Цей проєкт ініційований з одного боку посольством України в Німеччині, а з іншого — засновницею «S.ART.Foundation» і продюсеркою проєкту Тетяною Швед(Безкоровайною) у співпраці з композиторкою Вікторією Польовою та диригентом Національного симфонічного оркестру Володимиром Сіренком. Проєкт передбачає два етапи: підготовка й безпосередньо виступ виконавців і композиторів у великій залі Берлінської філармонії в листопаді 2020 року. Про деталі організації та втілення такої масштабної події Тиждень поспілкувався з продюсеркою Тетяною Швед(Безкоровайною) та проджект-менеджеркою Дарією Сіпігіною.
Розкажіть як відбувалася підготовка до проєкту? Із яких етапів складалася робота?
Тетяна Швед(Безкоровайна) (далі — Тетяна): Посольство України в Німеччині запропонувало нам розробити проєкт, який промотував би українську культуру на великій сцені Берлінської філармонії. Було визначено дату: 23 листопада. Посольство має змогу займатися промоцією такого проєкту й залучати до нього німецькі та українські медіа. Посольство запропонувало роботу нам, ми розробили концепцію і проєкт отримав назву «Київ–Берлін. На захист миру». Торік ми з Дарією Сіпігіною почали роботу. Нам потрібно було підготувати заявку й подати її в УКФ, натомість посольство має забезпечити оренду зали. Але за термінами ми не потрапляли в умови УКФ, бо наш виступ мав відбутися 23 листопада, а реалізацію за правилами УКФ слід виконати до 30 жовтня. Тому ми вирішили розбити проєкт на етап підготовки й самого виступу, тож УКФ підтримали лише перший процес. Зараз ми організовуємо 20 репетицій хору і 30 репетицій оркестру, індивідуальні репетиції солістів і виконання нового твору учасниці проєкту, композиторки Вікторії Польової. Вона вирішила взяти за основу німецькі твори й українські народні мелодії та написати п’єсу «на біс». Це абсолютно новий твір, над яким композиторка зараз працює.
Читайте також: Патті Сміт: Переможець – той, кого веде сила любові
Дарія Сіпігіна (далі — Дарія): Ми справді писали проєкт день і ніч, іще в січні. Пригадую, тоді вся стрічка фейсбука майоріла постами про підготовку заявок УКФ.
Тетяна: Ми готували все дистанційно, кожна у себе вдома, постійно за ноутбуками. І я добре пам’ятаю, коли Даша сказала: «Заявка пішла». Ми тоді просто сиділи й мовчали.
Дарія: Ми відсвяткували Новий рік і взялися активно працювати над дозволами від посольства, документами, домовленостями з партнерами, програмою, добором солістів тощо. Коли вже все було сформовано, тільки тоді ми могли заповнювати заявку на УКФ. Гіперактивний був процес. Пригадую, що я справді писала тоді і стоячи, і лежачи.
Тетяна: Цікаво, що коли ми пишемо проєкт, то ніби міняємося темпераментами. Даша стає гіперактивною й динамічною, хоча в житті вона дуже спокійна людина. А я навпаки — сиджу вдома в тій самій позі перед комп’ютером, хоча зазвичай ні.
Дарія: І хоча ми робили паралельно ще два проєкти, «Київ–Берлін. На захист миру» був пріоритетним.
Читайте також: Дар'я Онищенко: "Нам треба бути дуже обережними і чутливими до такої речі, як патріотизм"
Наскільки німецьке дипломатичне середовище сприймає українських виконавців? Чи перебувають вони в їхньому полі зору?
Тетяна: Ми про це не знаємо. Саме для цього проєкт і створено, бо хочемо дізнатися. Нам також цікаво, як відбувається промоція, як відреагують на проєкт німецькі медіа. Чи можемо ми вплинути на медіа? Не можемо. Але ми показуємо нашу мистецьку здібність і рівень композиторського та виконавського мистецтва, а також менеджмент європейського рівня довкола процесу. Саме на це було спрямовано нашу увагу.
Дарія: Тобто обираючи найкращих митців, ми мінімізуємо ризики несприйняття нас у німецькому культурному середовищі.
Тетяна: Ідеться не лише про окремих артистів, які будуть заявлені на афіші, а швидше про промоцію української культури загалом. Ми хочемо досягти взаємодії між українським і німецьким середовищами. Як у вірші Шиллера, пригадуєте? «Обіймітеся мільйони…» — він як слоган нашого проєкту. В моєму іншому проєкті фронтмен гурту «Вагоновожатые» Антон Слєпаков дуже влучно сказав, що ми захищаємо нашу культуру своїми тілами, власними арт-можливостями — хтось із пензликом у руці, хтось із віолончеллю, а хтось написанням віршів.
Дарія: Наш проєкт виступає на захист миру. І чому така назва — «Київ–Берлін. На захист миру»? Вона перегукується із твором Бетховена «Ода до радості», гімном усієї європейської співдружності, і не лише європейської, бо ми говоримо про дружні зв’язки в широкому сенсі. Вибудовуємо діалог професіоналів із професіоналами.
Тетяна: Країна-агресор вкладає неймовірні кошти й зусилля у промоцію своєї культури, а ми перебуваємо в тіні.
Читайте також: Галина Гринь: «Для кожної нації серйозно розвинена наука є запорукою її існування й розвитку»
Пригадую одне з негативних вражень, яке я отримала колись в улюбленому Парижі, коли на кожному кроці бачила афіші російських театрів. Мені це дуже болить. Нехай ми не можемо точковими проєктами перебити цю хвилю, але йдеться хоч про якісь кроки. Я вважаю, що краще хоч трохи діяти, аніж нічого не робити зовсім. Усе, що від нас залежить, ми робимо. Нехай це крапля в морі, та як ми зможемо жити далі, знаючи, що могли щось зробити, але не робили? Кожен проєкт поступово змінює ситуацію. Україна більше звучить на Заході.
Дарія: Саме тому ми обрали шлях культурної дипломатії, бо політично у світі зараз усе дуже радикалізовано: крайні праві приходять до влади й уже очевидно, що hard power більше не діє, натомість працює soft power.
Наш проєкт не для верхівок, хоча ми, звісно, їх також запросимо. Він відкритий для людей, які розкажуть про нас далі. Про Україну знатимуть, якщо Netflix зніме щось у Києві, в нашому випадку той самий ефект — дві тисячі плюс людей у залі, медіаканали. Ми хочемо рухатися до людей, для яких культура справді має значення.
Однією з ваших музичних точок у програмі є Максим Березовський: музикант і композитор, який був уписаний у європейський контекст. Проте відомо, що партитуру його першої української симфонії було втрачено. Як вам вдалося її знайти?
Тетяна: Цю партитуру знайшов Кирило Карабиць у американського музиканта, який раніше виявив її в бібліотеці Ватикану. Інші джерела кажуть, що першочергово партитура потрапила у приватну бібліотеку однієї зі знаменитих родин. Ноти якось опинилися в Росії, де твір виконували, називаючи його «першою російською симфонією» (росіяни практикують привласнювати собі культурні надбання). Березовський ніколи не був російським композитором і якщо визначати його роль у культурі, то він українець, який народився в Україні, але все своє життя навчався і працював на Заході. Моцарт і Березовський — двоє композиторів-іноземців, які увіковічнені на меморіальній дошці Болонської академії.
Читайте також: Орися Демська: «Якщо у ХХІ столітті певна мова перебуватиме тільки у площині політики, то це стане її кінцем»
Отже, Кирило звернувся до американського музиканта й той надав ноти партитури першої української симфонії Максима Березовського. Кілька років тому Кирило привіз їх в Україну, твір уперше виконали в Києві. Далі син диригента Володимира Сіренка, Всеволод Сіренко, зробив інструментовку і симфонія опинилася в репертуарі Національного симфонічного оркестру. Тепер ми маємо можливість уперше зіграти цей твір на Заході з таким складом музикантів.
Вокальні твори Березовського виконували багато, але саме цю симфонію вважали втраченою. Також ми хочемо більше звернути увагу на саму постать Березовського.
У проєкті також бере участь український художник Сергій Святченко, який уже давно живе і працює в Данії. Чому обрали саме його роботи і якою буде його роль?
Дарія: Наш проєкт охоплює три країни: Україну, Данію та Німеччину, і поєднує три медія: оркестрову музику, хоровий спів і візуальну частину.
Тетяна: Сергій Святченко є одним із найвідоміших колажистів, він уже понад 30 років живе в Данії. Оскільки наш проєкт є продюсерським, то ми орієнтувалися на свої естетичні уявлення. Його чотири колажі будуть розміщені на лайтбоксах поза оркестром і хором. Тобто це буде як окреме театральне дійство. Планується співпраця між Національною філармонією України й Берлінською філармонією на рівні звукорежисури й режисури світла.
Як ви комунікуєте з Берлінською філармонією?
Тетяна: Усіма питаннями займається перша секретарка з питань культури посольства України в Німеччині Ольга Мішкіна. Вона — наш головний місток. Коли ми приїдемо, то буде ще день для підготовки: саундчек, репетиції, підготовка освітлення. Уже в Берліні підлючиться місцева команда, для якої це звичайна робота.
Чи розглядаєте ви перенесення дат або зміну формату виступу за умов продовження карантинних обмежень?
Дарія: Добрим є те, що навіть якщо виступ перенесуть на весну, то в нас уже все буде готово. Як тільки ми дізнаємося про нову дату, одразу зможемо їхати.
Тетяна: Ми безмежно вдяні УКФ за те, що підтримали цей підготовчий етап нашого проєкту. Бо репетиції, комунікація різних музикантів із різних країн, безліч організаторських питань за кілька місяців утілити доволі нелегко. У нас задіяно 104 виконавці, диригент, менеджмент.
Дарія: Ми дуже раді, що в «Київ–Берлін. На захист миру» експерти розгледіли цінність і зрозуміли, що українська інвазія потрібна саме в такому форматі. Це справді виконавці классу А.
Читайте також: Розмовляємо мовою, «чатімся макаронамі»
Чи розглядаєте варіант онлайн-концерту?
Тетяна: Ми думали про це. Якщо ситуація із коронавірусною хворобою триватиме, то за промоційної підтримки Берлінської філармонії ми зробимо цей виступ у форматі онлайн.
Дарія: У Берлінської філармонії є велика онлайн-аудиторія з сотнями тисяч підписників, тож такий варіант також можливий.
Нині дуже багато проєктів роблять жінки, та й узагалі тема жіночого лідерства звучить звідусіль. А як ви почуваєтеся в цій ролі? Чи відчуваєте відмінність у тому, хто робить проєкт?
Тетяна: Ми це робимо з великою радістю. Я відчуваю, що як жінки ми можемо значно більше і в нас є багато енергії для дії. Тож почуваємося дуже органічно.
Дарія: Пригадую жарт, що якби всією політикою займалися жінки, то не було би війн, натомість багато країн просто між собою не спілкувалися б. Насправді наша жіноча менеджерська роль суголосна з ідеєю проєкту, який оповідає про мир. Ми самі по собі миролюбні, і твори в нашій програмі про мир.
Тетяна: Основа нашого проєкту — жінки. Роблять проєкт двоє жінок; основна композиторка — Вікторія Польова, без неї нічого не відбулося б; із боку посольства комунікує жінка; хормейстерка — Оксана Нікітюк і солістка Сусанна Чахоян, зірка оперної сцени, — жінки. Але є й чоловіки в нашому проєкті, як, наприклад, диригент Володимир Сіренко, — професіонал високого класу. Він уміє організувати оркестр, музиканти розуміють його із пів поруху. Те, як він керує оркестром, — заворожує. Це взаємообмін енергією. Тож ми точно знаємо, що всі проєкти, у яких присутній Володимир Сіренко, — це знак якості. Не можу не сказати і про наших солістів: контратенора Романа Меліша й піаніста Романа Лопатинського, їх участю ми пишаємося. Тож за підтримки таких чоловіків будь-який проєкт стане успішним, навіть такий масштабний, як наш «Київ–Берлін. На захист миру»!
———————————————
Тетяна Швед (Безкоровайна) – продюсерка проєкту. Засновниця та директорка організацій S.T. ART та S.T. ART Foundation, які займаються широкою культурною діяльністью. Продюсерка композиторки Вікторії Польової та скрипальки Богдани Півненко. Продюсувала та організовувала десятки концертів як в Україні, так і за її межами. Кураторка багатьох художніх виставок як в Україні, Італії, Франції. Як кураторка художнього процесу брала участь у роботі над книгами Тараса Прохаська та Сергія Жадана. Видала три книги поета та музиканта Антона Слєпакова.
Дарина Сіпігіна—проєктна менеджерка "Київ-Берлін. На захист миру".
Співзасновниця та проєктна менеджерка S.T. ART Foundation. Директорка з розвитку BURO Creative Lab. По різних проектах співпрацювала з НАТО, Гарвардським та Пенсильванським університетами (США); Mercedes-Benz Kiev Fashion Days, Fashion Tech Summit; Sky News, Al Jazeera, Deutsche Welle, Helsingin Sanomat, Corriere della Sera, Canal+; Міністерствами культури, оборони та охорони здоров’я України; фондом Олени Пінчук та іншими.