Тетяна, молода активістка, з якою я познайомився у Львові у грудні минулого року, підробляє татуювальницею. Вона розповіла мені, що люди часто просять татуювання українського прапора чи державного символа – тризуба, але одними із найпопулярніших після повномасштабного вторгнення Росії в Україну минулого року, є слова «воля» та «свобода». Це відображає суть того, що я побачив в Україні, і того, про що Україна нагадує світові.
«Секрет щастя – це свобода», – сказав, згідно із Фукідідом, Перікл у надгробній промові у стародавніх Афінах – батьківщині демократії, — «а секрет свободи – це мужність». Мужність жити і померти за свободу найяскравіше проявляється у чоловіків і жінок із українських збройних сил.
Оборонці Бахмуту. Фото: 93-тя ОМБр Холодний Яр
Візьмімо, наприклад, Євгена. Високий, худорлявий, гладко поголений, до війни він був науковцем-культурологом. За чаркою ввечері він розповів мені, як після вторгнення Росії 24 лютого 2022 року відчув, що має записатися до війська. Пройшовши необхідні тренування, він став гранатометником, після чого місяцями воював у важкій боротьбі за звільнення південноукраїнського міста Херсон, більшість часу живучи в лисячих норах, які сам і копав. У додатку з картою на своєму мобільному телефоні він показав мені лінію просування війська через поля, рови та річки, кожен кілометр пройшов у важких боях — особливо тут, — сказав він, зупиняючись, щоб згадати деякі дивної форми акацієві дерева. Лише під час одного бою дві третини його роти було поранено: «Поля та дерева також поранені».
Читайте також: Будні бійця на фронті. Перші загиблі
Євген теж був поранений, але наполягав на тому, щоб повернутися у стрій, коли одужає. Але потім знову був поранений, цього разу в спину й обидві ноги. Коли я його зустрів, він одужував у військовому санаторії — і вирішив знову повернутися на фронт. Його товаришам потрібні такі досвідчені солдати, як він, пояснив він. Євген говорив тривожним, тихим монотонним голосом, наче всі його емоції вигоріли упродовж місяців обстрілів. Але з рідкісним спалахом видимого почуття він додав: «Я дійсно хочу побачити, чи мені пощастить. . . побачити, якою буде ця країна після війни».
Таку силу волі виявляють не лише ті, хто носить зброю. Ціле суспільство мобілізоване в цій битві. Українська держава мала різноманітну історію протягом трьох десятиліть з моменту здобуття країною незалежності в 1991 році, але українське громадянське суспільство ставало все сильнішим, завдяки трьом основним періодам народної мобілізації: Помаранчевій революції 2004–2005 років; Євромайдану, або Революції Гідності, 2013–2014 рр.; і відповідь на російське вторгнення у 2022 році.
Сім’я з Краматорська, що неподалік лінії фронту на сході України, з гордістю показала мені фотографії українських солдатів, які зараз перебувають у їхньому домі, а також боєприпаси та міни, які зберігалися в тому місці, де колись був їхній курник. Також вони продемонстрували, як місцеві жителі повідомляли українській армії про позиції російських підрозділів за допомогою коментарів на картах у своїх телефонах.
Здається, кожен щось робить: відправляє їжу, одяг чи обладнання, допомагає внутрішньо переміщеним людям або, як Макс, молодий волонтер, якого я зустрів, постійно їздить на схід, щоб привезти старих і хворих із сіл на лінії вогню. Згідно з опитуванням, проведеним у липні 2022 року, 61% українців брали участь у опорі, жертвуючи кошти, 37% – волонтерили в громаді та 7% – волонтерили у підрозділах Сил територіальної оборони, створених на доповнення до регулярних збройних сил. «Українська армія — це 42 мільйони людей» — сказав мені Андрій Садовий, мер Львова — вся країна. Якщо колись була народна війна, то це вона.
Такі ж винахідливість і дух проявляються у тому, як українці протистоять злочинним нападам Владіміра Путіна на енергетичну інфраструктуру країни, приблизно половина якої було пошкоджена. Характерним звуком для центру Львова тепер є гучне торохтіння маленьких генераторів біля магазинів і будинків. Під час різдвяних свят мандрівникам центрального вокзалу Києва запропонували запалити вогні на великій ялинці, покрутивши педалі велотренажера, з’єднаного з динамо. «Десять секунд світла! Десять секунд веселого настрою!» — вигукнув чоловік у костюмі Санта-Клауса.
Дивовижно те, що під час опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) у вересні минулого року, 68% українців відповіли «так» на запитання «Чи вважаєте ви себе щасливою людиною?», порівняно з лише 53% у 2017 році. Коли я попросив соціолога Наталію Зайцеву-Чіпак допомогти мені зрозуміти цей феномен — як люди можуть бути щасливішими під час терору, спрямованого проти мирного населення? — вона відповіла: «Так, я щасливіша!» Вона пояснила, що це не просто про переважаюче відчуття спільної мети. Це також про цінування того, що ти все ще маєш, у той час як твої співвітчизники страждають набагато гірше в окопах, чи стертому з лиця землі місті Маріуполь.
Одна журналістка навіть сказала мені, що її друзі кажуть, що «це нормально, якщо ракети падають на нас, тому що це означає, що вони не вбивають наших солдатів на передовій».
Звичайно, у цієї надихаючої історії є інший бік: величезний перелік смертей, втрати, переміщення, руйнування, розлуки, хвороби та ненависті, наслідки яких відчуватимуть майбутні покоління. Коли я був у Львові, похорони військових відбувалися щодня у гарнізонному храмі св. Петра і Павла, поруч із яким я зупинився. Я відвідав один. Три труни. Почесна варта молодих солдатів, що стоять струнко з блідими, напруженими обличчями. Засмучена мати, розгублена дитина. На міському військовому цвинтарі, який називають Марсовим полем, я пройшов ряд за рядом свіжих могил, серед них і могилу Артемія Димида, сина першого ректора Українського католицького університету, куди я приїхав читати лекцію. На вершині пологого схилу вже стояли викопані в мерзлій землі свіжі могили, чекаючи на останні труни з фронту.
Біженка з Маріуполя, ще одна Тетяна, не раз заливаючись сльозами, розповідала мені, як її найкраща подруга Люда загинула разом зі своїм сином-солдатом, коли російська ракета зруйнувала їхню квартиру на дев’ятому поверсі: «Їхні крики були чутні годинами, але ніхто не міг допомогти». Тетяна днями сиділа тремтячи в підвалі, без світла, тепла та проточної води, а потім пережила жахливу одіссею втечі. Її мама була з Росії, як і свекрухи, і вона говорила російською набагато краще, ніж українською. Путін вважав би її росіянкою. Я запитав її, чи має вона для нього повідомлення. Так, сказала вона, вона б хотіла його вбити. «Ми вважали росіян нашими братами, а потім вони прийшли вбивати наших дітей».
Від кожного українця ви зараз почуєте цілковите заперечення і навіть ненависть не лише до російського президента, не лише до Російської Федерації, а до всього російського, включаючи культуру та мову того, що Путін любить називати «русским миром». «Я була російськомовною до 24 лютого, — сказала Аделіна, біженка з міста Нова Каховка, що по інший берег Дніпра від Херсона. Декілька студентів, з якими я спілкувався, повторили аргумент української письменниці Оксани Забужко про те, що жахи Бучі та Ірпіня якимось чином проілюстровані в російській літературі — не лише в Достоєвському, але навіть, кажуть, у Толстому та Чехові [1]. В українській літературі вони знаходять «дух свободи»; в російській — гноблення і душевну неволю. За даними КМІС, у травні 2013 року близько 80% українців все ще мали позитивне ставлення до Росії; станом на травень 2022 року цей показник знизився до 2% [2]. Слава Путіну, руйнівнику русского міра.
Читайте також: «Без вас». Як херсонці живуть після деокупації (частина І)
Читайте також: Страждання величезні. В опитуванні, проведеному у серпні 2022 року, 48% респондентів повідомили про погіршення свого фізичного здоров’я, 42% про розлуку з родиною. На початку цього року близько 14 млн людей, приблизно третина населення країни, змушені були покинути свої домівки і або стали внутрішньо переміщеними особами або біженцями за кордоном. Біженців буде більше, оскільки Путін намагатиметься заморозити українців задля примусу до покори протягом суворої зими.
Оскільки ми наближаємося до першої річниці повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року та дев’ятої річниці початку російсько-української війни із захопленням Путіним Криму в лютому–березні 2014 року, є всі ознаки того, що найбільша війна в Європі з 1945 року триватиме ще багато місяців і, можливо, років. Майбутнє України, очевидно, залежатиме від перебігу та результату війни — і не в останню чергу від того, чи буде у Заходу бажання надати цій розтерзаній війною європейській демократії достатню військову та економічну підтримку, щоб вона могла відновити більшість, якщо не всю свою суверенну територію, а потім вести мирні переговори з позиції сили. Але подібно до того, як західні союзники у Другій світовій війні почали планувати післявоєнну Європу ще в 1942 році, вже не надто рано думати про майбутнє, яке сподівається побачити Євген, науковець, що став солдатом.
Уроки для Заходу
На мапі Європи ХVI століття, складеній видатним брабантським картографом Абрагамом Ортеліусом, маленький острів на північному березі Чорного моря позначений як острів «Ахілла». Нині він зветься Зміїним. Скромний український гарнізон прикордонників прославив його на початку війни безсмертним посланням непокори: «Русский военный корабль, иди на*й!»
Українські воїни піднімають прапор України на острові Зміїний 7 липня 2022 року
На Ортеліусовій мапі це острів Ахілла, позаяк за легендою, дух цього великого давньогрецького воїна прилетів сюди після його смерті. Нехай Ахілл і не казав своєму троянському ворогові: «Гекторе, іди на*й!», та, безсумнівно, дух відважного грека і досі там, з українськими захисниками.
Як писав британський поет часів Першої світової війни Патрік Шоу-Стюарт: «Стій у траншеї, Ахілле, й серед полум’я за мене кричи».
Українці називають своїх солдатів «воїнами» і у відповідь на патріотичне гасло «Слава Україні!» ледь не ритуально вигукують: «Героям слава!».
Контраст із сьогоднішньою Західною Європою, а надто з Німеччиною, разючий. У 2022 році кількість Kriegsdienstverweigerer (німців, які відмовляються від військової служби зі зброєю в руках) зросла майже в п’ять разів. Серед таких людей, як не дивно, є й діючі військові німецьких збройних сил. («А що ви хотіли, щоб ми ще й воювали?) Як зазначає Der Spiegel, чимало з тих, хто подав відповідні заяви, зазначили, що «вони не розраховували на збройний конфлікт».
Читайте також: Чи здатні німці захистити Берлін? Чому спроможність Бундесверу опинилась під питанням
Отож перший урок України для Заходу — простий і старий як світ: інколи за свободу треба воювати. Це може здаватися очевидним, та в період, який я називаю «постмурним» (період після падіння Берлінського муру в листопаді 1989 року і до повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року), західноєвропейці переконали себе, що в Європі більше не буде війн, принаймні масштабних; що безпеку можна гарантувати невійськовими засобами; і що економічна взаємозалежність (наприклад, посилена залежність від російських енергоресурсів) ляже в основу Кантіанського «вічного миру». Стратегію у відносинах із Росією, обрану, зокрема, Німеччиною й Францією, попри ситуацію в Україні з 2014 року, український президент Володимир Зеленський слушно назвав «умиротворенням».
Другий, пов’язаний із першим, урок полягає в тому, що свобода — це боротьба, а не процес. Свобода не конче випливає з певних економічних, історичних чи інших обставин, і жодні об’єктивні причини не забезпечують її збереження. Свобода вимагає постійних зусиль, уваги й сили волі. Битву за свободу неможливо виграти остаточно.
Третій урок: імперії не здаються без боротьби. Небезпечною ілюзією була віра в те, що одна з найбільших імперій в Європі, віковічна Російська (а згодом Радянська) імперія мирно розпадеться за три дивовижні роки (1989–1991), і на цьому все скінчиться.
Я зустрічався з Владіміром Путіним, коли він був нікому не відомим віцемером Санкт-Петербурга 1994 року, і вже тоді він розповідав про території, які, мовляв, завжди були російськими, зокрема Крим, і про людей (таких, як Тетяна з Маріуполя), яких вважав росіянами, що мешкають за межами Росії.
Українцям це добре відомо. Вони вже давно сприймають власну сучасну історію як історію деколонізації. Так гарвардський історик Сергій Плохій назвав своє дослідження праць провідного українського історика кінця ХІХ – початку ХХ століття Михайла Грушевського Unmaking Imperial Russia [прямий переклад «Знищення імперської Росії», українське видання «Великий переділ» — Ред.]. А, коли 2017 року українці отримали безвізовий режим з ЄС, попередник Зеленського Петро Порошенко заявив, що «Україна востаннє прощається з російською і радянською імперіями». Путін розв’язав неоколоніальну війну, щоб зупинити це прощання, а українці ведуть антиколоніальну війну за національне визволення, так само як колись індійці проти Британії чи алжирці проти Франції.
Читайте також: Україна як сліпа пляма на видноколі німців
Як зазначає німецька політологиня Ґвендолін Зассе у книжці Der Krieg gegen die Ukraine («Війна проти України»), на Заході дається взнаки те, що там досі не деколонізували своє бачення України, а також інших країн, які входили до складу Радянського Союзу. У статті, опублікованій восени 2014 року після того, як Путін захопив Крим і почав війну на сході України, колишній канцлер Західної Німеччини Гельмут Шмідт писав: «Ще 1990 року ніхто на Заході не сумнівався, що Україна століттями належала Росії. Відтоді Україна стала незалежною державою, але вона не є державою-нацією» [3]. Тетяна, яка підпрацьовує татуювальницею, розповіла мені, що коли мандрувала на Заході, бачила, що люди там «вдають», ніби знають, де Україна, а насправді вважають, що «Україна — це типу частина Росії». «Тепер нарешті, — каже жінка, — світ дізнався, де та Україна».
Україна — незалежна суверенна європейська держава з власною історією, ідентичністю й джерелами єдності та розмаїття. Ця країна сформувалася на тяжкій боротьбі, і її суспільство поділяє спільні надії на краще майбутнє. Нині нею керують такі тридцяти-, сорокарічні діячі, як Зеленський. Ольга Онух і Генрі Гейл у своїй книжці The Zelensky Effect («Ефект Зеленського») називають їх «поколінням незалежності» — це люди, для яких здобуття Україною незалежності стало формотворчим політичним досвідом. Для ще молодшого покоління, до якого належить Тетяна, незалежне існування й самобутня Україна взагалі видаються очевидними — такою є для них Україна.
«Уперше в сучасній історії Україна стала провідною державою Центральної Європи», пише Генрі Кіссінджер [4]. Якщо відставити питання про те, що означає бути «провідною» державою (підозрюю, це мала б бути «держава, яку сприймає всерйоз Генрі Кіссінджер»), поміркуймо, звідки раптом узявся термін «Центральна Європа»? Зрештою Україна була незалежною протягом понад 30 років, і її географічне положення не змінювалося. Цю загадку можна розгадати за допомогою впливового есе Мілана Кундери, опублікованого на сторінках The New York Review майже 40 років тому [5]. Політичне значення Центральної Європи для Кундери по суті виражено в одній фразі: «частини Європи, які застрягли на геополітичному Сході, але прагнуть бути частиною геополітичного Заходу». Прозахідне спрямування не завжди було визначеним для всіх українців. Та завдяки політичним, соціальним і культурним зусиллям багатьох людей і низці каталітичних подій (2004, 2014, 2022), тепер більшість населення орієнтована на Захід.
Читайте також: Український іспит для адептів геополітичного «реалізму»
Ніколи не забуду океану європейських прапорів на Майдані в центрі Києва під час Помаранчевої революції 2004 року [6]. Євромайдан (цією назвою все сказано) 2014 року спалахнув через відмову тодішнього президента Віктора Януковича підписати обіцяну «Угоду про асоціацію» з ЄС. По суті тоді йшлося про зближення з європейською спільнотою заради спільних цінностей, майбутнього і безпеки.
У своїй інавгураційній промові 2019 року президент Зеленський сказав: «Ми обрали шлях до Європи, але Європа – не десь там. Європа ось тут, — він показав на голову. — І коли вона буде ось тут — тоді вона з’явиться і ось тут. У всій Україні». У той час ще були сумніви, особливо у східній і південній частинах країни, щодо вступу в ЄС, що й казати про НАТО. Проте жорстоке вторгнення Путіна й національна єдність у протистоянні росіянам остаточно розвіяли ці сумніви. Станом на липень 2022 року, 81% респондентів відповіли, що на референдумі проголосували б за вступ у ЄС, і 71% за вступ у НАТО. (Членство в ЄС на заході України підтримало 88%, а на сході — 71%, що є високим показником; членство в НАТО на заході підтримають 81% респондентів і навіть на сході таких людей налічується 56%). Одне слово, у двері Заходу стукається ще одна європейська держава, що має істотні моральні, історичні й геополітичні підстави долучитися до Європи.
Питання до України
Україна ставить питання Заходу, але є й питання до України. Чимало українців між собою ставлять ті самі питання, так само як багато хто на Заході. Та коли я натякнув українському політичному аналітикові, який різко розкритикував президента Зеленського, що мені варто написати про ці занепокоєння, він одразу заперечив: «Ой ні, російська пропаганда вмить за це вхопиться!» Ось і давня трилема будь-якого політичного оглядача: як підтримувати пригноблених, водночас продовжуючи писати правду та не даючи ворогові карти в руки. У довгостроковій перспективі ніхто не виграє від пропагування міфу про непорочну жертву. Нашою провідною зіркою має бути «Данина Каталонії» Джорджа Орвелла: воювати на боці правди, але зберігати чесний критичний погляд на її недоліки.
Читайте також: Найгірший час для ескапізму
У 2021 році американська неурядова організація Freedom House, що складає відомий рейтинг свободи, назвала Україну «частково вільною» у зв’язку з корупцією і проблемами з судовою системою. За Індексом сприйняття корупції (CPI) Transparency International, Україна отримала серед європейських країн найгіршу оцінку, якщо не враховувати Росію, що опинилася в рейтингу на ще нижчій сходинці. Українські олігархи все ще мали завелику владу. Безсумнівно, зараз Україна воює за демократію проти тиранії, та було б хибно вдавати, ніби до війни вона була зразковою ліберальною демократією. Країна і тоді мала чимало проблем, а зараз їх іще більше. Щоб великі надії відважних українців справдилися, ці проблеми слід визначити і вирішувати.
Часів Яр після російського обстрілу влітку 2022 року
Розгляньмо кілька. Як стверджує глава Європейського інвестиційного банку, вартість реконструкції після війни сягне понад $1 трлн. дол. Що довше триватиме війна, то більша буде сума. Навіть якщо кошти надійдуть з інших країн, буде нелегко забезпечити належний їх розподіл для створення сучасної, прозорої і справедливої економіки. Ризиків, пов’язаних із клієнтелізмом і корупцією, багато. Колишній міністр економіки Павло Шеремета сказав мені, що проблеми можуть виникнути не так із довоєнними олігархами, які здебільшого втратили вплив, як із потенційними новими олігархами, котрі мають зв’язки з нинішніми можновладцями.
Обмежити ризики можна, зокрема, висунувши суворі умови для допомоги на реконструкцію: вимоги щодо внутрішніх реформ і підготовки до членства в ЄС для отримання фінансування. Ще один варіант: подбати, щоб якомога більше коштів передали безпосередньо регіональним, місцевим і неурядовим отримувачам, радше ніж через центральну владу. Децентралізація була однією з найуспішніших довоєнних реформ в Україні, але наразі державою керує здебільшого президентська адміністрація (і це зрозуміло, адже йде війна). Депутатка парламенту із партії Зеленського «Слуга народу» розповіла мені, що з нею і її колегами майже ніколи не консультуються.
Ба більше, усі провідні телеканали показують лише одну версію новин 24/7. Телемарафон «Єдині новини» дивляться дев’ять із десяти українців, для яких телебачення слугує основним джерелом новин (таких людей, за оцінками, налічується 36%). Незалежні онлайн ЗМІ і соціальні мережі диверсифікують інформаційний простір для тих, хто регулярно користується цими засобами, однак така телевізійна монополія буде істотною прогалиною в демократії, якщо ситуація лишиться незмінною до наступних президентських виборів, що мають відбутися в березні 2024 року.
Більшість людей захоплюються тим, що Зеленський — чудовий головний комунікатор за умов війни, але так званий ліст-експеримент [метод у політології, що виявляє справжні, радше ніж публічно висловлювані погляди людей – Ред.], проведений у липні 2022 року Ольгою Онух і Генрі Гейлом, показав: попри те, що при опитуванні його дії на посаді президента схвалюють 88% респондентів, реальний показник — орієнтовно 60%. Тож Зеленський матиме велику спокусу зберегти заради переобрання телевізійну монополію і використати ресурси центральної влади для передвиборчої кампанії.
Читайте також: Тест на витримку. Пожвавлення у внутрішній політиці – це непогано, але важливо не забути про головне
Таким чином ми підходимо до одного з найбільш карколомних питань: територія. Офіційна переговорна позиція влади, так само як переконання більшої частини народу (що відображається в опитуваннях, та й при спілкуванні з усіма українцями в Україні й за її межами): Україна має повернути кожний сантиметр своєї суверенної території, включно з Кримом. Інакше ніяк, бо «забагато людей загинуло», як пояснив мені Євген. З морального і правового погляду, все правильно, до того ж це дуже бажаний результат для майбутнього міжнародного порядку. (Не забуваймо про Тайвань). Та сумна правда в тому, що, навіть якщо західні лідери готові постачати танки й інші сучасні озброєння, необхідні Україні для відвоювання більшості територій (і, безперечно, це слід робити), непублічно ці лідери закликали б спинитися на кордоні з Кримом (а, може, й на лінії російської окупації станом до 24 лютого на далекому сході України; хоча з цим усе не так однозначно). Однак, якщо Зеленський відкрито закликатиме до таких територіальних поступок, він наштовхнеться на запеклу критику народу: за умов відродженої, розлюченої української політики його звинувачуватимуть у зраді.
У чудовій серії лекцій про творення сучасної України Єльський історик Тімоті Снайдер наголошує, так само як раніше інші історики України, що ця країна має надзвичайну багатокультурну історію [7]. Цю націю формували греки, євреї, турки, поляки, австрійці, угорці й німці, а також росіяни. Українці переважно прагнуть зберегти свою багатокультурну спадщину і вважають її частиною національної ідентичності. Та чи переживе вона війну? Наприклад, більшість представників угорської меншини Закарпаття покинули країну. Скільки угорських українців повернуться? З огляду на протест, ба навіть ненависть, до всього російського, чи збережеться колишнє культурне співіснування російської й української мов, що було само собою зрозумілим? Та й загалом чи зможе Україна виробити здоровий, інклюзивний, толерантний патріотизм, чи внаслідок екстремальних обставин війни зупиниться на ексклюзивному, пронизливому націоналізмі?
Читайте також: Ярослав Юрчишин: «У нас де-факто зруйновані основні джерела корупції – старі зв’язки з Росією та олігархічна система власності»
Еміграція може виявитися, так би мовити, ахіллесовою п’ятою повоєнної України, так само як це було для багатьох східноєвропейських демократій, чиї громадяни мають змогу оселитися деінде. Як то кажуть, простіше змінити інші країни, ніж свою власну. Скільки людей серед приблизно 8 млн. українців, що на якомусь етапі втекли від війни за межі України, відкриє нові можливості, налагодить зв’язки і пустить коріння на чужині? Без сумніву, молоді, енергійні й добре освічені пристосуються швидше. Студентка політології Вікторія сказала мені, що 80% її друзів зараз за кордоном. Для таких країн, як Польща, українська еміграція відіграє сприятливу роль, адже компенсує дефіцит робочої сили, а от для України це негативний чинник.
Окрім того, постає проблема великих сподівань. Окрилені спільною національною метою й міжнародною солідарністю, українці вірять не тільки в перемогу, а й у світле майбутнє після війни. В опитуванні КМІС, проведеному в жовтні минулого року, респондентам пропонували розглянути два варіанти майбутнього країни. 89% погодилися з прогнозом про те, що «за 10 років Україна буде процвітаючою країною-членом Європейського Союзу», і лише 5% обрали песимістичний варіант про «країну зі знищеною економікою і великим відтоком населення». Якщо Європейський Союз влаштує Україні таку ж тяганину, як країнам Західних Балкан після завершення війни в Югославії — наймасштабнішої геноцидної трагедії в Європі, тоді на українців чекає велике розчарування. Отже, попри надзвичайні випробування для України, сама Україна також є великим випробуванням для Європи, хоча водночас і великою перспективою.
Перспективи для Європи
Невдовзі після того, як я побачив той ліс європейських прапорів у Києві під час Помаранчевої революції 2004 року, я закликав президента Європейської комісії Жозе Мануеля Баррозу публічно сказати, що Європейський Союз хоче, щоб Україна одного дня стала його членом. «Якщо я це зроблю, — відповів він, — то мене негайно змусять замовчати дві великі країни-члени». Він мав на увазі Францію та Німеччину. Як зазначає Сергій Плохій у книзі «The Frontline» («Фронтир»), прес-секретар комісара ЄС із зовнішніх справ відверто заявила: «Спочатку потрібно обговорити, чи країна є європейською». Це глибоке небажання тривало довго. Усього за кілька днів до вторгнення в Україну минулого року старший радник канцлера Німеччини Олафа Шольца сказав мені, що позиція Шольца є абсолютно чіткою: ЄС має розширитися, щоб включити Західні Балкани, але не далі. Президент Франції Емманюель Макрон був не дуже зацікавлений навіть у включенні Західних Балкан.
Зустріч Володимира Зеленського з Президентом Європейської Комісії Урсулою фон дер Ляєн у Києві, 2 лютого 2023 року. Джерело: www.president.gov.ua
Чотири місяці по тому Шольц стояв у Києві з Макроном, прем’єр-міністром Італії Маріо Драґі та президентом Румунії Клаусом Йоганнісом, кажучи Зеленському та всьому світу, що вони хочуть, щоб ЄС вітав Україну як кандидата на членство. Незабаром після цієї події ЄС так і зробив, розширивши цей статус і на Молдову, невелику державу, затиснуту між Україною та Румунією; а Грузії надіслав безпрецедентно обнадійливий сигнал. Як же ж війна усе змінила.
Ніякої схожої твердої обіцянки не було зроблено з боку НАТО. Але враховуючи рівень участі Заходу в захисті України від російської агресії, зрозуміло, що будь-яке мирне врегулювання має передбачати певні де-факто зобов’язання Заходу щодо безпеки. Іншим наслідком війни стало зближення ЄС і НАТО, нейтральні раніше члени ЄС Швеція та Фінляндія зараз перебувають у процесі приєднання до НАТО. Єдиним логічним рішенням у довгостроковій перспективі та єдиною надійною гарантією свободи України від майбутнього російського реваншизму буде також вступ до НАТО.
Читайте також: Тімоті Ґартон Еш: Уся правда про «шольцування»
Багато хто не в захваті від цього у Західній та Південній Європі. Франції не подобається ідея переміщення політичного центру тяжіння Європи далі на схід. (Звісно ж, центром має бути Франція.) Такі країни, як Іспанія та Італія, стурбовані тим, що це відволікає від не менш серйозних викликів на півдні Європи. Україноскептики чекають негативних подій у повоєнній Україні, щоб вигукнути «Ми ж вам казали!» На наступні десятиліття Україна все ще може застрягти в якомусь підвішеному стані, не в Центральній Європі, а в Zwischeneuropa (між Європою) або навіть, якщо згадати термін, застосований до України на схід від річки Дніпро на початку ХХ століття імперським німецьким географом Альбрехтом Пенком, Hintereuropa (приблизно «задній кінець Європи»).
Але краще майбутнє для України та Європи можливе. Варто підкреслити масштаб цієї історичної можливості. Міцне закріплення України (разом із Молдовою та Грузією) на геополітичному Заході означало б фактичний кінець Російської імперії. У результаті вперше в європейській історії ми матимемо повністю постімперську Європу, тобто Європу без ані заморських, ані сухопутних імперій. Це означало б ще один великий прогрес, який за масштабом можна порівняти із тим, що був зроблений після 1989 року, на шляху до мети, яка була сформульована як «Європа цілісна і вільна».
Читайте також: Перемовини з ведмедем. Хто чекає на поразку України і як протистояти їм на дипломатичному полі
Європа не закінчується жодною чіткою лінією, але якби вдалося досягнути цього подвійного розширення, більшість із того, що є географічною, історичною та культурною Європою, обʼєдналося б в один взаємопов’язаний набір політичних, економічних та безпекових спільнот. Європейська могутність зміцнилася б не лише демографічно та економічно, а й у військовому плані, оскільки Україна після цієї війни, ймовірно, матиме найбільшу та найбільш боєздатну армію в Європі, а другою за величиною, вочевидь, буде польська, і, якщо Шольц дотримає своєї обіцянки воєнного часу у вигляді Zeitenwende (історичного поворотного моменту) у видатках на оборону Німеччини, німецька армія буде найкраще оснащена. У результаті США могли б більше зосередитися на Індо-Тихоокеанському регіоні, включаючи загрозу з боку Китаю для Тайваню. Яка нагорода не лише для Європи, а й для всього геополітичного Заходу.
Ось наше нове завдання для нашого покоління. Ключове слово для Європи, як і для України, яке охоплює як засоби, так і кінцеву мету, — воля. Якщо ми матимемо волю, Європа зможе досягти цієї свободи.
26 січня 2023 року
Примітки
- 1.Див. Ada Wordsworth, “Ukrainian Lessons at the Train Station,” The New York Review, 8 грудня, 2022.
- Директор КМІС Володимир Паніотто застерігає, що «методологічні експерименти» свідчать про те, що близько 5–7% респондентів можуть відмовлятися від відповіді, тому що приватно симпатизують Росії, але навіть тоді загальна цифра буде меншою за 10%.
- Helmut Schmidt, “Wir Schlafwandler” (We Sleepwalkers), Die Zeit, October 9, 2014.
- Henry Kissinger, “How to Avoid Another World War,” The Spectator, December 17, 2022.
- The Tragedy of Central Europe,” The New York Review, April 26, 1984.
- Див. Timothy Garton Ash and Timothy Snyder, “The Orange Revolution,” The New York Review, April 28, 2005.
- Timothy Snyder, “The Making of Modern Ukraine,” осінь 2022. Див. на YouTube (bit.ly/snyder-course).
Матеріал знаного британського історика Тімоті Ґартона Еша був опублікований в американському журналі The New York Review of Books за лютий 2023 року. Тиждень публікує переклад цієї статті з дозволу автора.