.
Розглядаючи фільм з формальної точки зору, а цей кут зору, як буде зрозуміло, є найбільш виграшним, «Той, хто пройшов крізь вогонь» вийшов красивим фільмом. Таким, як того хотів режисер. Приємний, теплий тон кадру, панорами українських полів та неба, запаморочливі кадри Анд поміж Аргентиною та Чілі, до яких Іллєнко плив річками, морями і океаном 8 тисяч миль, красивий виконавець головної ролі, Дмитро Лінартович і красива виконавиця ролі першої дружини, Ольга Гришина, красива сама історія прототипу героя фільму, Івана Даценка, українця, що пройшов Другу світову, німецький полон, радянські табори, і, опинившись в Канаді, став вождем індіанського племені. І комп’ютерна графіка, якої взагалі не було у першому варіанті, а в другому, на Київському кінофестивалі, була у вигляді «преаніматики», що робилася двома людьми за копійки — бо продюсери з початку за графіку не платили! — теж вийшла красивою. Ба навіть можна сказати, що такої графіки в українському кіно ще не було — можна було цілком повірити в матеріальність літаків, які досить часто ширяли екранним небом, стріляючи і розриваючись на шматки.
Звісно, не варто порівнювати її з графікою лукасовської Industrial Light & Magic, але все ж віра була. Момент з віддзеркаленням у воді уповільнено падаючого літака героя і взагалі заслуговує на відзнаку — драматичний ефект мав потужну силу. А з драматизмом у фільмі були найбільші проблеми. Загалом, історія героя знаково драматична. Але ніхто не дивиться кіно загалом, сприймаючи кожний момент, кожну сцену, кожний епізод окремо. На превеликий жаль, «Той, хто пройшов вогонь» є набором складених паралельно — а не в одну виструнчену лінію — шматків, які з’єднуються умовно, лише в уяві глядача і то на межі можливостей. Замість перетікання дії від дитинства героя до його молодості, від першого погляду героя на дівчину до їх першого побачення, від падіння літка до полону, дія стрибає, мов телепортує з місця на місце, немов ми дивимося не фільм, а ретроспекцію, сон. І якщо б це був би такий хід, метод, якщо б було б вербальне закадрове чи невербальне у вигляді титрів пояснення, ще можна було його сприйняти і погодитися. Та це не метод. Це елементарний режисерський провал. Здавалося б, можна усе виправити монтажем, як увесь фільм був поправлений з часів його першого варіанту: багато сцен «вилюдніли» за рахунок пересікання планів, з’єднання сцен, темп став швидшим, ритмічних «провисань» суттєво зменшилося. Але якщо не було знято якогось кадру, плану чи сцени, то й оживити епізод не можливо, яким би вправним не був би монтажер. Не має чим зробити «перебивку», бо не зняли те, чим це можливо було б зробити. А за зняте відповідає режисер.
Та попри всі казуси — фільм «звучить»: музики часом плутають ноти, перестрибують лади, вступають не там, коли потрібно, але концерт грають, і коду завершають з успіхом. Можна констатувати — «Той, хот пройшов крізь вогонь» пройшов іспит, і по 5-більній системі заслужив міцну 3-ку. Розбирання по деталях фільму може виявити лише кілька справді відмінних моментів: кілька дотепних жартів, кілька сцен з внутрішньою драматургією з першим і другим планами, чудову гру Віталія Лінецького та майстерний монтаж окремих сцен. Позитив випливає із загального враження, що виникає після фільму. А наявність саме такого враження у глядача (і критика) дають право йти режисерові та його команді далі в суворому і немилосердному прокатному бізнесі.