Слово «аматор» з латини перекладається як «той, хто любить», та з часом воно набуло негативних конотацій, тепер так називають тих, хто неякісно виконує свою роботу. Було б неправильно враховувати лише техніку, яка відточена в професіоналів. Любов до гри є козирною картою аматорів, адже їхнє захоплення передається глядачеві.
На думку Андрія Приходька, який має режисерський досвід роботи як з аматорами Театрального центру НаУКМА, так і з професіоналами Театру імені Івана Франка, окрім технічної недосконалості любителям властиво «годувати» глядача особистими проблемами. «З одного боку, аматорство грішить необов’язковістю – акторська правдивість потребує зусиль. Часто воно стає нішею для нереалізованих людей, які наповнюють гру безліччю власних комплексів, – каже він. – Однак з іншого – може бути блаженним дилетантством, яке, не знаючи, як треба, увесь всесвіт перегорне в пошуках божественної правди».
За словами акторки «Чорного квадрата» Аліни Тунік, яка має досвід роботи в державному театрі, якщо аматори мають можливість програти свої проблеми і перейти до творчості, то в професійному театрі актори несуть цей тягар із собою, полегшуючи його алкоголем абощо. любительські майданчики стають притулком лікувального театру психодрами. До того ж вони дають більше свободи: «У «Чорному квадраті» я можу сама щось зробити, і ймовірність того, що це випустять на сцену, висока, а в Театрі російської драми хоча й спонукають ставити самостійні роботи, вони лишаються за лаштунками. У професійному театрі, як правило, є кістяк із 10 людей, які регулярно виходять на сцену, інші ж 90 страждають, спиваються, чекають свого зоряного часу в масовках».
Аматори не бувають байдужими до гри, грошей за неї не отримують, єдиним стимулом є задоволення. Держава не фінансує такі театри. Продавати квитки вони часто не мають права, а гроші з глядачів збирають лише на добровільній основі. На костюми, декорації, ремонти приміщень витрачаються власні кошти акторів. люди йдуть звідти через бажання зробити кар’єру чи створити родину, матеріальна незацікавленість лишає тільки тих, для кого цінною є саме творчість.
Для порівняння: у Польщі не говорять про аматорські театри, натомість кажуть про альтернативний театральний рух, який вирізняється передусім творчою зацікавленістю учасників. Більшість польських театрів належать саме до цього руху.
Утім, любительські театри не обходяться без професійної освіти – її здебільшого мають режисери. Для акторів влаштовують регулярні заняття, тому часто до назви театрів додають слово «студія». Освітлювачі й звукооператори навчаються на власному досвіді, декорації вигадують самостійно або залучають знайомих художників. Нерідко аматорським театрам доводиться грати в залах навчальних закладів, у культурних центрах, де працюють їхні режисери.
Читайте також: Відхилити завісу
ТЕАТРАЛЬНИЙ ПРОГНОЗ СТОЛИЦІ
Найстарішому аматорському театру столиці «Арсенал», що колись був творчим гуртком відповідного заводу, 100 років. Візитівкою є вистава «Тіль» за п’єсою Ґріґорія Ґоріна, в репертуарі є ще одна робота цього драматурга – «Забути Герострата». Режисер Михайло Бондаренко має професійну освіту й ставить і класичні, й авангардні речі.
Основою постановок іншого професійного режисера Юрія Сушка в театрі-студії «Райдо» є психологічний театр, однак у спектаклях не обходиться без експериментів. «Наш театр – це спроба знайти, розпізнати Людину, відчути міріади ниточок, що єднають кожного з усім видимим і невидимим. Це шлях до самого себе й до серця кожного», – каже режисер. Працює він з різними жанрами, у його репертуарі – містичний сон «Бологоє блюз», лірична комедія «Ці вільні метелики!» (цю саму драматургію ставили в Київському Вільному театрі), драма «Гей, хто-небудь!», трагікарнавал «Чума на ваші дві родини» за п’єсою вже згаданого Ґоріна та дует двох коротких комедій в одному спектаклі «Пропоную вам ризикнути!» – Антон Чєхов та Едуардо де Філіпо. У новому сезоні буде показано виставу за п’єсою «Друга смерть Жанни Д’Арк» болгарського драматурга Стефана Цанєва й авторську інсценізацію повісті харківських фантастів Олді «Ваш вихід».
Чистотою захоплює гра підлітків театру-студії «Лицедії». Актори почали навчатися з 10-річного віку, зараз їм по 16–17 років, і вони змушують глядачів плакати на виставі «А зорі тут тихі». Крім неї в новому сезоні покажуть драму за п’єсою Петера Турріні «Полювання на щурів».
Київський вільний молодіжний театр «7» готує притчу-казку «Тойбеле та її демон». У постановці випускника інституту Карпенка-Карого Олександра Птухи вистава обіцяє бути якісною, молодий режисер прагне «зробити аматорський театр професійним». Артистам викладаються сценічна мова, пластика й акторська майстерність. «До нас може приєднатися кожен, однак бути в театрі нелегко. Бо це передусім сім’я і багато роботи», – каже Птуха. Достойний виконавчий рівень він уже засвідчив спектаклем «Голос. Версія» за п’єсою Жана Кокто. Окрім нього в новому сезоні йтиме експериментальна вистава «Паразити (любити й ненавидіти)» за новітньою німецькою драматургією і мелодрама «Листи Асперна».
Єдиним в Україні театром, який із перших рук отримав техніку італійської комедії dell’arte, є «Оксюморон», актори якого навчалися в майстра Фабріціо Паладіна. Комедія dell'arte – це театр масок із типовими характерами персонажів і, в поданні цього майстра, зі специфічною пластикою. Маски тут є не просто додатками до обличчя, вони скеровують розвиток сюжету, передбачаючи не лише набір типових виражальних засобів, а й певний погляд на театр. У новому сезоні буде показано вже відому глядачам виставу «Комедь-ведмедь», створену в межах міжнародного проекту «Чєхов dell'arte», також готується прем’єра нового спектаклю-концерту з елементами опери та перформансу і, звісно ж, італійської комедії масок.
«Чорний квадрат» наприкінці минулого сезону провів генеральні репетиції на глядача п’ятьох свіжих вистав, прем’єри яких розпочнуться з осені. Директор театру Олена Єрмалаєва зазначає, що в колективі намічається тенденція ставити добрі спектаклі, адже всі втомилися від «злобної жорстокості життя». Серед нових такими можна вважати «Їжачки в її очах» і «Запрошення на світанок». Що ж стосується родзинки театру – імпровізації, то планують змінити її формат.
СЦЕНА ЯК ПАНАЦЕЯ
Знаним у творчих колах став театр-студія «З того світу», який показує вистави в залі психіатричної лікарні імені Павлова. У ньому грає здорова молодь, але водночас професійний режисер Сергій Ененберг веде колектив під назвою «Будьмо!», у складі якого пацієнти лікарні. У новому сезоні працюватимуть над комедійними мініатюрами Чєхова й Аверинцева, покажуть «Бурю» Шекспіра. Молодіжний театр відновить казки для дітей, покаже «Благовіщення діви Марії» Поля Клоделя і працюватиме над «Витівкою Великого Мертвіарха» Мішеля де Ґельдероде. «Психологічний театр є основою наших досвідів у створенні його мовою міфології миттєвості. Намагаючись не руйнувати життєвого ритму історії автора, ми слухаємо звучання тиші між репліками, коли хід часу змінюється», – пише про себе театр. За словами Сергія Ененберга, у Києві є ще один майданчик, який використовує лікувальний вплив творчості, – «Паростки» працюють зі слабкими на аутизм та хворобу Дауна. У них виходять надзвичайно зворушливі речі, однак, як і актори театру «Будьмо!», вони вразливі перед примхливістю аудиторії. У Житомирі також є «Дивосвіт», у якому грають пацієнти психіатричної лікарні.
Окремо від інших стоять плейбек-театри. В Україні їх налічується сім: один у Житомирі («Житомирський плейбек-театр»), один в Дніпропетровську («Сусіди»), два в Донецьку («Там, де ми», «Чемодан») і три в Києві («Дежавю+», «Плейбек-театр імені глядача», «Відображення»). Глядач розповідає свою історію, після цього актори намагаються якнайточніше зобразити її в різних техніках, як динамічних, так і статичних. За словами актриси «Дежавю+» Катерини Титової, люди переважно закриті й розказують поверхові історії, та коли знаходяться сміливці, готові відкрити душу, артисти радіють, бо є що грати. Плейбек-театром захоплюються професійні психологи, які й виступають керівниками акторських груп. Вистави мають терапевтичний ефект, адже поки людина перебуває під владою ситуації, їй складно діяти, а такі інсценізації дають змогу побачити справу зовні, отримати владу над нею. Хоча за словами художнього керівника «Дежавю+» Володимира Савінова, плейбек-театр відрізняється від психодрами саме тим, що психотерапія не є його метою: «Наше завдання – зробити щось гарне, плейбек – це мистецтво з елементами шоу. Перформанси відкривають людей одне одному, дають змогу дослідити життєвий світ сучасних людей».
АЛЬТЕРНАТИВИ АЛЬТЕРНАТИВІ
Близько п’яти років в Україні є театри вогню. Один із найбільших – КОТ («Киевский огненный театр»). У ньому немає режисера, кожну виставу виконавці формують разом. Вогонь не дає можливості працювати в приміщенні, так само як і досягати високої глибини мовчання, однак може бути не лише інструментом шоу, а й способом художнього зображення персонажів. За таким принципом КОТ поставив «Маленького принца». Утім, елементи шоу лежать в основі таких вистав. У Києві багато груп, що працюють з вогнем, однак окрім КОТа, який організує фестиваль вогняних театрів, високого рівня вдалося досягти лише театру «Проти ночі», котрий веде свою школу. Серед майстрів жанру інших міст – театр «Оберіг» (Сімферополь), орієнтований на театральні постановки з вогнем, харківська «Пантера», що виокремлюється злагодженістю синхронних танцювальних постановок, «Гефест» (Євпаторія), який працює з вогнем на ходулях.
Розвивають аматори й мистецтво мюзиклу, чим займається київський музикознавець Станіслава Лясота, що за участю професійних вокалістів та хореографів поставила мюзикл «Нотр дам де Парі», який ітиме й у новому сезоні. До прем’єрного показу театр Comme il faut готує українськомовний мюзикл «Казанова», написаний учасниками колективу.
«Сунична галявина» в Севастополі вирізняється еклектичністю погляду на мистецтво. «Театр різноманітний, як саме життя», – каже його керівник, історик за освітою Олександр Гайкалов, котрий не гребує залучати до дійства все, що здасться принагідним. «Сунична галявина» грала в лісі, на плотах, на археологічних розкопках, до її колективу належать люди різного віку – це сімейний театр, у якому грають і бабусі, і діти. За словами режисера, люди у віці не поступаються професіоналам, адже їм є що сказати.
Дніпродзержинський «Десятий квартал» знаний пластичними постановками, до роботи над якими залучають хореографа Анатолія Бедичева. Пластична вистава «Corona astralis» на вірші Максиміліана Волошина на фестивалі «Живи!» спонукала аплодувати навіть тих, хто до того не сприймав ні такої поезії, ні пластичних спектаклів. Прем’єра нового сезону, близька до театру абсурду «Родина уродів» за п’єсою Ліпскерова, обіцяє бути не менш яскравою.
Постановки харківського «Театру на Жуках» різняться жанрово і стилістично, а до показу в новому сезоні тут готують одразу дві прем’єри: справжню лицарську казку відомого французького письменника, написану для дітей піднесеною дорослою мовою, й власну інсценізацію повісті болгарського автора. Назви новинок прийнято робити сюрпризом. Окрім них ітимуть і старі вистави «Вибір» за п’єсою Ґоріна «Забути Герострата», «Дванадцята ніч» Шекспіра, «We care a lot» за п’єсою одного з акторів театру і «Пластилін світу» за Євґєнієм Клюєвим.
Мало який аматорський майданчик може похвалитися такою кількістю нагород, як у дніпропетровського народного театру-студії «Маски». За 40 років існування він здобув 11 Гран-прі театральних фестивалів у різних містах України. Цьогоріч покаже «Готель двох світів» за п’єсою франко-бельгійського драматурга Еріка-Емануеля Шмітта.
Аматорських колективів значно більше, ніж можна уявити. У кожному великому місті і в багатьох маленьких вони доповнюють, а іноді й замінюють собою державні театри. Відкритий глядач, не заплющуючи очей на помилки, може відчути неабияку силу, яку любителі вкладають у гру.