Що саме спонукало вашого чоловіка приїхати на Майдан?
— Уперше Сергій поїхав туди, коли в центрі столиці побили студентів. Він був учителем фізики та астрономії (в Старокостянтинівській гімназії. — Ред.), любив дітей, тож це побиття сприйняв як особистий біль і особисту образу. Сергій свято вірив у можливість позитивних змін в Україні, був переконаним українським патріотом. Тоді йому було вже 52 роки, тобто він не був юним хлопчиком і чітко усвідомлював, що відбувається, знав про небезпеку для життя. На той час він уже був активним громадським діячем, радником-помічником народного депутата на громадських засадах. Тому в Києві опинився не випадково.
Ви теж досить часто приїжджали, були на Майдані. Що найбільше вам запам’яталося?
— Напевно, перебування в Жовтневому палаці, який майданівці в дні Революції гідності перейменували на Палац Свободи, і він став символом боротьби за незалежність. Спали всі один біля одного на холодній підлозі. Ніколи не забуду величний дух Майдану, братерство й патріотизм тих людей, зустріч з якими подарувала мені доля. Там ми познайомилися із сотником Івано-Франківської сотні Сергієм Дідичем та його дружиною Галиною. Я мила там підлогу, а чорні від кіптяви й мокрі від міліцейських водометів юнаки поривалися мені допомагати, забрати в мене швабру, і з вдячністю клали в кишені цукерки. Коли я захворіла, вони миттєво десь роздобули лимон і суворо наказали з’їсти його цілим одразу. 25 січня мене дружно вітали з Днем янгола. Квітів не було, Сергій подарував теплі рукавички й шкарпетки. Розсівшись колом на карематах, ми пригощали побратимів бутербродами з ковбасою, яку привіз Сергій, і пили майданівський чай. Усі посміхалися, мені було затишно з цими людьми, і вже тоді я вірила, що ми переможемо, хоч і не знала, якою ціною.
Читайте також: Справи Майдану. Що з’ясували слідчі за п’ять років
Що вам відомо про обставини загибелі вашого чоловіка?
— Час від часу Сергій їздив додому, востаннє — 19 лютого. Ранком того дня він знову виїхав на Майдан. Я дуже хотіла бути поруч, зібрала необхідні речі, готова була написати заяву на відпустку за власний рахунок. Але він наказав — «Їдуть тільки чоловіки!» — і я підкорилася. Ми постояли мовчки, обійнялися на прощання, і я прошепотіла: «Бережи себе, будь ласка!». Вранці 20 лютого ми розмовляли по мобільному телефону. Чоловік запевнив, що в них усе добре, розповів, як ночували у КМДА, просив, щоб не хвилювалася. Не забув сказати, що дуже мене любить. Після тієї розмови я пішла на роботу, провела три уроки. Коли зайшла в методичний кабінет, колежанка сказала, що мені весь час хтось дзвонив на мобільний, який я залишила в сумці. Побачила пропущені дзвінки від сина й одразу ж перетелефонувала. Той схвильовано почав розповідати: «Мабуть, у тата забрали телефон. По його номеру відповідає міліціонер, говорить, що батько вбитий на Майдані, його більше немає в живих».
Я теж зателефонувала по номеру чоловіка, але слухавку підняв якийсь полковник міліції й повідомив, що тіло мого чоловіка зі смертельним пораненням із вогнепальної зброї привезли до їхнього відділення, що на вулиці Прорізній. І що після всіх процедур ми можемо забрати його в морзі на вулиці Оранжерейній. У мене серце розривалося від болю й відчаю, я не могла повірити, що Сергія нема серед живих… Він одержав смертельне поранення, рятуючи інших поранених на вулиці Інститутській. У нього пошкоджено внутрішні органи, був больовий шок. Сергій помер у кареті швидкої допомоги, де йому намагалися допомогти кращі лікарі Майдану. Вони згадують, що Сергій весь час намагався встати, просив, щоб лікарі відпустили його, мовляв, йому потрібно винести поранених хлопців. За словами очевидців, того дня чоловік допоміг урятувати багатьох, проте сам не вберігся.
Як вам вдалося впоратися з трагедією?
— На впізнання до моргу ходив мій син Володимир. Саме він бачив усі наслідки кривавої розправи над батьком, в якого були пошкоджені всі внутрішні органи. Син благав, щоб я не дивилася на жахливі світлини закривавленого тіла в кримінальній справі. Він хотів, щоб я запам’ятала тата живим й усміхненим. Син привіз тіло додому: Сергій лежав у труні спокійний, у вишиванці, наче живий… Тільки потім я побачила, що тіло все в рубцях і накрите целофаном. Чорна звістка про вбивство чоловіка, довге очікування вже загиблого додому, похорон — найстрашніші дні мого життя. Не хотілося вірити, що якісь виродки могли стріляти в беззбройну людину, яка несла пораненого! Повне несприйняття, шок, заперечення. Лише сидячи над тілом чоловіка, наче в тумані я усвідомила, що він убитий. Так моє життя розділилося на дві частини: до Майдану й після — на щасливе сімейне життя в любові — і примусову розлуку.
Читайте також: Меморіал vs. розслідування
Ми одружилися ще на третьому курсі педінституту й були не лише подружжям, а й друзями, однодумцями, колегами, цілим світом одне для одного. Ми могли сидіти поруч мовчки й знали, про що думає інша половинка. Здавалося, що в нас одне серце на двох, ми дихали в унісон, майже завжди були разом, не розлучалися. І мріяли, що до глибокої старості будемо жити разом. Після загибелі Сергія настала боротьба з горем, самотністю, із собою. Якісь покидьки постійно намагалися зруйнувати пам’ятника Сергію, ми його реставрували. Уночі хтось телефонував і, говорячи російською, ображав, матюкав. Я досі пригадую оті слова: «Ты майданутая! И муж твой майдаун…» Повідомлення такого самого змісту надходили і на телефон, були і в коментарях під світлинами й дописами у Facebook. Моє життя перетворилося на пекло: безсонні ночі, цькування й спогади — ось такими були перші місяці без Сергія. Я дала слово перед портретом свого чоловіка не плакати при людях, щоб ніхто більше не бачив моїх сліз, пообіцяла бути такою, якою хотів би бачити мене він.
А як загибель батька пережив ваш син?
— Володимир довідався про трагічну новину раніше, ніж я. Він жив і працював у Києві, весь час спілкувався з татом, у них були свої чоловічі секрети. Вони домовилися зустрітися на Майдані 20 лютого о 10:00. Але не судилося: о 09:29, коли син мчав у центр, Сергій був уже смертельно поранений і стікав кров’ю. Під час телефонної розмови вранці 20 лютого, о 06:30 ранку, чоловік запевнив, що оголосили день перемир’я, що стріляти не будуть. А синові перед тим сказав: «Якщо буде потрібно, я готовий померти за Україну…». Про ці слова та їхні чоловічі розмови син розповів мені лише через кілька років після загибелі Сергія. Йому було дуже важко, проте згодом час трішки загоїв рани. Тепер він просто пишається батьком і всім про нього розповідає.
Спецтема: Майдан. Точка відліку
На шості роковини розстрілу на Майдані декілька родин героїв Небесної Сотні були запрошенні на розмову з президентом. Чи запрошували на цю зустріч вас? Чи достатньо уваги, на ваш погляд, влада приділяє розслідуванню цих розстрілів?
— Мені прикро, що нинішня влада свідомо гальмує справи Майдану. Надзвичайно важко було пережити, коли було звільнено й передано на обмін п’ятьох беркутівців. На слова рідних загиблих майданівців ніхто не зважав. Не кажучи вже про те, що вороги нашої країни — такі, як Андрій Портнов та Олена Лукаш — на волі й відкрито зневажають героїв. Що ж стосується зустрічі із Зеленським, то мене ніхто не запрошував, ніхто не телефонував. Хоча я знаю, що багатьом такі особисті запрошення надходили. Про зустріч я довідалася від родин загиблих, читала оголошення у Facebook-спільноті ГО «Родина Героїв Небесної Сотні». Я могла наполягати на зустрічі, але не кривитиму душею: що нового міг мені сказати Зеленський? Причетних до розстрілу він свідомо віддає російським окупантам, покриває сепаратистів. Чим він мені допоможе?
Я сама й далі борюся, їжджу зі своїми посестрами на фронт, допомагаю українським бійцям, щоб вони швидше здобули волю Україні. Хоча душа болить, що така несправедливість у нашій державі. Хтось гине за неї, а інші просто використовують її у своїх цілях.