Яка суттєва відмінність між поняттями «культурна дипломатія» та «публічна політика у сфері культури»? Чи достатньо їх, щоб описати діяльність Українського інституту?
— Так, «публічна дипломатія» та «політика у сфері культури» — це окремі поняття. Останнє вживаємо, коли йдеться про публічну справу: комплекс заходів, які держава спрямовує на регулювання певної сфери, зокрема культури.
А якщо говорити про поняття культурної дипломатії, то в різних контекстах завжди постає питання, чого в ньому більше: культури чи дипломатії? Якщо йдеться про відстоювання своїх інтересів засобами культури, то маємо справу з певною інструменталізацією культурної сфери, її використанням задля досягнення інших цілей, зокрема політичних.
Чи так було завжди? Власне, ні. Можливо, колись із цього починалося, але нині так не є. Зараз немає єдиного трактування, яке твердить, що культурна дипломатія — лише інструменталізація культури на користь політичних інтересів. Навпаки, відбувається великий поступ, зокрема в західноєвропейських країнах, де говорять про те, що інтструменталізація культури на користь політики є колонізаційним знаряддям. Культурна дипломатія зароджувалася тоді, коли великі держави, імперії після захоплення інших країн насаджували там свою культуру. Саме це спочатку становило культурну дипломатію. Нинішні деколонізаційні процеси й переосмислення імперського минулого змушує більшість країн відмовлятися від згаданої практики. Навіть поняття «soft power» означає певну практику з позиції сили. В Європі нині основна тенденція полягає в розумінні міжнародних культурних взаємин як зв’язку між рівними. Тому замість термінів «культурна дипломатія» чи «soft power» дедалі частіше вживають терміни «міжкультурні взаємини» чи «міжкультурна взаємодія».
Читайте також: Заземлення «Ізоляції»
Нині є два підходи до функціонування культури в міжнародних зв’язках. Один спирається на класичну інструменталістську парадигму використання культури як м’якої сили, знаряддя експансії, а інший — на рівність. Але завжди є якесь але. Хоч би якою позитивною видавалася друга концепція, у ній теж є низка проблемних моментів. Відкритим лишається питання, чи можуть усі культури взаємодіяти справді на рівних правах, чи мають рівні вихідні ситуації й контексти? Тому коли ми говоримо про наше розуміння культурної дипломатії чи взагалі культури в контексті Українського інституту, то хочемо бути у світових трендах. Розуміємо, що ефективність культури полягає саме в її двосторонності, діалозі. Зі свого дворічного досвіду знаємо, що двосторонні проекти вдаліші та сталіші, ніж ті, що мають лише односторонній напрям репрезентації. Тому наш шлях пролягає саме туди. Також розуміємо, що українська культура потребує значно більше підтримки, щоб стати принаймні видимою, утвердитися на міжнародній палітрі. Попри всі зусилля останніх 30 років Україна досі залишається великою білою плямою. Тому нам треба ще багато зробити на цій ниві.
Одна із складових місії Українського інституту полягає у зміцнені суб’єктності України. Які кроки плануєте зробити і які проблеми постають на цьому шляху?
— Тут ідеться про два питання. Перше полягає в тому, яку Україну світ знає. Тривалий час образ нашої країни за кордоном створювала діаспора, яка законсервувала той образ, який колись привезла із собою. Нині все змінюється, зокрема й діаспора: сьогодні вона транслює абсолютно інший образ України. Відбувається живий процес.
Друге питання — чи помітний на світовій арені український кейс у сфері культури (нехай і дуже успішний). Порівнюючи з попереднім досвідом, за останні п’ять–сім років відбувся значний прогрес, зокрема є певні середовища, де цієї помітності досягнуто. Так само, як і видимості певних українських письменників (Андрія Куркова, Оксани Забужко, Сергія Жадана), яких добре знають і чудово перекладають без будь-якої допомоги й підтримки держави. Лише за останні кілька років Україна почала активно і свідомо робити системні кроки в напрямі саморепрезентації за кордоном.
Читайте також: Відкритий світ і сингулярність ідентичності
Якщо кажуть, що за кордоном немає цілісного образу тих культурних феноменів, які народились і розвивалися в Україні, то варто запитати: а чи є він у нас самих, чи ми його сформували? Ні? Отже, нам потрібно завершити нашу домашню роботу. Ми можемо транслювати той образ України, який самі усвідомлюємо. Це пов’язані процеси, помітні навіть із досвіду інших країн. Що краще він вироблений, що більший внутрішній консенсус із його приводу — то краще він транслюється назовні.
Коли ми пропрацьовували стратегію роботи Українського інституту, то запитували себе, яку Україну хочемо показати світові. Це виявилося складним завданням, яке довелося розв’язувати в кілька етапів. Не скажу, що ми знайшли формулу, але принаймні окреслили рамки, у яких можемо описати, як говорити про Україну. Ідеться про фрейми, що кристалізують нашу оптику, через яку ми дивимося на будь-який матеріал, із яким працюємо. Так, Україна мала складне минуле, але з нього слід засвоїти уроки, критично переосмислити минуле і зрозуміти, яким досвідом Україна може поділися зі світом. Ми змогли пережити й долати досвід колонізації, тоталітарного суспільства, таких катастроф, як Чорнобильська трагедія чи Голодомор. Це унікальний досвід, який українські культура й держава ввібрали в себе, він став частиною нашої ідентичності. Водночас ми сьогодні переживаємо досвід активного становлення однієї з небагатьох справжніх демократій у нашому регіоні, і це дуже цінно. Досвід боротьби з корупцією, розбудови прозорого суспільства, побудови нових публічних інституцій (Український інститут одна з них) — те найцікавіше сьогодні, на що є запит з усього світу. Це наш актив, яким ми можемо ділитися.
Читайте також: Культура поруч із війною
Ще один компонент — наше бачення майбутнього: того, до чого ми йдемо. Розуміємо, що Україна як частина глобального світу має конструктивно долучитися до спільних завдань: від екологічної кризи до продовольчої безпеки. Ми здатні давати хороші результати при обмежених ресурсах, а суспільство схильне до волонтерства. Маємо багато цікавого й цінного досвіду, який акумулювали за роки незалежності й усвідомили як суспільство. Ось ті рамки, у яких говоримо про Україну. Формула не вдалася, бо її неможливо звести до умовних трьох, п’яти чи семи слів. А може, цього й не треба. Україна — політична нація, що ввібрала в себе різні культури, етноси й народи.
У стратегії діяльності Українського інституту на 2020–2024 роки привертає увагу географія охоплення різних країн нашими культурними представництвами. Наприклад, відсутні країни Латинської Америки, Африки, Індія чи Південна Корея. За яким принципом ви добираєте країни, з якими заплановано співпрацювати насамперед?
— Географія діяльності Українського інституту, описана у стратегії нашої роботи на 2020–2024 роки, викликає найбільше запитань. Ми виходили з низки обставин, зокрема й із доступних ресурсів. Тобто бюджету й кількості людей — того, у чому ми сьогодні доволі серйозно обмежені. Якщо говорити про напрями, то охопимо передусім ті, які Міністерство закордонних справ визначило як стратегічні. Це євроатлантичний напрям (прописаний у Конституції України), ЄС і НАТО. Надпріоритетні країни, які були такими з самого початку роботи Українського інституту — Польща, Німеччина і Франція як стратегічні партнери. Ще один напрям — азійський, його МЗС задекларувало нещодавно. Зараз у цьому аспекті ми працюємо з Японією та Китаєм, але плануємо також точкову присутність в інших країнах регіону, зокрема в Південній Кореї, Сінгапурі тощо. Ще один важливий напрям — країни Перської затоки, ОАЕ і Катар. Але це не означає, що ми не будемо чи не хочемо працювати в Ізраїлі. Там працюватимемо також.
Читайте також: Опір ґрунту
Одразу зауважу, що йдеться про охоплення теренів, заплановане на наступні п’ять років; про певний вектор, однак це не означає, що в інших країнах ми не працюватимемо. Але в умовах обмежених ресурсів ми хочемо мати свої пріоритети, щоб досягти ефективності та сталості. А таке можливо лише завдяки систематичній роботі. Звичайно, можна в усіх країнах щороку робити по одній події, але це буде дуже дорого й малоефективно. Тому ми обрали іншу тактику: маємо невеликі ресурси й цілеспрямовано б’ємо по точках, які для нас є платформами в регіоні, через які ми себе там транслюємо.
Стратегія роботи Інституту — живий документ. Якщо бачитимемо, що вона з низки природних причин або зовнішньополітичних реалій потребує коректив, її буде уточнено і змінено. А з країнами Латинської Америки працюватимемо згодом, коли Український інститут накопичить певний досвід і ресурси.
Робота в закордонних культурних представництвах України передбачає підготовку культурних менеджерів із відповідними навичками і знаннями. Чи здійснюєте ви роботу з підготовки таких кадрів і чи перетинатиметься їхня діяльність із роботою культурних аташе при дипмісіях нашої країни за кордоном?
— Культурні аташе в посольствах України й дипломатичне представництво Українського інституту — це дві різні теми. Щодо останнього, ми оприлюднили своє бачення у стратегії нашої роботи. Поки що немає остаточного рішення щодо форми такого представництва. Маємо чотири опрацьовані моделі, кожна з яких потребує більших чи менших ресурсів. Щоб запустити їх у дію, потрібна воля МЗС. Поки що це не в пріоритеті, і за умов секвестру держбюджету ми розуміємо недоцільність таких кроків. Це питання ми поки що відклали, але готові до нього повернутися.
Інше питання — культурні аташе в наших посольствах і те, хто має цим займатися. Так чи інак ця робота триває. В Україні культурна дипломатія як свідома інституційна діяльність є доволі молодою. Департамент публічної дипломатії у МЗС було започатковано буквально кілька років тому. Але не скажу, що в усіх це питання вже завершене.
Читайте також: Один день з життя котів та “Дифузій”
Американці провадять свою усвідомлену культурну дипломатію лише з 1960-х років. Україна реагує на виклик зважено. Наша Дипломатична академія, що готує дипломатів до закордонних відряджень, передбачає для всіх без винятку курс із культурної дипломатії, який читає разом із нами, тобто Українським інститутом.
Ми нині організували курси, до яких залучаємо людей культури, менеджерів, кураторів, художників та інших. Також є проект із публічної дипломатії від Посольства США для наших майбутніх дипломатів. Ми нещодавно оприлюднили дослідження щодо питань, про які зараз говоримо.
Найгостріша проблема — брак ресурсу. Тільки 20% українських диппредставництв мають окрему людину, яка займається питаннями культурної дипломатії. Зазвичай така особа навантажена ще низкою завдань. Це відбивається на кількості та якості проектної діяльності, яку можна було би провадити. Але тут якраз є потенціал для співпраці Українського інституту й дипломатичних установ, у рамках якої ми можемо пропонувати певні формати, контент, що легко масштабується і за нашого сприяння легко впроваджується на ґрунті різних представництв. У такому ключі нині плануємо попрацювати з нашими посольствами.
Проблема помітності української культури й культурного надбання пов’язана з невеликою увагою світових медіа, а також зі слабкістю голосу українських діячів культури, публічних інтелектуалів і науковців, які майже не мають змоги висловлюватися у світовій пресі. Як Український інститут планує зарадити цьому?
— Окрім того, що ми просто хочемо популяризувати Україну, зробити її помітнішою, зрозумілішою й такою, до якої краще ставляться, також прагнемо, щоб наша держава стала рівною серед рівних. Нам важливо, щоб це відбувалося не лише за умови нашої роботи, тому намагаємося створити механізми, платформи й інструменти, щоб ця взаємодія відбувалася постійно, стало. Завжди йдеться про рух з обох сторін. Усвідомлення такої потреби відбувається тоді, коли знаєш, що в певному місті є щось цікаве. В Україні це може бути авангард, архітектура бруталізму тощо: ось, будь ласка, вивчайте й аналізуйте, бо це також частина світового надбання.
Робота із закордонними медіа для нас є дуже важливим питанням. Розуміємо, що інтерес медіа, зокрема західноєвропейських, із якими ми досі найбільше працювали, до культури значно більший, ніж в українських медіа, і водночас конкуренція за увагу цієї преси також у рази більша, ніж у нас. Там більше культурного продукту, більше приводів. В Австрії тільки у Відні за один день відбувається до 200 інфоприводів для культурних новин. Як у цьому багатоголоссі — навіть у разі інтересу медіа до культури — привернути їхню увагу? Це важко, бо йдеться про високий рівень конкуренції, до якого ми в Україні не звикли.
Ми розуміємо ці обставини, а тому дуже вдячні таким ініціативам, як Ukraine World, яка зародилася в середовищі Internews, що налагоджує цю взаємодію і комунікацію. Треба мати цю платформу, щоб пропонувати приводи. Вона є майданчиком довіри, де тебе знають, довіряють як цінному джерелу інформації, твою новину чи дайджест прочитають і зрозуміють, бо щось із цього може бути цікавим. Тримаємо це у фокусі та сподіваємося, що подолаємо бюрократичні перепони й матимемо змогу привозити іноземних журналістів до України, робити студійні візити й розповідати про нашу культуру тут, давати доступ до неї з перших рук. Міркуємо також про спецпроекти із залученням медіа, що спиратимуться на регулярне інформування й доступ до інформації, бо це дуже важливо. Має бути точка входу, інтерфейс, який дасть змогу у два кліки перейти до потрібної інформації. Над цим працюємо ми, а також МЗС, у якого має з’явитися сайт-візитівка, що допомагатиме заходити сюди зокрема й журналістам.
Законодавство, що регулює сферу нашої культури, залишається неосучасненим, а системне реформування цієї сфери відсутнє. Чи маєте ідеї, як лобіювати потреби культури перед українськими парламентаріями?
— Радянським спадком є те, що культуру в Україні забезпечували за залишковим принципом. СРСР це було вигідно, бо в Україні культура завжди була осердям державницьких настроїв, дисидентських рухів тощо. Культура для нас — осердя ідентичності. Тому українські мову й культуру для радянського режиму важливо було за будь-яких умов принизити й не дати їм вільно розвиватися.
Проте за останні п’ять років відбувся значний прогрес. Якраз постання таких нових інституцій, як Український інститут, Український культурний фонд, Інститут книги, Інститут національної пам’яті є підтвердженням того, що в Україні зародилася свідома політика розвитку культури й гуманітарного блоку. Водночас треба ще багато зробити для сталої розбудови інституцій і формування довіри до них із боку суспільства, бо йдеться про наші колективні травми. Це досвід недовіри, зневіри й невиправданих сподівань, який отримали кілька поколінь. У нас кожна родина може розповісти, чому не варто довіряти державі.
Читайте також: Розваги чи патріотичні заходи
Проте за останні п’ять років відбулися перші кроки до усвідомлення того, що державі все ж варто довіряти. Поява нових державних інституцій і можливість залучення нового покоління менеджерів до їх управління — це початок відбудовування такої довіри. Я вірю, що наша робота не марна і що вона не зміниться зі зміною влади. Суспільство вже має на це запит та інтерес. Коли з Українським інститутом виникає складна ситуація через ризик утратити бюджет, знаю, що суспільство нас підтримає. Так уже бувало. Бачимо, як публічні інтелектуали й культурне середовище стають на захист культурних інституцій, що опиняються у складних ситуаціях. Українці як громадянське суспільство нарощують ці м’язи й розуміють, що держава — це ми, а не якісь «вони». Ми можемо захистити потрібні нам інститути. Так, нам іще далеко до ідеальної картинки, але рух у правильному напрямку означено.
Погоджуюся з тим, що українське законодавство дуже застаріле. Зокрема для роботи у сфері культурної дипломатії воно абсолютно не годиться. Це те, перед чим ми щодня постаємо і що дуже заважає нашій роботі. Не можу сказати, що у світі немає бюрократії, бо європейська ще більша за нашу, але вона спирається на здоровий глузд і розуміння того, як працюють певні сфери. Ми поки що поводимося в цій ситуації дивно. З цим треба працювати. Маємо свої напрацювання і намір говорити про це з депутатами Верховної Ради, щоб лобіювати і просувати зміни, які дадуть змогу працювати цивілізовано.
Як Український інститут бачить свою роботу у сфері просування й популяризації українофонії у світі? Які проекти вже реалізовуєте в цій царині?
— Ми почали роботу з новоствореною Національною комісією з питань державних стандартів мови. Приємно вражені, що тамтешня команда має стратегічне бачення цього напряму й усвідомлює потенціал до лідерської мови. Зараз готуємо меморандум про співпрацю, де прописуватимемо дорожню карту: те, як рухатимемо українську мову як лідера принаймні в регіоні. Спираємося на дослідження, згідно з якими українська мова за кількістю носіїв належить до десятки найпоширеніших мов Європи. Це велетенський потенціал.
Хочемо зробити максимум, щоб українська мова була доступною для вивчення й поширення в Європі. Далі працюємо з проектом щодо україномовних аудіогідів у музеях, щоб забезпечити більшу присутність і суб’єктність нашої мови, давати українцям змогу використовувати культурні послуги рідною мовою. Безперечно, працюватимемо над мовними курсами й тестуваннями для вивчення української як іноземної.
Як пандемія COVID-19 вплинула на проектну діяльність Українського інституту? Що вдалося реалізувати, а від чого довелося відмовитись?
— Пандемія справді завадила багатьом планам. Майже половину всіх проектів ми планували на першу половину 2020 року, але коли в лютому стало зрозуміло, що нічого не відбудеться, то довелося кілька разів перепланувати свою діяльність на цей і наступні роки. Рухаємося за новим напрямом, у якому 99% цьогорічних подій перейшли в онлайн або до проектів, що не потребують подієвого формату. Насправді ми такі не єдині, бо пандемія сталася з усім світом. Ми синхронізувалися з нашими партнерами й ухвалювали рішення спільно.
Сьогодні ми десь на 75% розуміємо, що робити далі. Є чітке бачення й конкретні плани. Ми таки плануємо робити певні події наживо, але з дублюванням онлайн. Після періоду ізоляції, стресу й великих змін, як-от зараз, гостро постають питання ментального здоров’я. Культура й мистецтво — перші сфери, які на це реагують і можуть допомогти з їх терапією. Водночас багато чого пішло в онлайн. Так постають нові культурні явища, які ще потрібно осмислити.
————–
Тетяна Філевська — українська арт-менеджерка, кураторка, дослідниця українського мистецтва ХХ століття. Креативна директорка Українського інституту. Випускниця філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Упорядниця книжки «Казимир Малевич. Київський період 1928–1930» (Родовід, квітень 2016). Кураторка курсу «Київські лекції Малевича. Реконструкція» (листопад–грудень 2015), дослідниця творчості Казимира Малевича. Працювала у Фонді розвитку сучасного мистецтва «ЕЙДОС», у Фундації Центр Сучасного Мистецтва, у Фонді «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив», у команді Мистецького Арсеналу над Освітньою та публічною програмою Першої Київської бієнале сучасного мистецтва ARSENALE 2012.