Жінки у відкритому європейському одязі, стильні чоловіки за модою тих самих років — усе це начебто свідчить про «світськість» тих часів і стосується навіть таких ультраконсервативних країн, як Афганістан чи Іран. Звісно, нам показують фотографії міського життя, хоча десь подалі від Тегерана чи Кабула ситуація із суспільними настроями була приблизно така, як і сьогодні, якщо навіть не з більшим ухилом до своєрідної «домодерності». Але наприкінці 1970-х, під зав’язку холодної війни, усе різко змінилося: до Афганістану ввійшли радянські війська, в Ірані відбулася Ісламська революція, дещо пізніше почалася громадянська війна в Лівані та чимало інших лихоліть, які й досі визначають карту регіону.
Радикальні зміни
І регіон змінився. Замість антиколоніальних борців за незалежність (достатньо поглянути на палестинський опір, який за «класичних» часів молодого Ясіра Арафата радше був схожий на праворадикальний націоналістичний рух), у яких релігійний момент був лише однією зі складових, настав час рухів, що почали виступати під суто релігійними гаслами. Кривава афганська бійня, яка розтягнулася на десять років і позначилася значною підтримкою Заходом (передусім США) антирадянського спротиву, породила десятки тисяч ветеранів, привчених боротися проти ненависних «атеїстів». Важко нині в це повірити, але ще в середині 1980-х Абдалла Аззам (1941–1989), один з ідеологів новітнього ісламізму, який 1979 року відкрито проголосив «джихад» проти Радянського Союзу обов’язком кожного мусульманина, здійснив такий собі «фандрайзинг-тур» Сполученими Штатами, збираючи гроші на боротьбу в Афганістані. Разом із Усамою бен Ладеном та Айманом аль-Завагірі (до якого тепер перейшов титул «терорист номер один» для Заходу) Абдалла Аззам створив «Офіс допомоги» («Мактаб аль-Хідмат»), який, власне, і став прототипом майбутньої «Бази» («Аль-Каїда»), що вперше заявила про себе наприкінці 1980-х.
Читайте також: Die Welt: Путінський торг біженцями
Пізніше, у першій половині 1990-х років, у тому ж таки Афганістані сформується ще й «Талібан» («Рух студентів»), кістяк якого також становитимуть колись треновані західними інструкторами бійці. Нарешті, у середині 2000‑х
у іншій частині регіону про себе заявить «Ісламська держава», яка й досі розглядається як чи не одна з найголовніших безпекових загроз. І виникає питання: що різнить ці рухи між собою? Чи можна розглядати їх як «єдиний антизахідний фронт»? Які відносини складаються між ними та іншими групами й, головне, як це впливає на глобальний розклад сил?
Старі гравці
«Аль-Каїда», яка ще років десять тому не сходила з медійних заголовків, нині переживає значні трансформації. Поступившись в Іраку та Сирії «ІДІЛ», так званий «Централ» організації досі розташовується в Афганістані й очолюється Айманом аль-Завагірі. Фактично це чи не єдиний представник «старої гвардії», який досі залишається живим, і, попри всі спроби його прибрати (інше питання, чи справді його хочуть позбутися, чи радше воліють спостерігати), зберігає ключову роль. Уродженець Єгипту, який входив ще до «Ісламського джихаду» 1970-х років, аз-Завагірі виконує радше роль ідеолога, ніж типового комбатанта. Він автор кількох книжок, численних послань до ісламістів в усіх куточках світу, продовжує стару лінію послідовного антиамериканізму.
Цікаво, втім, що аз-Завагірі підтримував Арабську весну, називаючи повстання в арабських країнах звільненням від поневолення (і це попри світську орієнтацію багатьох протестних рухів). Значно втративши в самому Афганістані й на теренах інших країн (у Сирії, зокрема, прямий зв’язок із «Аль-Каїдою» мав лише «Фронт ан-Нусра» й кілька менших груп, які нині входять до «Комітету звільнення Шаму»), «Аль-Каїда» тривалий час розвивала так би мовити «регіональні відділення». Передусім у Ємені, де її представляв культовий лідер для нового покоління ісламістів Анвар аль-Авлякі (1971–2011). Діяла «Аль-Каїда» й у Лівії, Індонезії, на Філіппінах та особливо в Сомалі, де з нею пов’язана «Аш-Шабаб аль-Муджагіддін».
Найкраще, зрозуміло, в «Аль-Каїди» розвивалися відносини з «Талібаном». Іще сам Усама бен Ладен свого часу присягнув на вірність Муллі Омару, лідеру талібів. Оскільки «Талібан» не був особливо активним за межами Афганістану й сусідніх країн, «Аль-Каїда» виконувала роль містка з іншими ісламістами. І саме вона, зорганізувавши теракти 9/11, підставила «Талібан» під американський удар. Але сьогодні, особливо після 2015 року, коли було знищено великий тренувальний табір «Аль-Каїди» під Кандагаром, відносини між організаціями складаються дещо інакше: певні фракції «Талібану», а саме так звана «Мережа аль-Хаккані» (за ім’ям Джаляль ад-Діна Хаккані), мала найтісніший зв’язок з «Аль-Каїдою». До речі, саме хакканітів звинувачують у кривавому теракті травня 2017-го, коли в дипломатичному кварталі Кабула загинуло понад 150 осіб. Ці альянси загалом зрозумілі: як мілітарна структура, «Аль-Каїда» ставила собі за мету глобальну боротьбу («із хрестоносцями та іудеями», як про це заявляв ще Усама бен Ладен), а не розбудову якоїсь держави, на відміну від «Талібану», який таку державу свого часу мав («Ісламський Емірат Афганістан»). Він і нині контролює близько 20% території країни, передусім на півдні й у центрі.
Останні кілька років, утім, позначилися спробами «Талібану» скористатися м’якшою риторикою, активізувати участь у перемовинах і, зрештою, встановити хитке перемир’я. Воно оголошувалося кілька разів, і, судячи з усього, якісь групи впливу всередині руху намагаються зробити певний «ребрендинг», принаймні дистанціюватися від найрадикальніших діячів. «Талібан», який сформувався радше в руслі місцевої традиції консервативного ханафітського ісламу, дедалі більше позиціонує себе не як «місцевий спротив», а не як транснаціональна організація «глобального джихаду». Принаймні таліби активізували контакти і з РФ, і зі США, вимагаючи виведення іноземних військ із країни в обмін на відмову бойовиків від операцій у Пакистані та інших країнах. МЗС РФ через директора Другого департаменту Азії Заміра Кабулова нещодавно навіть заявило, що з «Талібану» час знімати санкції, накладені свого часу Радбезом ООН.
Читайте також: США перегруповують ракети Patriot і націлюють їх на РФ та Китай – The WSJ
Ці «миротворчі» ініціативи грають на руку й зовнішнім силам впливу, які намагаються стабілізувати ситуацію. Інша проблема, і це вже не лише політичний розрахунок, а й особливість культури, — поміркованість, тобто схильність до компромісності як такої, сприймається тут як слабкість. Навіть якщо зброю частково буде складено, ніхто не гарантуватиме колишнім бійцям мирної старості. Радше навпаки (зважаючи на те, скільки претензій у різних сторін одна до одної). Тому зв’язка «Талібан» — «Аль-Каїда» й далі сприйматиметься як найрадикальніша сила в регіоні, попри набагато м’якішу риторику «Талібану» порівняно з тим, якою вона була кілька років тому.
Дещо інакше розвивалася доля організації в Сирії та Іраку. Тут «Аль-Каїда», із якою значною мірою асоціювався сунітський спротив американцям 2003–2005-го, поступилася місцем «Ісламській державі». Західні аналітики фіксують значну відмінність між орієнтирами обох організацій. Якщо перша тримала курс радше на послідовний тактичний спротив «безбожним режимам» і Заходу, то друга поставила собі за мету створення держави, проголосивши «халіфат» і вимагаючи присяги на вірність Абу Бакру аль-Баґдаді. «Аль-Каїда», вважають експерти з тероризму, функціонувала коштом самого бен Ладена й інших проектів із «фандрайзингу». Водночас «ІДІЛ» фактично запровадила податкову систему на окупованих територіях, не кажучи вже про контроль над газовими й нафтовими родовищами. На її тлі «Аль-Каїда» навіть намагалася дещо покращити свій імідж, зокрема у 2013 році, коли Айман аль-Завагірі закликав припинити ті воєнні операції, у яких можуть постраждати безневинні мусульмани. Власне, тоді й почався розкол між двома організаціями. «ІДІЛ» фактично виводила за межі ісламу тих, хто не поділяв її ідей, а терористичні атаки в країнах ЄС швидко проголошувалися «операціями левів джихаду» на різноманітних ресурсах, правдивість яких, утім, перевірити складно. Окрім того, «Ісламська держава» стала чи не першим ісламістським рухом, який активно вербував комбатантів із країн Заходу, досягнувши в цьому значних успіхів.
Нове покоління
Чимало колишніх бійців «Аль-Каїди» долучилося до лав «ІДІЛ», як і, зрештою, «регіональні» осередки: на піку популярності «Ісламської держави» серед радикалів на вірність Абу Бакру аль-Баґдаді присягнула й частина сомалійських «Аш-Шабаб аль-Муджагіддін», а також основна маса угруповання «Боко харам», яке від 2015-го проголосило себе «Ісламською державою Західної Африки». Із 2014 року в складі «ІДІЛ» перебували як лівійські, так і єгипетські ісламісти, зокрема з так званого «Вілаяту Синаю», успіхів у боротьбі з яким єгипетська влада досягнула лише торік. Синай далеко не випадково став осередком таких дій: тут досить складна племінна ситуація, а близькість до кордону з Ізраїлем і Сектором Газа дає підстави позиціонувати цю частину світу як глобальний фронт антизахідної боротьби. Торік дійшло навіть до сутичок між газівським ХАМАСом і «Вілаятом Синаю»: іділівці звинуватили хамасівців у віровідступництві.
Мовляв, ті зрадили палестинців через недостатній спротив американцям та ізраїльтянам, а також співпрацюючи з шиїтським Іраном, «безбожним» єгипетським режимом тощо. У відповідь ХАМАС фактично посилив кордон із Єгиптом і почав зачистку від симпатиків «ІДІЛ» у своїх рядах. Вочевидь, до планів «Руху ісламського опору» (саме так розшифровується арабська абревіатура ХАМАС), який тривалий час формує свій імідж, співпраця ані з «ІДІЛ», ані з іншими структурами не входила. Тримаючись завдяки спонсорській допомозі від досить різних держав, ХАМАС залишається відносно самостійним гравцем у регіоні, що, зрештою, грає на руку й Ізраїлю, якому нова ескалація не потрібна. Власне, Ізраїлю нині загрожує «стратегічна іранська вісь», що розгорнулася сьогодні від півдня Лівану з розташованою там «Хезболлою» і аж до самого Ірану через присутні іранські проксі в Сирії та Іраку. До того ж за останні роки Ізраїль не раз завдавав ударів саме по іранських цілях у Сирії, намагаючись якомога далі відтіснити їх від Голанських висот.
Читайте також: Саудівська Аравія: ігри престолів чи шлях до лібералізму?
Станом на початок 2019 року ситуація в Сирії, де «ІДІЛ» мав основну наступальну потужність, дещо стабілізувалися: уряд повернув собі під контроль понад 70% території. Утім, незрозумілою залишається доля північних районів, які частково опинилися в зоні впливу Туреччини, а їхня східна частина — курдських формувань, головно підтримуваних американцями. Ідліб та його околиці, що залишився під контролем повстанців, опинився під загрозою проурядового наступу (за підтримки РФ), проте ні Захід, ні Туреччина не бажають завершувати війну такою гучною перемогою Асада. Абу Мухаммад аль-Джулані, лідер «Комітету звільнення Шаму» (фактично правонаступника «Аль-Каїди» в Сирії), якого раніше США розшукували як одного з головних лідерів «Аль-Каїди», у 2016-му перейшов на поміркованіші позиції, розуміючи потребу в союзнику, яким тут виявилася Туреччина. У січні цього року Абу Мухаммад аль-Джулані навіть підтримав ідею турецького наступу на курдів, який, утім, гальмується відмінністю турецької й американської позицій і найближчим часом навряд чи відбудеться.
Надходять і повідомлення, що в середині лютого сам аль-Джулані був поранений вибухом і нині лікується в турецькому Хатаї. Власне, навколо Ідліба зав’язався складний вузол, де західним силам краще бачити поміркованих комбатантів, ніж асадитів чи росіян. Утім, обидві сторони чудово розуміють, що в таких випадках «коли мавр зробить свою справу, то може йти», тому для багатьох досвідчених комбатантів краще одну руку протягувати для діалогу, а другу тримати на гачку автомата. Надто вже легко можна з героя боротьби за свободу стати терористом і навпаки.
На тлі прогнозованого деякими аналітиками занепаду «ІДІЛ» (до чого слід ставитись обережно), тимчасової стабілізації ситуації в Афганістані, Іраку, Палестині та Єгипті на перший план знову виходить уже призабута «Аль-Каїда». Утім, організація навряд чи вже виступатиме під старим «брендом», який асоціюється передусім із терором. Найімовірніше, регіональні сегменти набуватимуть дедалі нових форм і назв, можливо, навіть публічно відрікаючись від свого минулого прототипу. Окремі західні оглядачі припускають, що «Аль-Каїда» зможе знову досягнути єдності з «ІДІЛ», щоправда, яким буде цей союз, сказати важко. Доба гібридних війн спонукає різні формування (які діють автономно одне від одного) шукати відповідних спонсорів, а це, своєю чергою, змушує відходити в тінь, ставати малопомітними «іхтамнєтами» (за аналогією з російськими силами на Донбасі), відсувати ідеологічні питання на задній план.
Секуляризація та гібридна війна
Не варто забувати про ще один чинник, який, імовірно, вплине на вже дещо зів’ялі радикальні настрої. Передусім це умовна секуляризація, яка вже крокує деякими близькосхідними монархіями (ОАЕ та навіть Саудівською Аравією). На тлі відмови режимами від того, що ще вчора проголошувалося «істинно ісламським і незмінним», консервативно налаштована частина релігійних кіл вичавлюватиметься з релігійного простору, але її радо вітатимуть вороги цих-таки режимів, які відповідними заявами та діями торпедуватимуть «новий порядок у Затоці». У деяких регіонах, як-от Ємен, «Аль-Каїда» далі контролює значну частину простору, маневруючи між загрузлими у війні силами. Торішнє розслідування Associated Press виявило, що тривалий час бійці організації воювали на боці саудівсько-еміратської коаліції, яка веде боротьбу з хуситами (умовно проіранською силою). Правда це чи ні, але певні ситуативні альянси можуть існувати, навіть попри регулярні американські удари по ключових постатях угруповання.
Гібридні війни сучасності, архітектори яких воліють сидіти не в бункерах, а залишатися у звичному життєвому режимі, дарують «Аль-Каїді» та іншим організаціям нове дихання. Перетин різних інтересів впливу спонукатиме як учорашніх комбатантів, так і різні «цивілізаційні» сили шукати союзів, тимчасових або й тривалих, справжня мета яких, вочевидь, залишатиметься в тіні. Люди з бойовим досвідом, готові до боротьби, минулим яких мало хто цікавитиметься, завжди стануть у пригоді. І питання ідеологічного характеру, які дискутувалися між ісламістами ще в 1990-х чи 2000-х, відходитимуть на задній план. Непевні часи, які нині переживає весь світ, принесуть іще багато несподіванок, зокрема й кмітливу політичну переорієнтацію тих, кого раніше наївно вважали простими релігійними фанатиками.