Культура

  ▪   Єлизавета Гончарова

Заземлення «Ізоляції»

Фото: twitter.com/oleksandrkuts1
Чому культурний фонд, який у 2014 році переїхав із Донецька до Києва, знов повертається на Донбас
Матеріал друкованого видання
№ 30 (662)
від 22 липня

Після десяти років творчого життя фонд «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив» оголосив про повернення з вимушеного шестирічного вигнання, у чому вбачає певний знак. Бо вважає переїзд зі столиці до містечка Соледар певним рухом по спіралі, що має, зокрема, й сентиментальну причину. Адже саме в соляних шахтах Соледара у 2011 році було реалізовано проект всесвітньо відомого китайського художника Цая Гоцяна «1040 метрів під землею», якого надихнула історія вугільної та сольової промисловості Донбасу. Цей проект став не тільки першим, а й одним із найуспішніших, що їх «Ізоляція» реалізувала на Донеччині. «Але, впевнена, це рух не в одній площині, а вглиб і вгору. Десять років тому ми були на правильному шляху, а тепер час повертатися до джерел, — коментує директорка «Ізоляції» Оксана Саржевська-Кравченко. — Але Соледар буде не єдиною точкою, а ланцюжком, що поєднує простір, час та ідеї». Оксана Саржевська-Кравченко вже тиждень працює на півночі Донеччини: через карантин тільки зараз вдалося перейти від онлайн-спілкування до роботи на місці. Вона перебуває в офісі «Ізоляції», що нині розташований у Святогірську. Команда аналізує можливість створення рези­ден­цій, які можна було б облаштувати на занедбаних святогірських туристичних базах, поки в Соледарі ще немає відповідної інфраструктури.

 


«Я вже кілька разів приїжджала машиною до Соледара й оглядала потенційні місцини для офісу. Добре, що ремонтують дорогу, бо пам’ятаю свої враження ще довоєнних мандрів; радує, що запросто можна доїхати за допомогою навігатора. Але мої колеги вже знають, що без машини до Соледара вдасться дістатися тільки дуже наполегливим відвідувачам. Бо спочатку треба їхати, наприклад, до Бахмута, а звідти вже рейсовим автобусом до Соледара. Також є багато питань щодо інфраструктури. Наприклад, у центрі міста немає жодної громадської вбиральні. Але враження від Соледара все одно позитивні: ми із задоволенням розглядали природний ландшафт, фотографували оригінальні стели й тематично розписані зупинки. Одразу захотілося знайти тих, хто їх розмалював», — розповідає директорка «Ізоляції». Вона додає, що приміщення для офісу, можливо, виділять у місцевому будинку культури, з колективом якого представники Фонду налагодили тісний зв’язок. Інший варіант — оселитися в будівлі, де зараз розташовані органи місцевого самоврядування, які незабаром переїжджатимуть у новий офіс. Для резиденцій шукають гуртожитки, бо не хочуть створювати незручностей для мешканців звичайних житлових будинків.

 

Читайте також: Відкритий світ і сингулярність ідентичності


Загалом «Ізоляцію» доволі тепло зустріли в Соледарі. За півроку карантину вдалося налагодити контакти не тільки з творчої інтелігенцією, а й із місцевими активістами та владою. Вони підказували локації, де можна було би розташувати офіс, резиденції та арт-простори. Дуже зручно, що Соледар є центром об’єднаної територіальної громади: це дає змогу робити розгалуження по всіх населених пунктах, які належать до ОТГ, а також для тісної співпраці з партнерськими організаціями. «Коли ми подорожуємо з нашими проектами, то зазвичай чуємо або «Чудово, що ви сюди приїхали!», або «Навіщо ви сюди приїхали?». У Соледарі нас прийняли, тепер чекають на конкретику, щоб розуміти, що далі, — каже Саржевська-Кравченко. — А ми натомість хочемо проаналізувати «Стратегічний план розвитку ОТГ», де вже прописано певні заходи для стимулювання туризму чи наукової та культурної діяльності: будівництво хостелів, ремонт гуртожитків тощо. Можливо, інший погляд — зокрема таких організації, як наша, й місцевих активістів — допоможе владі вдосконалити дорожні карти розвитку громади».

 


Утім, розглядати переїзд фонду лише як фізичне переміщення у просторі не варто. Як і все, що відбувається в «Ізоляції», це насамперед якісна та творча трансформація. Передислокація інституції є одним із кроків щодо реалізації програмного напряму «Заземлення», що фокусується на комплексному дослідженні впливу людини на довкілля й пошуку шляхів подолання його негативних наслідків. Оскільки Донбас є одним із найбільш індустріалізованих регіонів України, саме там означені дослідження матимуть широке практичне й теоретичне застосування. Логічно, що займатися цією проблематикою та вивчати справжнє розмаїття регіону краще безпосередньо на Сході України. «Зараз ми вже розуміємо, що шанси на швидке повернення в Донецьк дуже маленькі, — каже кураторка «Ізоляції» Катерина Філюк. — А ще є моральний аспект: на території фонду в Донецьку зараз міститься тюрма. Постає питання: навіть якщо окуповані території повернуться, чи зможемо ми працювати так, наче там нічого не відбувалося, наче там не катували людей? Водночас у столиці ми так і не стали на 100% київською інституцією, відчуваємо, що наша роль у Києві не така важлива, як була в Донецьку. Тому ми вирішили майже відмовитися від виставкової діяльності у Києві, зберегти лише офіс та резиденцію, але вони вже будуть, із юридичного погляду, філіями, бо офіційно ми перереєструвалися на Донеччині».

 


Переїжджати «Ізоляції» допомагав досвід «Донбаських студій» — власного дослідницького проекту, який упродовж кількох років тривав у Маріуполі, Бахмуті й Сєверодонецьку. Для постійної дислокації розглядали різні міста, але в маленькому Соледарі зійшлося кілька чинників. Наприклад, фонду сподобалася місцева ініціатива зі створення музею солі та заповідної зони у відпрацьованих соляних шахтах, яким місцеві активісти хочуть надати офіційний охоронний статус. Це перегукується з європейськими процесами, що відбувалися, наприклад, у німецькому Рурі, де багато постіндустріальних територій перетворили на культурні об’єкти. Представники фонду вважають, що певна віддаленість, ненасиченість подіями й об’єктами інфраструктури в якомусь сенсі є навіть перевагою. Бо в Донецьку «Ізоляція» також народилася «на задвірках»: у промисловій зоні, куди ходив один автобус. Потім з’явилися навіть міські легенди про те, що відкриття виставок підлаштовували під розклад його руху. Художники ще довго згадували відчуття, коли ти їдеш в автобусі й упевнено можеш сказати, що 99% пасажирів їдуть разом із тобою в «Ізоляцію». Своєрідне єднання й піднесення важливе на емоційному рівні: є місце, куди їдуть усі творчі та креативні. «Сподіваємося, різноманітні трансформації відбудуться й у Соледарі. Запит часто формує інфраструктуру. Тим паче, що ми категорично не хочемо бути місіонерами, які прийшли розповідати аборигенам, що робити. Тут є активні люди, які прагнуть і вже якось діють. Ми не збираємося просто переносити щось із Києва на місцевий ґрунт», — стверджує Катерина Філюк.

 

Читайте також: Культура поруч із війною


Задекларувати публічну присутність у Соледарі «Ізоляція» планує в серпні. Наприклад, зараз вони працюють над грантовою заявкою на тему екологічних злочинів проти природи й довкілля. Народилась ідея з розмов із місцевими активістами, а також після ознайомлення з досвідом місцевої школи № 13, яка робила акцію з висаджування дерев на місцях зсувів землі, зокрема через зведення воєнних споруд. Заплановано також приїзд у Соледар «Гуртобуса» — автобуса, переробленого під мобільний арт-простір. Цьогоріч відбудеться показ фільмів, запланованих у рамках партнерства з фестивалем Docudays. А також лекції, воркшопи, програми від локальних партнерів. Уже триває міжнародна резиденція «Ландшафт як монумент». Це формат літньої школи, запланованої саме в Соледарі, яка здебільшого відбудеться онлайн через карантинні обмеження. Центральну тему досліджень цього проекту у фонді окреслюють як вивчення процесів, які формують теперішній Донбас, а саме війни, індустріалізації та деіндустріалізації, урбанізації та еволюції природного середовища тощо.


Вивчення індустріального минулого Донбасу, яке довгий час було обмежене лише радянськими наративами, може мати доволі серйозні наслідки для самоідентифікації тамтешнього населення й навіть для розвитку місцевих громад. «На наш погляд, Донбас має найміцніше європейське коріння, якщо не викреслювати з його історії дореволюційні факти, які досі перебувають десь на другому плані. До проектів плануємо долучати іноземних партнерів: наприклад, історія перших голландських промислових добувачів солі цікава і для них, і для нас. Треба змінювати фокус із радянського на європейський, а для цього потрібна плідна робота з індустріальною спадщиною», — впевнена Катерина Філюк. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.