Наприкінці 2015-го за загадкових обставин зникло п’ятеро чоловіків, які мали книгарню в Гонконзі. Одного, вочевидь, агенти КНР потай вивезли з острова, другого викрали в Таїланді. Усі пізніше опинилися в китайських в’язницях за звинуваченням у продажу непристойної літератури про лідерів держави. В одного продавця книжок був британський паспорт, у другого шведський, але обоє пережили такий самий фарс замість судового процесу, як і громадяни Китаю, котрі потрапляють у немилість до влади. Посольства їхніх країн тижнями чекали на доступ до затриманих. Уряд трактував обох як «китайців» і цим демонстрував загальний підхід до питання національної ідентичності: амбіції Пекіна поширюються не лише на книгарів у Гонконзі, а й певною мірою на всю китайську діаспору.
Міністр закордонних справ КНР заявив, що Лі Бо, один із заарештованих власників книгарні, у якого британський паспорт, «насамперед громадянин Китаю». Влада країни, очевидно, трактує «дозволи повернутися на батьківщину», котрі видає постійним мешканцям Гонконгу, як пріоритетніші за іноземні документи. Відколи 1997 року ця територія повернулася під континентальний контроль, Пекін вважає її жителів китайського походження своїми громадянами. Ґуй Міньгай — швед, викрадений із Таїланду, — заявив в ефірі китайського телеканалу (очевидно, під примусом): «Я справді почуваюся китайцем».
Читайте також: Директор нацрозвідки США звинуватив Китай у кібершпигунстві
Китайська влада вважала, що може так чинити, бо не визнає подвійного громадянства. Утім, закон стосовно цього доволі розмитий. Спершу в ньому сказано про те, що особа по одержанні іноземного паспорта «автоматично» втрачає громадянство КНР, а потім про зовсім інше — що вона повинна «відмовитися» від громадянства (здати документи, які засвідчують прописку, та паспорт) і ця відмова має бути затверджена. За словами доньки Ґуй Міньгая, він пройшов процедуру відмови від громадянства. Але влада КНР вирішила, що його іноземний паспорт менш важливий, ніж країна народження та національність: і Ґуй Міньгай, і Лі Бо належать до етносу хань, як і 92% людності континентального Китаю.
Етнічна належність — це головний чинник, що визначає національну ідентичність у КНР. Власне представників народу хань, 1,2 млрд яких мешкає в континентальному Китаї, здебільшого називають китайцями (а не близько 110 млн представників національних меншин країни). Для китайців-хань етнічна належність і громадянство, як стверджує професор Джеймс Лейболд з Університету Ла Троба в Мельбурні (Австралія), стали майже взаємозамінними поняттями. І змішування це надзвичайно важливе. Воно визначає відносини між хань та іншими етнічними групами. Оскільки законний ринок праці звужений майже виключно до представників цього народу, етнічна належність визначає економіку країни та її розвиток. Окрім того, вона створює напруження в міжнародних відносинах. Навіть етнічних хань, чиї предки виїхали за кордон іще кілька поколінь тому, і влада КНР, і самі китайці часто зараховують до неподільної національної групи.
Назва «хань» походить від імені династії, яка правила у ІІІ столітті до н. е. Але ті, кого сьогодні називають цим словом, — конструкт початку ХХ століття, вважає професор Університету Гонконгу Френк Дікеттер. Упродовж більш ніж половини з останніх 650 років основною частиною сучасного Китаю володіли іноземні держави (монголи на півночі, а потім маньчжури на північному сході). Китайська історія зображує маньчжурів (іноземців), які заснували останню китайську династію Цин, «китаїзованими», але останні дослідження свідчать, що вони зберігали власну мову та культуру і що Китай за династії Цин був частиною більшої, багатонаціональної імперії.
Великий мур
У руках західного імперіалізму раси часто слугували інструментом розділення народів. А в Китаї після падіння династії Цин у 1911 році нова еліта намагалася знайти спільну основу для національної держави, громадяни якої спілкувалися незрозумілими одне для одного мовами й дотримувалися різних традицій та вірувань. Але на великій частині території Китаю вже міцно утвердилася патрилінійність (спорідненість по чоловічій лінії): вважалося, що походження роду можна простежити до групи спільних предків. Це допомогло китайським націоналістам розвинути ідею, що всі хань — нащадки «жовтого імператора» Гуан-ді, який жив 5 тис. років тому.
Так, у Китайській Республіці основним організаційним принципом стала раса. Сунь Ятсен, засновник «Гоміньдану» (партії китайських націоналістів), якого вважають «батьком» китайського народу, підтримував ідею «однієї крові». І через століття ту саму справу продовжує голова КНР Сі Цзіньпін. Зокрема, він частково пояснює претензії Пекіна на Тайвань тим, що «кров важливіша за воду». У промові 2014 року Сі окреслив іще амбітнішу мету: «Цілі покоління китайців за кордоном так і не забули своєї батьківщини, свого походження чи крові китайського народу, яка тече в їхніх жилах».
Нині багато китайців поділяють думку, що будь-якого їхнього співвітчизника можна впізнати миттєво і що етнічний хань, у принципі, автоматично один із них. Дітлашня в Пекіні відверто показуватиме на когось, у кого біла або чорна шкіра, і називатиме його іноземцем (чи «людиною із-за кордону», якщо перекладати буквально). Народженим у зарубіжжі хань, які мешкають у Китаї, постійно дорікають недосконалим володінням мандаринською мовою (на противагу людям інших груп, яких хвалять навіть за якусь вряди-годи абияк зліплену чемну фразу).
Читайте також: У Китаї оголосили найвищий рівень небезпеки через густий смог
Нинішній Китай етнічно надзвичайно однорідний. І досягли цього, майже цілком закривши його для нових іммігрантів, за винятком етнічних китайців. Якщо ви не дитина китайського громадянина, не важливо, як давно живуть тут ваші батьки, скільки вони заробляють чи сплачують податків. Здобути громадянство практично нереально. Теоретично це можливо через шлюб із громадянином (громадянкою) Китаю; практично так роблять одиниці. У результаті, за даними перепису населення 2010 року, найчисленніший на планеті народ має загалом лише 1448 натуралізованих 
китайців. Навіть Японія, ширше відома своїм несприйняттям імміграції, щороку натуралізує близько 10 тис. нових громадян; для США відповідна цифра становить близько 700 тис. осіб (див. «Обережно, двері зачиняються»).
Злиття ханської та загальнонаціональної ідентичності зумовлює непрості відносини між більшістю й етнічними меншинами Китаю. Теоретично закон гарантує останнім рівні права, ба навіть деякі привілеї. Але на практиці такі групи, особливо із прикордонних областей Китаю, які візуально відрізняються, потерпають від дискримінації та дедалі більшої маргіналізації, тоді як хань поступово заповнюють їхні малі батьківщини. Завдяки державній політиці переселення ханське населення регіону Сіньцзян зросло від 4% у 1949 році до нинішніх 42%. У Внутрішній Монголії тільки 17% людності — це монголи (див. мапу).
У кращому разі до відмінних від хань груп усередині Китаю ставлення поблажливе, як до «милих і строкатих» цікавинок. У провінції Юньнань процвітає ціла індустрія, створена навколо культур національних меншин. Тих зазвичай змальовують хранителями народних традицій і звичаїв, на відміну від технологічно просунутих хань. У музейній експозиції «Національності Сіньцзяну» в столиці провінції місті Урумчі хань єдина людина в сучасному одязі. На табличках зазначено, що китайські узбеки «особливо полюбляють різноманітні маленькі шапочки», а життя казахів «сповнене пісень і ритмів».
Є ризик, що нечутливість до культури переросте в Китаї в етнічні конфлікти. У прикордонних регіонах звичайні прояви місцевої культури вже поставлено поза законом. У Сіньцзяні чоловіки-уйгури не мають права носити довгу бороду, а мусульманам інколи забороняють постувати в Рамадан. Кочівників Внутрішньої Монголії і Тибету примушують до осілого способу життя. У Тибеті й Сіньцзяні навчання в більшості шкіл ведеться мандаринською мовою, навіть якщо там зовсім мало людей, для яких вона рідна.
Читайте також: Китай пригрозив постачати зброю ворогам США – ЗМІ
Така практика легітимізує упередження в повсякденному житті. «Вони вважають нас дикунами», — каже провідник-тибетець із Сініна, столиці провінції Цинхай на Тибетському нагір’ї, у якій мешкають переважно хань. Із ним вітається тільки один із його сусідів-хань. Тибетцям та уйгурам зазвичай відмовляють у поселенні в готель в інших провінціях (у китайських паспортах є графа «національність»). Професор-політолог з Університету Альберти Реза Гасмат виявив, що представники національних меншин у Пекіні зазвичай краще освічені, але їм платять менше, ніж їхнім колегам-хань. Тим часом останні дістають найкращі робочі місця й у регіонах, де переважають національні меншини.
Нині китайці поступово організовуються для боротьби за права трудящих та сексменшин і за краще довкілля. Але ознак того, що хань готові захищати своїх земляків інших національностей, обмаль. Може, це й не дивно, бо ж таку підтримку потрактують як виступ за сепаратизм. Але точно скажемо одне: риторика влади, особливо про небезпеку ісламу, тільки загострює уже наявні розколи.
Мусульмани-хуей тривалий час були ілюстрацією успіхів китайського мультикультуралізму: вони краще інтегровані в ханську культуру й розсіяні по великій частині країни (важливо й те, що вони розмовляють мандаринською і часто зовні не дуже відрізняються від хань). Проте ісламофобія в Піднебесній посилюється, особливо в інтернеті; у соцмережах з’являються заклики до мусульман-хуей «повертатися на Близький Схід». У липні Сі Цзіньпін під час візиту до регіону Нінся, батьківщини хуей, застеріг китайських мусульман не вплутуватись у «незаконну релігійну інфільтрацію» і «триматися патріотичної традиції» (знак того, що він ставиться до цієї групи з підозрою, як і до інших етнічних спільнот із прикордонних регіонів Китаю, що мають у своїй історії епізоди сепаратизму).
І поки до багатьох громадян КНР ставляться як до людей нижчого сорту, китайцям-хань з іноземними паспортами завжди раді, вони дістають спеціальний статус. Будь-хто, у чиєму роду були китайці, має юридичні переваги в отриманні трудової візи; народжені за кордоном діти громадян Китаю користуються пільгами, вступаючи до університетів.
Такий підхід допомагає економіці країни. За останнє десятиліття велика частина іноземних інвестицій надійшла від китайців із-за кордону. Багато американців китайського походження (у другому поколінні) відкрили бізнес у Піднебесній. Але статус члена «китайської родини», як його називає Сі Цзіньпін, пов’язаний із певними очікуваннями. У Сан-Франциско в грудні минулого року на спеціальному прийомі консул КНР нагадав американським сім’ям, що всиновили китайських дітей: «Ви китайці» (бо в них «карі очі, чорне волосся і смаглява шкіра»), закликавши виховувати в малюках «китайський дух».
Із погляду китайського уряду цей дух виходить за межі культурних зв’язків, перетворюючись на вимогу лояльності, причому не просто до держави, а до Комуністичної партії. Багато хань за кордоном кажуть, що відчувають, ніби змушені говорити від імені Китаю. На початку цього року китайських іммігрантів до Австралії закликали обрати «правильну позицію» і підтримати «батьківщину» в її претензіях на спірні скелясті острівці в Південно-Китайському морі. Як нещодавно писав колишній посол Австралії в Китаї, вплив Пекіна в його країні доходить до того, що за студентами-китайцями «стежать, керують ними, а інколи й примушують щось робити»; австралійських бізнесменів-хань намагаються залучити до роботи в інтересах Китаю. Китайськомовні ЗМІ в Австралії, які майже всі поголовно критикували КНР на початку 1990-х років, сьогодні здебільшого настроєні позитивно й уникають незручних тем, як-от Тибет і фалуньгун.
Читайте також: США і Китай домовилися про нові санкції проти Північної Кореї
Пекіну важко змиритися з тим, що нащадки колишніх громадян, котрі емігрували, не конче почувають обов’язок діяти в його інтересах. Ґері Локка, першого посла США в Китаї, який мав китайсько-американське походження (2011–2014), не раз критикували в державних ЗМІ за те, що він виконував свою роботу: представляв американські інтереси, навіть коли вони суперечили китайським. Іноземні журналісти-хань у КНР скаржаться, що служба державної безпеки звинувачує їх у нелояльності, що їм нагадують про їхню «китайську кров».
Потужний етнічний компонент присутній і в напружених відносинах Китаю з Гонконгом (який перебуває під його врядуванням) і Тайванем (на який Пекін претендує). І там, і там хань становлять явну більшість населення, але вони дедалі дужче цінують місцеву, а не «китайську» ідентичність. Проведене Китайським університетом Гонконгу опитування виявило, що виключно «китайцями» вважає себе 9% тамтешніх респондентів (у 1997-му, коли ця територія тільки-но повернулася під правління Китаю, таких було 32%). Схожа тенденція спостерігається й на Тайвані.
Пекінський порядок
Заради своїх претензій на ту чи ту форму юрисдикції над етнічними хань китайський уряд навіть відважується на конфронтацію з іншими державами. Торік уряд Малайзії (де хань становлять 25% населення) висловив невдоволення послові КНР через заяву про те, що Пекін «не спостерігатиме байдуже», коли порушуватимуть його «національні інтереси» та «інтереси китайських громадян». Загрозу посол побачив у промалайській демонстрації, запланованій у районі, де майже всі торгівці були ханської національності, хоча громадян Китаю серед них налічувалося небагато. У деяких випадках Китай іде навіть далі. Діалог між ним та Америкою давно псують арешти й ув’язнення натуралізованих громадян Сполучених Штатів, народжених у Піднебесній.
Світогляд, вибудуваний навколо хань, у Китаї стосується й біженців. У низці конфліктів від 2009 року між бойовиками певних етнічних груп та силовиками М’янми китайський уряд стабільно більше допомагає тисячам осіб, що втекли до Китаю із м’янмарського району Коканг, де 90% населення становлять хань, ніж утікачам зі штату Качин, які належать до інших етнічних груп. Некитайці, схоже, не менш зачаровані ідеєю суто ханського Китаю, ніж офіційний Пекін. Іноземні держави та неурядові організації ніколи не пропонують, щоб КНР приймала біженців із гарячих точок в інших країнах. Єдиний великий наплив до Китаю після 1949-го був теж етносу хань: близько 300 тис. в’єтнамських громадян перетнули кордон у 1978–1979 роках, боячись переслідувань за «китайськість». Для решти двері майже завжди зачинені. Крім цієї групи із В’єтнаму Китай прийняв лишень 583 біженців. Мільярдерів у цій країні й то більше.
Сувора політика Пекіна стосовно іммігрантів та біженців привертає мало уваги, очевидно, тому, що переїхати туди намагається не так і багато людей. Віктор Очоа з Венесуели називає себе «червонопідгузником», дитиною іноземних спеціалістів, які поїхали в 1960-х роках до КНР допомогти побудувати соціалістичну утопію. Він учився на архітектора в Пекіні й залишивсь у Китаї. Але чотири десятиліття йому щороку доводилося подавати документи на робочу візу; нині, коли він хотів би піти на пенсію, у нього немає засобів для життя. «Тут я зводив лікарні; а тепер просто хочу сидіти вдома й читати. Але мені заборонено», — нарікає чоловік.
Іззовні багато кому Китай видається країною великих можливостей. Хтось хоче туди переселитися. Але держава дедалі частіше зустрічає такі спроби в багнети. Десятки тисяч китайців живуть у неофіційному шлюбі із жінками з В’єтнаму, М’янми й Лаосу, часто ці подружжя належать до однієї етнічної групи (не хань). Раніше влада роками вперто їх не помічала, а тепер багатьох таких жінок депортують, конфіскуючи паспорти. Міська влада Гуанчжоу запровадила трирічний план боротьби з нелегальною імміграцією. Проти кого боротимуться, не сказано, але держава може мати на оці близько півмільйона африканців (часто з простроченими візами) з району Гуанчжоу, який тамтешній люд прозвав «шоколадним містом».
Кількадесят років тому китайський уряд пояснював би той факт, що країна не може приймати нових мігрантів, перенаселеністю чи бідністю. Але сьогодні народжуваність менш ніж 1,6 дитини на жінку, що значно нижче за рівень простого відтворення, і 2012‑го вперше спостерігалося зменшення населення працездатного віку. У Китаї вже відчутні проблеми, що постають перед багатьма країнами з підвищенням рівня життя й освіченості робочої сили. Тут дуже бракує соціальних працівників, персоналу для догляду, медсестер: ці професії не популярні серед китайців. І такий дефіцит упродовж наступних десятиліть зростатиме, тоді як населення країни старітиме. Більшість багатих держав на ці ролі запрошують іммігрантів, але у вересні китайський уряд іще раз повторив, що візи для некваліфікованих робітників та працівників індустрії обслуговування буде «суворо обмежено».
Закритий Китай уперто звужує собі доступ до світового пулу талановитих професіоналів. Тамтешня влада видає навдивовижу мало робочих віз. За даними Світового банку, іноземці в КНР 2010‑го становили 0,05% населення (для порівняння: у США 13%). Кільканадцять років тому там запровадили «зелену карту», щоб привабити таланти з-за кордону, але до 2013-го отримало її тільки близько 8 тис. осіб (пізніших даних немає). За словами Ван Гуйяо, засновника незалежної аналітичної організації «Центр вивчення Китаю і глобалізації» в Пекіні, багато із цих людей — колишні громадяни з паспортами інших країн.
Країна шовку і грошей
Водночас громадяни КНР вирушають за кордон. Щороку сотні тисяч китайців їдуть туди на навчання або роботу. Багато повернулись і працюють у Піднебесній. Вони є локомотивом інновацій та високих технологій. Але набагато більше людей залишається за кордоном: за даними Міністерства освіти, із 4 млн китайців, які здобувати освіту від 1978 року, не повернулася половина. А позаяк подвійне громадянство в Китаї заборонене, то людина постає перед вибором, коли випадає нагода отримати паспорт іншої країни (за правом народження, майновим цензом чи місцем проживання). Відтак утеча мізків відбувається переважно в одному напрямку. Тисячі китайців щороку відмовляються від громадянства своєї країни, а позаяк іноземцям стати китайцями дуже важко, їхній відплив нічим не компенсується.
Ханьцентричний світогляд Китаю — це не просто історичний курйоз. Це фактор, що визначає, у який спосіб країна оперує своїм дедалі сильнішим впливом у світі: не поважаючи ані рівності, ані громадянських прав у себе вдома, Пекін може нехтувати ними й за кордоном. В економічному сенсі дискримінацією етнічних меншин та нездатністю краще розпорядитися людським капіталом Китай відріже себе від важливого джерела економічного зростання, марнуючи ресурси. Посилення міжетнічної напруженості може розпалити той самий сепаратизм, котрого так боїться КНР. Сортуючи людей за кордоном за етнічною ознакою, а не за громадянством, що для захисту «своїх», що для кари за нелояльність, Китай може наразитися на конфлікт з іншими державами. За останнє століття його засновницький міф був джерелом сили. Але, намагаючись їхати на ньому вперед, країна ризикує постійно скочуватися назад у своє ж таки минуле.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com