Генерал Валерій Залужний — присадкуватий, моцний, щокатий чоловік — сидить за своїм робочим столом у Києві, звідки здійснює командування Збройними силами України. Я запитую, чого потребують українці від Заходу. Перш за все, протиповітряної оборони. Із хитрим блиском в очах він розстібає фліску кольору хакі й демонструє футболку з промовистим закликом про надання F-16! Наступний пункт у його списку: ракети, як-от американські ATACMS і франко-британські Storm Shadow, щоб завдавати ударів по віддалених і недосяжних із наявним озброєнням російських цілях.
На тлі річниці повномасштабного вторгнення Владіміра Путіна в Україну 24 лютого також відзначається небезпечний дефіцит великокаліберних снарядів в українських сил, досі забезпечених переважно пострадянською зброєю, у той час як Росія спрямовує на такі міста, як Бахмут, усе й нові, й нові хвилі гарматного м’яса. Українцям усе ще дуже далеко до повної заміни старого оснащення стандартним натівським. Для пострадянської зброї потрібні 152-мм снаряди, а для натівських — 155-мм: від різниці в 3 мм може залежати майбутнє всієї Європи. Та сама проблема з танками. Попри те, що німецькі Leopard і британські Challenger нарешті поступово надходять в Україну, більшість українських танків — це все ж пострадянські моделі. Без амуніції, каже мені Залужний, це «не танки, а трактори».
Після спілкування з українським головнокомандувачем стає зрозуміло, що палкі заклики президента Володимира Зеленського про озброєння України, що лунали під час його туру Європою, де він галопом відвідав Лондон («Дайте нам крила свободи!»), Париж і Брюссель, були далеко не для красного слівця. Ці заклики відображають суворі й дуже чітко визначені військові потреби. А після тижня, проведеного в Києві та інших містах України, а також кількох днів на Мюнхенській конференції з безпеки, стає тим більше зрозуміло, що наступні пів року будуть для України вирішальними.
Читайте також: Тімоті Ґартон Еш: Україна в нашому майбутньому
У будь-якій війні ключове питання: «Кому грає на руку час?» Наприклад, до 1942 року, час, безсумнівно, був на боці антигітлерівської коаліції. Та в цій війні час радше сприяє Владіміру Путіну. Судячи з усього, Путін теж так вважає. Якби Китай вирішив надіслати росіянам зброю, це ще більше зміцнило б позиції Кремля.
Саме тому українці постійно наголошують на швидкості й нагальності. Отож нам на Заході слід почати діяти зі швидкістю українців. Ми маємо швидше постачати амуніцію й озброєння туди, де вони потрібні генералові Залужному, і посилити фінансову допомогу для підтримки занепалої системи охорони здоров’я України, шкіл, забезпечення житла й загалом поповнення бюджету. Нинішні Західні запаси озброєнь та амуніції суттєво вичерпано, але в Мюнхені я почув від представників європейської оборонної індустрії, що можна було б прискорити виробництво, якби політичні лідери обмежили тяганину і національний протекціонізм, що й досі панують у цьому секторі.
Однак Захід має також висунути чіткі вимоги щодо використання цієї зброї. Головне питання тут — Крим. Наразі росіяни, наступаючи на Донбасі, мають стратегічну ініціативу, але українці готують масштабний контрнаступ навесні із застосуванням нових підрозділів, оснащених і навчених на Заході. Не є таємницею те, що одним із варіантів буде просування на південь із Запоріжжя вбік Азовського моря. У разі успішного результату, українські сили вийдуть на межі Криму.
Читайте також: Ніколя Тензер: «Росія має бути повністю, остаточно і радикально розгромлена»
Чи не кожний українець, з яким я зустрічався, стверджує, що треба забирати Крим. Аргументи в них моральні, правові, політичні й культурні, але й також стратегічні. У довгочасній перспективі, вважають вони, Україна ніколи не матиме гарантованої безпеки, якщо російські війська стоятимуть у Криму. У короткочасній перспективі йдеться про те, що Крим — це єдине питання, яке справді турбує більшість росіян і важить для них значно більше, ніж Донбас. Тому при загрозі, що українці просунуться на півострів, знісши ракетами великої дальності Керченський міст (головний шлях постачання Росії), можна буде змінити хід війни й усадити Путіна за стіл переговорів.
Зі стратегічного погляду, це має сенс. Але це також великий ризик. Більшість полісімейкерів на Заході, публічно мавпують гарні заяви про «територіальну цілісність» і «рішення за українцями», але насправді вважають, що Україні слід зупинитися перед Кримом. Передусім їхня аналітика базується саме на тому аргументі, що спонукає українців навпаки боротися за півострів: «Крим — єдине, що справді важливо для росіян». Тому Захід побоюється, що Путін у відповідь спричинить ескалацію, ба навіть використає тактичну ядерну зброю. Це також одна з причин, чому США досі не надали Україні ракети великої дальності і літаки, які допоможуть відрізати Крим від материка.
Однак, оскільки ця війна не між НАТО і Росією (і Західні лідери рішуче налаштовані не перетворити її на таку), несподіваний візит президента Байдена в Київ 20 лютого засвідчив, наскільки зараз важливо, щоб Захід був надійною опорою України. Рік тому майже ніхто за межами України не вірив, що вона може стати членом НАТО, а Франція і Німеччина навіть відмовлялися приймати її кандидатуру на членство в ЄС. Тепер Україна отримала статус кандидата на вступ в ЄС, і в Мюнхені я побачив, що і її членство в НАТО нині завоювало ширшу підтримку.
Читайте також: Європарламент постановив, що Угорщина більше не може називатись демократією
Однак мине ще багато часу, перш ніж вдасться переконати всі 30 країн-членів НАТО, зокрема пропутінського лідера Угорщини Віктора Орбана і турецького диктатора Реджепа Таїпа Ердоґана. Та річ у тім, що Україна потребує жорсткої безпеки вже зараз. Тому генерал Девід Петреус наполягає, щоб Україні надали тимчасові гарантії безпеки від країн-членів НАТО на чолі зі США. Це, безперечно, має сенс. Україна може стати сильною, вільною і процвітаючою, лише за умови, що такі європейські держави, як Велика Британія, Польща, Німеччина і Франція спільно зі США сприятимуть подоланню нинішнього спротиву і зрештою повноцінному членству країни у двох ключових інституціях Заходу. За цією ж логікою, лише така готовність забезпечить Заходу важіль впливу для того, щоб схиляти Україну до болісного компромісу, що може знадобитися (принаймні на якийсь час), аби ця війна закінчилася цього року рішучою перемогою України.
Будь-який варіант просування вперед не без ризиків. Є ризик, що українські сили зазіхатимуть на Крим, у той час як країни Заходу нададуть Україні жорсткі гарантії безпеки. Є ризик, що Путіну дозволять продовжувати жахливу війну на виснаження протягом наступного року, а Сі Цзіньпін дійде висновку, що збройна агресія дає непогані результати. Нам знадобиться чимало мудрості й відваги для того, щоб визнати, що в довгочасній перспективі другий ризик — серйозніший. Папа Іоанн Павло ІІ колись казав, що страх — поганий порадник; і українці, а разом із ними і балтійці, і східноєвропейці, що добре знають Росію, намагаються донести Заходу: «Не бійтеся!». Як ми вкотре переконалися, слухаючи минулого тижня звернення російського лідера до народу, Путін намагається нас залякати. Не дозволяймо йому це зробити!