Але целише на перший погляд. Реальність має чимало нюансів, які не просто роблять угоди з Туркменістаном украй серйозними, вони, крім того, повертають до життя давно призабуті посередницькі схеми.
Чарівний взаємозалік
Складнощі у відносинах з російським Газпромом вже змушували Україну закуповувати газ у Туркменії, країни, що має одні з найбільших розвіданих запасів газу – до 20 трлн кубометрів. У 2002 році Україна придбала у Туркменістану близько 40 млрд м3 газу – майже весь свій річний обсяг. У ті часи транзит відбувався через територію Росії. Жодних гучних конфліктів між Києвом та Москвою тоді не було, тож і хвилюватися, мовляв, щось може завадити імпорту туркменського газу підстав не виникало.
Саме цей нюанс і бентежить більшість експертів. Вони стверджують, що купити газ – не штука, але як його перевезти до України? На це запитання є зустрічне запитання: як його доправляли досі?
Річ у тім, що є лише один шлях, яким можна перекачати туркменський газ до України – газогоном «Середня Азія – Центр» до міста Алєксандров Гай, а звідти газопровідною системою «Союз» на Кременчук і Ужгород. Проте є дві обставини. По-перше, саме цією гілкою прямує на Захід російський газ, видобутий з Оренбурзького родовища. А по-друге – пропускна спроможність системи «Союз» не перевищує 15 млрд кубометрів на рік, тоді як йшлося про 40 млрд м3 газу.
Доречне запитання, а як же в такому разі 2002 року в Україну був перекачаний туркменський газ? А отак. Туркменія доправила зазначений обсяг газу до Росії, а Україна отримала той самий обсяг на своєму східному кордоні. Решта – це, так би мовити, внутрішні проблеми російської ГТС. Пояснення таким дивам може бути просте – Україна за час своєї незалежності власне туркменського газу насправді не отримувала ніколи. Туркменське блакитне паливо, закачане до Росії, потрапляло російському же споживачеві на Кавказ та у південні регіони РФ. Україна ж користувалася газом з тих самих родовищ, з яких вона отримувала його ще за СРСР: Уренгойського, Ямбурзького і Заполярного тощо.
Понад те, саме цією схемою з «перекачки газу» послуговувалася славнозвісна компанія RosUkrEnergo. Всупереч заявленим тоді намірам постачати Україні «коктейль» із газу туркменського, узбецького, казахського та російського походження, насправді увесь «коктейльний» газ потрапив на внутрішній ринок Російської Федерації, а російський – до України.
Ці деталі підтверджують один факт. Є чимало неймовірних способів, за якими газ, придбаний десь у чорта на запічку, врешті-решт таки потрапляє до країни-покупця. Так буквально нещодавно російська преса від душі щирої глузувала з Білорусі, яка, не отримавши російської нафти купувала її у Венесуелі. Везти нафту через півсвіту здавалося справою надто дорогою, а тому безглуздою. Варіант, за якого цю нафту Білорусь одразу ж перепродасть США, а з виручених коштів придбає нафту в Азербайджану (з перекачкою через Україну) тоді спав на думку лише вузькогалузевим фахівцям.
Схід – справа газова
Але тут постає ще одне запитання – а чи має Туркменістан відповідні обсяги блакитного палива? В історії українсько-російських газових відносин уже траплялися інциденти, коли Газпром викуповував весь обсяг туркменського газу аж до 2028 року. Щоби зрозуміти нинішню позицію керівництва Туркменістану, слід почати з того, що за попередні роки у країні змінилася влада. Нинішній президент Гурбангули Бердимухамедов, на відміну від свого попередника, аж ніяк не рветься ставати 100-відсотково залежним від Росії, на що він має кілька причин.
По-перше, Ашхабад стривожило те, як байдуже поставилася Росія до повстання у Киргизстані у квітні 2010 року. Саме Росія однією з перших надала фінансовий кредит тимчасовому урядові Рози Отунбаєвої. Відомий факт – між попереднім президентом Киргизстану Курманбеком Бакієвим та Кремлем був гострий конфлікт . Президент Бакієв обіцяв вивести з країни американську військову базу «Манас» в обмін на російський кредит $1,7 млрд. Гроші узяв, але базу не вивів. Чимало політичних експертів висловлювали думку, що повстання – це помста Кремля команді Бакієва за обман. Так це було чи ні – неважливо. В умовах практично авторитарного Туркменістану значно важливіше те, чи вірить у «руку Москви» в киргизьких подіях офіційний Ашхабад.
По-друге, чинником, який працює в нинішній ситуації проти Росії, є економічні відносини між Москвою та Ашхабадом. У 2005 році, «викупивши весь туркменський газ», Газпром фактично перебив ціною пропозицію України, яка до того уклала з Туркменією угоду про придбання 60 млрд кубометрів щорічно протягом 25 років. Газпром тоді пообіцяв брати щорічно по 80 млрд аж до 2028 року. Наразі ж він виконує умови частково, забираючи щороку лише 11 млрд м3, внаслідок чого на нього вже накладені штрафні санкції – за недобір. Вже зараз Туркменістан має близько 50 млрд кубометрів блакитного палива, яке він залюбки продав би будь-якому покупцеві. Україна в цьому сенсі цілком влаштовує Ашхабад. Та постає те саме запитання – як же доправити туркменський газ до України в обхід Росії?
Тут варто згадати про бізнес-структури одного з найбільших спонсорів Партії регіонів – бізнесмена Дмитра Фірташа. Компанія RosUkrEnergo, 50% акцій якої належать компанії Дмитра Васильовича Centragas Holding AG, до 2009 року була газовим посередником між Україною та Росією. Усунута з ринку вона була внаслідок українсько-російської угоди, укладеної тодішнім прем’єром Юлією Тимошенко. Саме через цю угоду екс-прем’єр Тимошенко нині відвідує судові засідання і милується небом у клітинку.
RUEпідкрався непомітно
Купивши блакитне паливо у Туркменістані, не обов’язково саме його тягти в Україну. Треба знайти спосіб, за якого Україна якось отримала б той самий обсяг газу, що й придбала в туркменів. Цей ребус, імовірно, був би надто складним для структур НАК «Нафтогаз». Проте його рішення може стати цілком реальним для холдиногової компанії GroupDF Дмитра Фірташа. Транснаціональна корпорація, яка має величезну клієнтуру по всьому світові, завжди відшукає, як бути з газом, купленим за ціною набагато нижчою за російську.
Гіпотетично можливий варіант, що газ, придбаний НАК «Нафтогаз» у Туркменістану, буде зразу ж проданий тій самій RUE, яка реалізує його Китаю чи Ірану. Україна ж отримає натомість той самий обсяг блакитного палива за тією самою ціною, наприклад, у певної європейської газоторговельної компанії, яка належить тій самій Group DF. Те, що цей газ у свою чергу буде куплений у Росії, – це вже внутрішня справа компанії-посередника. Сказати, як саме діятимуть структури Дмитра Фірташа в разі участі у схемі транспортування туркменського газу в Україну, наразі неможливо. Безперечно одне – Group DF»звинувачували у чому завгодно, крім браку ділової хватки.
Доречно постає й таке запитання: а що заважає Газпрому перестати продавати газ RUE? Лише той простий факт, що 50% RUE належить… Газпрому. Експерти давно звернули увагу на цікавий нюанс. У відстоюванні інтересів швейцарської компанії RUE, керманичі Росії часто-густо нехтують інтересами самої Росії. За висновками експертів Інституту національної стратегії, очолюваного відомим російським політологом Станіславом Бєлковським, 2006 року введення посередника RUE на продажі газу Росією Україні щороку завдавало російському бюджетові $6,76 млрд збитків. Саме такі гроші за сприяння керівництва Газпрому потрапили до компанії-посередника у швейцарському кантоні Цуг, хоча могли би підживити бюджет Російської Федерації. І це не єдина така фірма. Практично легендарною стала нідерландська компанія Gunvor Геннадія Тимченка – найбільший посередник з продажу до Європи російської нафти. Очевидно, коли ідеться про особисті бізнес-інтереси конкретних хлопців з Кремля, інтереси РФ чомусь постійно опиняються на задньому плані.
Тож може статися так, що все нинішнє газове протистояння між Україною та Росією має лише одну мету – повернути посередника, вигода для якого в цьому разі очевидна. Україна – це величезний ринок газу, який приноситиме стабільний дохід. Вигода для зацікавлених осіб у Кремлі так само очевидна – RUE не забуватиме ділитися з ними відсотками зі своїх доходів. Не менш очевидна вигода українських олігархів – вони отримають нарешті дешевий газ, який даватиме їм змогу суттєво знизити собівартість їхньої продукції.
У програші в цій ситуації опиняться двоє. Перший – це бюджет Російської Федерації, який розкрадатимуть значно більше завдяки ще одній сірій схемі . Другий – це пересічний українець, який, попри зменшення ціни на газ, за тепло у своїй оселі сплачуватиме надалі більше і більше.