Український чемпіон світу з боксу в суперважкій вазі Олександр Усик подолав свого гігантського суперника, але його країні не здолати Путіна-Ф’юрі самотужки.
Поки я дивлюся на море українських прапорців на майдані Незалежності в центрі Києва, які поставили згорьовані родичі в пам’ять про загиблих на війні, до мене звертається кремезний український солдат у формі. Він служить в елітній 95 окремій аеромобільній бригаді й воює проти російської агресії понад десять років. «Коли настане перемога, — каже він мені, — перший келих вилийте, будь ласка, на землю — за полеглих».
Жестом показуючи на на позір нормальне життя навколо нас в українській столиці, де молодь п’є каву в затишних кав’ярнях, неначе в Парижі чи Відні, боєць каже: «Платою за кожний мирний день тут є безліч загиблих на фронті…». На останніх словах він затинається — на очі йому набігають сльози. «Перепрошую!» — знічено вибачається за мить слабкості. Ще раз потискає мені руку, бере свій наплічник кольору хакі й змішується з натовпом цивільних, як привид із траншей Першої світової.
Останнім часом настрої в Україні похмурі. Кількість загиблих зростає. На Львівському військовому цвинтарі я бачу згорьованих вдів і матерів, які мовчки, схиливши голови, сидять біля свіжих могил своїх рідних. На їхніх обличчях — приреченість. Їм довіку терпіти це страждання. За оцінками медичних фахівців, щонайменше половина населення потерпає від посттравматичного стресу певного ступеня.
Читайте також: Що повинні зробити демократичні держави для України і для себе?
Сили Владіміра Путіна продираються вперед, користаючись із кількісної переваги й експлуатуючи зволікання Заходу з постачанням належних повітряних засобів оборони й снарядів. Росіяни відкрили новий фронт на півночі Харкова, звідки до кордону з Росією ближче, ніж від Лондона до Оксфорда. Панують побоювання, що російська армія підступить до міста в межі досяжності артилерії. Тим часом на Харків летять російські ракети, дрони й авіабомби. Скидається на те, що головна мета Росії — розтягнути майже 1000-кілометрову лінію фронту: поки Україна зосереджує війська на обороні Харкова, путінська армія може просуватися на схід, захоплюючи більше територій у Донецькій і Луганській областях, які Путін уже вважає невіддільною частиною РФ. На думку одного західного воєнного експерта, наразі настав «небезпечний момент» для України.
Командир батальйону, який служить із перших днів повномасштабного вторгнення, поділився зі мною, що настрої серед бійців «недобрі». А майор Андрій додав: «Вони вважають, що час іншим повоювати замість них». Але де взяти інших? 18 травня набув чинності надзвичайно суперечливий закон, за яким призовний вік знижується до 25 років, та я по всіх усюдах чую історії про те, як молоді українські чоловіки намагаються уникнути призову.
Внаслідок російських обстрілів знищено майже половину інфраструктури країни з енергогенерації. Навіть тепер, на порозі літа, населення потерпає від регулярних вимкнень електроенергії. За оцінками одного експерта, з огляду на нинішні потужності, наступної зими багатьом українцям доведеться сидіти без електрики по дванадцять годин на день — а зими тут суворі.
Читайте також: Залишитися в Харкові: філософія воєнного фронтиру
В Україні наростає обурення, бо Захід допомагає замало й недостатньо швидко для того, щоб країна могла оборонятися. Один міністр сказав мені, що українці «ніколи не пробачать Конгресу США» нескінченні затримки голосування щодо свіжого пакету підтримки для України. Також шириться невдоволення президентством Володимира Зеленського, чий термін мав би завершитися в понеділок 20 травня, якби не воєнний стан у країні. Особливо не до вподоби народу його всесильний поплічник, керівник Офісу президента Андрій Єрмак. З кількох окремих джерел мені відомо, що колишня телезірка Зеленський одержимо відстежує свій рейтинг, який поступово падає.
Цікаво, що один із закидів, який я не раз чув на адресу Зеленського, полягає в тому, що він продовжує годувати народ нереалістичними надіями на повну перемогу — тобто відвоювання всіх суверенних територій України й можливість вийти на кордони 1991 року, разом з Кримом. Навіть можновладці приватно дають обережніше визначення перемоги: «Публічно я підтримую те, що каже президент, — сказав мені один із них, — але непублічно вважаю, що нам треба вижити як незалежній країні Заходу, яка має можливість розвиватися». Окрім того, усі глибоко занепокоєні подальшими діями Дональда Трампа, якого 5 листопада можуть обрати президентом Сполучених Штатів.
На тлі жахливих втрат, виснаження, травм і занепокоєнь щодо послаблення західної підтримки громадська думка трохи зміщується. Наприкінці 2023 року Київський міжнародний інститут соціології пропонував респондентам вибрати один з двох варіантів для України на випадок, якщо «Захід суттєво скоротить допомогу». Переважна більшість (58 %) відповіла, що країна має продовжити воювати, попри «ризики для підконтрольних Україні територій». Тим часом 32 % респондентів обрали другий варіант: «бойові дії припиняються на фоні серйозних гарантій безпеки від Заходу, а звільнення [окупованих Росією] територій відкладається на невизначений час».
Наголошую: ідеться виключно про той випадок, коли скорочується допомога Заходу, і лише за умови серйозних гарантій безпеки. Вердикт народу залежатиме від того, які саме території буде втрачено. Одна справа — жертвувати Кримом і територією Донбасу, окупованою Росією з 2014 року; і зовсім інша — українською землею поміж ними, де до повномасштабного вторгнення мали домівки й життя майже два з половиною мільйони мешканців. Що більше територіальних поступок, то надійнішими мають бути негайні гарантії безпеки Заходу й перспектива вступу в ЄС і НАТО — і мова тут не про членство в далекому й непевному майбутньому. Навіть у такому разі чимало українців запекло критикуватимуть владу за визнання поразки й ще довго злитимуться на Захід, який, по суті, їх до цього змусив.
Отже, Україна в нокдауні. Боксерська метафора одразу навіює думку про нового абсолютного чемпіона світу в суперважкій вазі українця Олександра Усика, який спочатку, здавалося, програвав під потужними атаками гіганта Тайсона Ф’юрі, та зрештою переміг за роздільним рішенням суддів після 12 запеклих раундів. Перемога з невеликим відривом після 12 раундів — максимум, на що може розраховувати батьківщина Усика. Нокаут у п’ятому раунді їй нині не світить. Та велика розбіжність полягає в тому, що, на відміну від боксера, Україні не до снаги подолати більшого суперника самотужки. Їй нині потрібна посилена й рішучіша підтримка Заходу, щоб відправити Путіна-Ф’юрі в нокдаун. Тоді й тільки тоді Україна зможе досягти результату, у якому більшість українського народу вбачатиме перемогу, а більшість росіян — поразку. Такою має бути й мета Заходу.