Точка біфуркації. Чітке відмежування влади від бізнесу може розблокувати потенціал для розвитку України

По-перше, на глибокому зрощенні олігархії та влади на загальнонаціональному рівні, що має свої аналоги й на регіональному і часто місцевому.

По-друге, на зумовленій цим явищем консервації та поглиб­ленні монополізації дедалі більшої частини сфер життя. Причому на зміну успадкованим від СРСР державним приходять монополії наближених до керівництва олігархів, які не зовсім підпадають навіть під визначення приватних, оскільки володіння ними залежить насамперед від рівня їхньої наближеності до влади.

По-третє, на процвітанні корупції, яка вже фактично замінила офіційні механізми вирішення тих чи інших питань і водночас стала основним реальним джерелом оплати праці переважної частини чиновників вищої та середньої ланок (і значною мірою нижчої), а відтак метою їх перебування на посадах.

Читайте також: Коли олігархи ляжуть під Путіна

По-четверте, на надмірній (і в більшості випадків непотрібній) зарегламентованості економічної діяльності, яка має на меті не реальне виконання визначених тими чи іншими нормами вимог, а насамперед створення попиту на корупційні послуги посадовців.

Нарешті, по-п’яте, на відсутності реального арбітра, що мав би забезпечити формально задекларований принцип верховенства права в країні: ані судова, ані правоохоронна системи сьогодні не виконують тих функцій, які покладає на них суспільство, а зазвичай, навпаки, є інструментом підтримування всіх згаданих вище суспільних аномалій, що блокують розвиток України.

Без комплексного, а головне швидкого в часі та рішучого подолання названих проблем забезпечити реалізацію скованого нині потенціалу нашої країни неможливо. Й Україні загрожуватиме утвердження відсталої російськоцентричної соціально-економічної та суспільно-по­­літичної моделі розвитку, яка ґрунтується на нераціональному використанні природних багатств та їх привласненні в інтересах вузького кола осіб, наближених до панівної на той чи інший момент владної верхівки. Вона виключає інтенсивний розвиток економіки виробників, утвердження філософії накопичення та творення економічного потенціалу, позаяк зорієнтована на паразитування на вже наявних ресурсах, доступ до яких лімітований правлячою групою.

Цивілізаційні прорив із транзитного пострадянського стану та подолання інертного тяжіння України до відсталої російсько-євразійської олігар­­хічно-люмпенської моделі мають відбутися не за «посередництва» олігархії, а за її ліквідації як явища та знищення передумов для відтворення в майбутньому. Це можливо буде зробити лише за умови відокремлення влади від бізнесу.

Останнє не означає утопічного в ринковій економіці відмежування державної політики від інтересів підприємців. Йдеться про подолання олігархії як явища – ненормальної ситуації, за якої президент, парламент, урядовці та чиновники нижчого рівня у своїй діяльності керуються інтересами не бізнесу та суспільства загалом, а лише окремих фінансово-промис­­ло­­вих груп або, що ще гірше, «обраних» родин (кланів). Тим більше коли в підсумку це призводить до відставання, стагнації та погіршення показників розвитку деяких галузей чи економіки загалом, внаслідок чого країна втрачає перспективу та соціально-економічну, а з нею й суспільно-політичну рівновагу і з’являється загроза державності та суверенітету.

Натомість великий бізнес має бути поставлений деолігархізованою державою в умови, за яких він може стати локомотивом нарощування економічного потенціалу країни, технологічної модернізації, збільшення присутності її товарів на світових ринках.

Читайте також: Лікування української економіки 

Врешті, в історії є чимало прикладів плідної співпраці держави та потужних національних виробників, які забезпечили переваги для розвитку не окремих «сімей», а націй загалом (див. стор. 28). Як, утім, не бракує й антиприкладів, коли в низці африканських та латиноамериканських країн тем­­пи нарощування статків правлячими родинами і кланами перебувають у чіткій обернено про­пор­ційній залежності від розвитку їхньої економіки.

Альтернативи вибору

Вибір, що стоїть перед Україною, не є абсолютно унікальним. На тому чи іншому етапі більшість суспільств були змушені зробити його між моделями з відкритим або обмеженим доступом до ресурсів.

У першому випадку виробництво, торгівля, послуги і фінанси діють у конкурентному середовищі, де постійно триває пошук і творення прибутку, нової вартості, що визнається вільним ринком. В усіх сферах суспільного життя є чітка протидія зловживанням і монополізації. Такий устрій ґрунтується на засадах змагальності як в економіці, так і в політиці, що підтримуються суспільством як одна із його базових цінностей. Громадяни розуміють свої можливості саме як можливості «відкритого доступу» і здатні захищати їх через громадські організації та судову систему.

Натомість суспільства з обмеженим доступом до ресурсів та можливостей основані на пошуку та привласнені не так нової, як уже наявної вартості – ренти, зокрема й через монополізм, унеможливлення конкуренції, «приватизацію» державної влади, витворення симбіозу влади і бізнесу. Джерелами рен­­ти виступають державний бюджет, природні ресурси, держвласність, квазідержавні холдинги, найприбутковіші напрями бізнесу, перерозподіл усього його або частини від «чужих» «своїм», корупція під прикриттям держави.

У цій моделі представники правлячої верхівки обмежують доступ громадян і бізнесу до ресурсів та можливостей заради створення й привласнення рен­­ти, насамперед підконтрольними їм та їхнім фаворитам підприємствами. Замість волі до економічного поступу зусилля влади спрямовуються на боротьбу за частку ренти з усіх цих джерел. Процвітають здирництво в усіх її ешелонах та свавілля силовиків. Передумови для цього закладаються безпосередньо в закони, які застосовуються вибірково. Тут немає місця стабільності, оскільки постійно змінюються правила гри.

У такому устрої суспільна згода щодо організації економічного життя неможлива. Вона підмінюється лояльністю олігархів і чиновників до авторитарного арбітра (це або найвищий керівник держави, або група осіб при владі, або верхівка правлячої партії, або «Сім’я», неважливо) в обмін на доступ та використання ними джерел ренти та бізнес-можливостей. Бізнес-еліта, високопосадовці, лобісти – усі вони є «клієнтами» такого арбітра.

Головні характеристики цьо­­го типу устрою: неефективність, негнучкість, нестійкість. Правляча верства перерозподільни­­ми подачками час від часу, особ­ливо перед виборами, відкуповується від «настирливих» чи «бунтівних» громадян.

Мутації совка

У випадку України модель суспільства з обмеженим доступом до ресурсів та можливостей була успадкована з радянських часів. Одержавлення за соціалізму призвело до перетворення всієї власності на державно-монополістичну. Держава, виконуючи функції управління економікою, оголосила себе верховним володарем загальнонародної власності. Унаслідок цього фактичним господарем став не безпосередній виробник (колектив, народ), а чиновник. Примат централізованого управління призвів до утворення командно-адміністративної форми господарювання й нівелювання ролі приватної ініціативи навіть в управлінні.

На відміну від більшості країн світу головним шляхом формування монополізму в Україні було не укрупнення конкуруючих підприємств через поглинання сильнішими слабших, а перехід компаній і виробничих комп­­лек­­сів-гігантів у недержавну фор­­му власності. При цьому на основі домінування радянської системи псевдоцінностей та її представників у владі сформувався нинішній суспільний устрій з обмеженим доступом громадян і бізнесу до ресурсів та можливостей.

Читайте також: Володимир Ланвовий про планово-збиткову економіку

У підсумку визначальний вплив на внутрішнє життя України мають сьогодні дві діаметрально протилежні за своїм статусом і чисельністю верстви населення, які разом утворюють структуру суспільства, що нагадує піраміду. На її вершині – найвищі посадовці та олігархи, від яких залежить ситуація в країні з огляду на їхні політичні та фінансові можливості, а в основі – велика кількість громадян із низьким рівнем доходів, що не впливають на державну політику.

Ідея відокремлення влади від бізнесу поки що виливалася в переписування претендентом на ту чи іншу державну посаду своєї компаній на родичів, кумів тощо. І хибно вважається, що такий «очищений» службовець діятиме лише в інтересах громадян. При цьому часто лунають заяви про неможливість та й недоцільність такого відмежування, мовляв, бізнесмени – ділові й багаті люди, які, маючи владу, робитимуть багатими всіх нас.

Тим часом, як бачимо, вони використовують її для ухвалення державних рішень, що вигідні тільки наближеним особам та структурам і, як правило, завдають шкоди решті громадян та підприємців. Звідси така щедрість олігархів під час проведення виборчих кампаній у розрахунку на те, що це буде щедро компенсовано майбутньою владою. Електоральна кампанія перетворилася на дороге змагання не ідей і програм удосконалення суспільства, а представників різних бізнес-еліт за право керувати країною у своїх інтересах.

На тлі високого рівня корупції, чиновницького свавілля та відсутності ефективної судової системи олігархічні ФПГ, які монополізували товарні ринки, стають украй небезпечними для держави та суттєво гальмують розвиток її економіки. Адже переваги на ринку дає їм саме привілейований доступ до влади та контроль над сировинними ресурсами, а не наявність технологій.

Відтак структурні перекоси в економіці (закладені в імпер­­сько-радянські часи) не виправляються, а поглиблюються. Тим часом за нинішнього рівня технологічного розвитку країни суттєво підвищити продуктивність, а з нею і темпи зростання та обсяг національного багатства практично неможливо.

Зруйнувати фундамент олігархії

Досвід інших країн дає чимало прикладів успішного виходу на цивілізований шлях розвитку завдяки спрямуванню урядової політики на побудову суспільного устрою з відкритим доступом до ресурсів, розмежуванню влади і бізнесу.

По-перше, потрібно завершити процес приватизації державного майна. Адже саме наявність «нічиїх», нерозподілених, але «заявлених до розподілу» в майбутньому активів і загалом вибірковий доступ до можливостей, регульований не так законом, як конкретними високопосадовцями, створюють умови для міцної «спайки» влади і бізнесу. За нинішнього стану гроші, які надходять до бюджету, мало цікавлять чиновника, підприємства продаються й за півціни, права власності передаються заздалегідь визначеним особам, а «зай­вих» потенційних учасників відсікають надуманими вимогами.

Після цього необхідно провести легалізацію капіталів, набутих некримінальним шляхом, і внесенням відповідних змін до Конституції чітко задекларувати непорушність прав власності осіб, які подали правдиві дані про джерела їх отримання.

По-друге, державна політика має бути спрямована на розвиток малого та середнього бізнесу, потрібна реалізація програми повної демонополізації економіки, спрощення процедур та позбавлення бізнесу зайвих обмежень, запровадження чіткої та єдиної для всіх процедури доступу до ресурсів. Треба ліквідувати як явище затримки з відшкодуванням ПДВ, увівши єдину для всіх схему і терміни відшкодування або скасувавши зазначений податок узагалі, забезпечити різке скорочення держзакупівель та їхню абсолютну прозорість.

По-третє, слід ухвалити закон про лобізм та законодавчо легалізувати цивілізовані методи представництва інтересів, які діють у демократичних державах. Адже наразі в законодавстві відсутній послідовний і систематичний облік категорій конфлікту інтересів. Це дасть змогу детінізувати процедури представництва інтересів, зробити їх відкритими й збалансованими з урахуванням інтересів держави, суб’єк­­тів господарювання та громадян. Необхідно створити спеціальну дозвільну систему, подібну до тих, що функціонує в багатьох розвинених країнах і регламентує діяльність колишніх чиновників задля запобігання використанню ними набутих на державній посаді інформації, зв’язків і навичок у цілях, що суперечать суспільним інтересам.

По-четверте, щоб послабити залежність політичних партій, впливових політиків і посадовців від олігархів, знадобиться комплекс заходів, що має передбачати: 1) оприлюднення особами, що мають керівні позиції в партіях чи органах державної влади, правдивої біографії з жорсткими санкціями за приховування або спотворення відомостей (щонайменше звільнення з посади/заборона займатися політичною діяльністю та обіймати державні посади на тривалий термін, наприклад 10–20 років); 2) посилення контролю за ухваленням рішення чиновником будь-якого рівня у разі, коли його попередня біографія може свідчити про підстави для конфлікту інтересів із зацікавленими бізнес-структу­­ра­­ми; 3) цілковиту прозорість фінансування виборчих кампаній (у її прямих та опосередкованих складових) будь-якого політика чи політсили із забезпеченням вільного доступу до відповідної інформації усіх охочих; 4) обо­­в’язкове декларування всіма політиками та держпосадовцями, правоохоронцями, суддями декларацій про доходи, особистих витрати та витрати їхніх родин.

Подальші дії мають бути спрямовані на розвиток механізмів контролю за владою та великим бізнесом, які стосуються розвитку незалежних інститутів громадянського суспільства та засобів масової інформації, що будуть розглянуті в одному з наступних номерів Тижня.