На закинутій автобусній стоянці серед пустиря, на схід від залізничної станції Тібуртіна в Римі — табір без назви, без води, без світла й без права на існування. Більшість африканців, які сидять у наметах на асфальті або розтяглися на матрацах, розморені страшною спекою, також не мають дозволу на перебування тут. Багато хто прибув просто з човнів, каже Андреа Коста, очільник неурядової організації Baobab Experience, яка опікується табором: «Для них це останній етап у подорожі, яка в чиємусь випадку могла тривати аж два роки».
На сьогодні кількість мігрантів, які прибули до Італії морем, зросла на 17% порівняно з тим самим періодом 2016 року й сягнула 93 335 осіб. На відміну від сирійців, які масово перетинали Егейське море у 2015-му, більшість цих людей утікають не від війни чи переслідувань, а від економічних негараздів. На них не поширюється гуманітарний захист, і здебільшого вони хочуть не залишатися в Італії, а перебиратися далі до країн із кращим «сірим» ринком праці.
Відповідно до Дублінської конвенції від 2013 року, перша країна, до якої прибувають шукачі притулку, зазвичай повинна ними й займатися. Іншим державам ЄС дозволяється повертати біженців до такої країни. Багато мешканців табору в Тібуртіні належать до так званих «дублінаті» («дублінованих»), які спробували виїхати з Італії та їх депортували назад. Багатьох із них перехопили на французькому кордоні, де торік контроль став суворішим. «У нас є такі, кого завертали по три-чотири рази», — розповідає Коста.
|
Читайте також: Італія пригрозила закрити морські порти для мігрантів
|
Представниця Управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) Карлотта Самі оцінює кількість мігрантів у італійських центрах для біженців (або яких уже розселяє місцева влада) у понад 170 тис. осіб. Одна з причин, через які в Італії їх більшає, — французька блокада. Інші — збільшення кількості прибульців і суворіші правила ідентифікації (як-от зняття відбитків пальців), через що мігранти не можуть просити притулку в інших країнах.
Що більше мігрантів скупчується в Італії, то частіше в окремих регіонах це спричиняє протести. До травня наступного року в країні мають відбутися парламентські вибори, тож прем’єр-міністр Паоло Джентілоні не може не зважати на це невдоволення. Його уряд хоче, щоб сусідні країни приймали в себе рятувальні судна тоді, коли на них із моря приймають виняткову кількість мігрантів. А також щоб партнери по ЄС прийняли більше мігрантів, які вже перебувають в Італії. Він також вимагає, щоб міжнародна спільнота зробила щось для припинення потоку людей із Лівії.
На прохання Італії держави-члени прикордонної агенції ЄС Frontex зустрілися у Варшаві 11 липня, щоб обговорити зміни в правилах діяльності пошуково-рятувальної операції агенції в Середземному морі «Тритон». Наступного дня Джентілоні обмірковував цю проблему в кулуарах з лідерами Франції та Німеччини на саміті у Трієсті. 13 липня міністр внутрішніх справ Італії Марко Мінніті полетів до Лівії, де зустрівся з мерами міст, розташованих на узбережжі та вздовж південного кордону. Чиновники в Римі розробляють кодекс поведінки для неурядових організацій, які допомагають у пошуково-рятувальній роботі (деякі з них звинувачуються в тому, що заходять аж у територіальні води Лівії від надмірного ентузіазму в порятунку життів мігрантів, хоча вони ці звинувачення відкидають). А 18 липня заступник міністра закордонних справ Маріо Джиро повторив погрозу (від якої відхрестилися деякі його колеги) про те, що Італія видаватиме термінові візи, які дозволяли б мігрантам подорожувати скрізь у Шенгенській зоні ЄС.
Читайте також: Трамп заявив про міграційну перемогу
Поки що ні залякування, ні вмовляння результатів не дають. Угоду про «Тритон» домовилися переглянути, але без гарантії, що її змінять під вимоги Італії.
Чи не найбільше Риму шкодить переконання в інших столицях про те, що саме через свою м’якосердість і недбальство Італія стала «легкою здобиччю» для економічних мігрантів. Оприлюднений цього місяця Європейською комісією план дій навдивовижу критичний. Він вимагає від Італії продовжити арешт після прибуття (який зараз не перевищує 72 годин), активніше переконувати мігрантів погоджуватися на репатріацію на батьківщину, пришвидшити процедури надання притулку й не пропонувати допомогу так легко, як зараз.
Наприклад, цього року спостерігається цікавий сплеск напливу бангладешців до Італії. Вони становлять найчисельнішу групу після нігерійців. Можливо, це пояснюється тим, що у 2016 році (пізнішої статистики ще немає) італійські трибунали надали ту чи іншу форму допомоги 24% заявникам із Бангладеш. Це дійсно бідна країна, але ж далеко не Сирія.
В Італії один із найнижчих у світі рівень народжуваності, і мало є країн, яким аж так потрібні іммігранти. Але їхній наплив без документів, значна частина яких, зрештою, нидіє без діла в нелегальних імпровізованих таборах, ніяк не допоможе вирішити цю проблему. Для італійців середземноморська міграційна криза стала гуманітарним тягарем. Географія навантажила їх цією проблемою, яка через неорганізованість влади ще й загострилася. Тим часом партнери по ЄС допомагати не квапляться.