Нещодавно висунутий від України на здобуття премії Американської кіноакадемії «Оскар», а перед цим презентований на фестивалі в Карлових Варах та Одесі, він є вибуховою сумішшю наших минулих звитяг, теперішніх можливостей і райдужних очікувань на майбутнє. Перший великий копродукційний проект, фільм про класика вітчизняного кіно, поза сумнівом, це тематична та бізнесова подія. Проект фінансово підтримала держава, і питань тут не виникає, адже він був правильно задуманий від початку як стрічка про великого митця, добре відомого людям. Утім, є деякі питання щодо його втілення.
І річ навіть не в тому, що в Карлових Варах «Параджанов» нічого не здобув, хоча на вітчизняному ОМКФ йому дали головний приз «Золотий Дюк» як найкращому українському повнометражному фільму. А в тому, що від початку творці захотіли охопити все, що стосується режисера і людини Параджанова, починаючи від зйомок ним «Тіней забутих предків» у 1964 році й аж до його смерті в 1990-му. Сюжетно сюди входять і київський період, і карпатські зйомки, і єреванський період, і арешт із відсидкою в зоні, і Грузія з «Легендою про Сурамську фортецю».
Плюс з’являються сцени з Мастроянні й Тарковскім, скандалами на студіях та стосунками з дружиною і сином. У результаті яскраве, багате на події, знайомства та рефлексії життя генія, втиснуте в 95 хвилин стрічки, сприймається як калейдоскоп. Глядач банально не встигає перейнятися ні красою та оригінальністю всіх параджановських фільмів, ні трагічністю його життя, ні загалом внеском у культуру. Тобто за формою «Параджанов» нагадує ретроспективу на екрані головних, етапних моментів із біографії режисера, хоча кожен із них міг би стати окремим драматичним кіно, блискучою темою для сюрреалістичної стрічки, комедії чи трагедії. Брак концентрації на чомусь одному, кульмінаційного моменту, який примусив би глядача, заздалегідь підготовленого до нього, пережити сильні емоції, бачиться основною проблемою стрічки. Виправити її було не під силу навіть виконавцю головної ролі Сержу Аведікяну.
Фізіогномічно схожий, насправді хороший актор, він намагався бути своїм героєм, але так до кінця ним і не став. На глобальному рівні не допоміг й оператор Сергій Михальчук, вочевидь, найкращий із можливих помічників у створенні кінопоезії, майстерність і ненав’язливу творчість якого таки можна побачити в кількох кадрах. Однак, усе ж таки заслугою і його, і всієї величезної команди можна вважати вправну професійну роботу на всіх етапах виробництва, що частково компенсувала певні недоліки фільму.