Європейський Союз мав би з полегшенням попрощатися з навалою популістів. Економічне зростання досягло найвищого за 10 років рівня. Емманюель Макрон переміг на виборах «Національний фронт» і проводить реформи у Франції. Хоча лише 41% громадян довіряє ЄС, це більше від кількості тих, хто довіряє урядам своїх країн, і аж на цілих 10 відсоткових пунктів більше, ніж після фінансової кризи.
Читайте також: Класика популізму
Але популізм нікуди не подівся. Бунтівники сидять у владі в Польщі, Угорщині й Австрії, а минулого тижня вони перемогли на виборах у Чехії. В Італії «Рух 5 зірок» може впритул наблизитися до влади на виборах наступного місяця. У майбутні роки вплив популістських партій, імовірно, зростатиме. Замість того щоб оголосити про перемогу й повернутися до звичної політики, істеблішменту слід повчитися в популістів, тобто перейняти найкраще, що вони пропонують, і викинути все інше.
Основне — подалі від середини
А викидати є що. Затяті популісти нагнітають у політиці антагонізм і бачать суспільство спрощено: поділеним на «народ» та «еліти», які його зраджують. Вони претендують на прямий зв’язок між політиком і громадянином, за якого мало місця залишається для незалежної судової влади або вільної преси, для активних меншин або для фактів, що йдуть урозріз із внутрішнім голосом виборців.
Але хоча серед популістів чимало демагогів-шахраїв, там є також і реформатори, і демократи. Європейські революціонери, які починали боротьбу проти абсолютної монархії в 1848 році, теж грішили популізмом. Те саме стосується й державних діячів кінця ХІХ — початку ХХ століть, які заклали основи загального добробуту західних держав і протестних рухів за залізною завісою 1980-х, як-от «Солідарність». У правильних руках, очищені від отруйних інгредієнтів, популістські звички можуть бути корисними навіть для їхніх опонентів.
Читайте також: The Economist: Баталії через соціалку
Популісти охоче стають рупором невдоволених рядових виборців. За їхньою риторикою часто стоїть обурення політичним істеблішментом, винним у чистому, неприкритому егоїзмі: переході з державного сектору на жирні посади в приватному бізнесі, круговій поруці, застосуванні відкритої конкуренції до ринку праці для робітничого класу й протекціонізмі для «своїх». Новітня історія рясніє прикладами мейнстримових політиків, нездатних упоратися з гострими політичними питаннями, включно навіть з Анґелою Меркель під час вирішення кризи біженців у Німеччині. Натомість вони або ховаються, або пускають у хід технократичні аргументи з підтекстом «альтернативи немає».
Комунікація не працює, якщо не прислухатися до проблем, які хвилюють виборців. Якщо їхні скарги не надумані, вони заслуговують на увагу й вирішення. Нинішня підтримка відвертих популістів часто пов’язана з перекосами глобалізації, зокрема швидкою індустріалізацією, масовою імміграцією, зміною суспільних цінностей і втратою відчуття спільноти. Якщо обминати ці питання й не загострювати на них увагу, ними займуться демагоги. Для цього потрібне політичне чуття. Популісти — структурні новатори. Так було в минулому, коли, наприклад, разюча нерівність золотого віку наприкінці ХІХ століття породила нові марксистські партії й аграрно-популістську Народну партію в Америці. Так є й нині, що бачимо на прикладі заснованого 2009 року італійського «Руху 5 зірок» та ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини», яка виникла у 2013-му. Їхні опоненти, навпаки, несуть тягар відданості запліснявілим старим сутностям та інституціям. І не випадково серед найуспішніших борців за ліберальний плюралізм останніми роками бачимо іспанську партію «Громадяни», засновану у 2006-му, яка зараз очолює рейтинги популярності, і створений 2016 року рух Макрона «Вперед!».
Читайте також: У Німеччині вирішили збільшити виплати біженцям за добровільне повернення на батьківщину
Усе це вимагає подивитися на популістів під новим кутом. Вони можуть бути небезпечними, але їхній підйом є закликом до оновлення. Це розуміли реформатори кінця ХІХ і початку ХХ століть, які тримали марксистів та аграрних популістів на відстані, обережно й розсудливо запозичуючи їхні ідеї. Теодор Рузвельт і Вудро Вільсон приструнчили нафтові й залізничні картелі та виступали за соціальне страхування від імені людини з вулиці. Запроваджене Отто фон Бісмарком у Німеччині пенсійне й медичне страхування та «народний бюджет» Девіда Ллойд Джорджа в Британії 1909-го аналогічно вибивали політичний ґрунт з-під ніг популістів.
У нинішніх реформаторів не бракує джерел, із яких можна черпати ідеї. Масова імміграція вимагає кращої інтеграції, яка швидко забезпечить новоприбулим володіння мовними навичками, роботу й прищепить їм західні цінності. Там, де зростає рівень злочинності (як у Німеччині та Швеції), політикам слід визнати це й узятися до вирішення проблеми. Швидкий прогрес автоматизації та диджиталізації вимагає змін освітніх систем і повинен заохотити реформаторів узятися за технологічних гігантів на зразок Google та Amazon заради конкуренції й захисту споживача. Канада поєднує інтеграцію іммігрантів, ефективну систему страхування та економічний лібералізм краще, ніж інші великі країни Заходу, і її найменше зачепила остання хвиля популізму. Через роздроблення суспільства й поляризацію політики сплеск популізму навряд чи вдасться зупинити найближчим часом. Але якщо дивитися на нього як на поштовх до змін, то можна не допустити перегинів. Вирішення проблем, які хвилюють людей, дасть свої плоди, тому популізм — це не лише загроза, а й шанс.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com