Контракт політика або чиновника високого рівня з суспільством у демократичній країні максимально простий. Обранець отримує статус і реалізацію певних амбіцій, а платить за це максимальним звуженням особистого простору. Фаховий політик чи високопосадовець зобов’язаний «прошити» цю просту формулу у свідомості десь на одному рівні з «не можна переходити дорогу на червоне світло» або «не варто купувати пиріжки з м’ясом на вокзалі». Кожну дію йому треба оцінювати, виходячи з максими, що приховати надовго нічого не вдасться.
Такий підхід спрощує оцінку багатьох подій. Наприклад, депутат збирається таємно їхати на зустріч з громадянами у Таїланді в час, коли його країна б’ється у найбільшій війні за останнє століття. Якщо він ухвалює таке рішення, то мусить розуміти, що його репутація постраждає, а він ще й стане свистком, через який спустять надлишковий пар. І насправді байдуже, чи їхав він туди відпочити, чи налагодити стосунки з владою далекої держави задля підтримки України. Результат визначений наперед. Більшість винесе публічний вирок одразу – і наскільки б емоційним він не виявився, але винен врешті сам депутат, бо погано продумав наслідки власних дій. Такий от контракт.
Те саме стосується поїздок, скажімо, у Дубаї чи Монако. Чи є ймовірність, що певні особи їздили туди, щоб провідати дітей, яких вивезли подалі від війни? Є. Але це не має значення. Ідеш на публічну посаду – жертвуєш особистим. Читай контракт.
Читайте також: «Справа про генератори». Чи стало ясніше після перших судових засідань
Є складніші історії. Наприклад, відомство переплачує за харчі або закуповує з переплатою певне обладнання. З цього вийде великий скандал і удар по репутації. Посадовець навіть може бути щиро ображений: хіба 8-10% із закупівлі, що осіли в його кишені – не жалюгідний дріб’язок порівняно зі схемами розкрадань, які існували ще років 10 тому? Хіба не тиснули на цього ж самого посадовця начальники, бо та клята закупівля була потрібна ще «на вчора»? Хіба не став би він винен у відсутності потрібного обладнання? Став би. І гнів суспільства та наслідки могли бути ще гіршими.
Усі ці аргументи можна сприйняти на особистому рівні. От тільки з точки зору публічної політики вони не мають особливого значення. Наслідки – у вигляді скандалу та шкоди репутації – зашиті на рівні базового контракту. Політик і високопосадовець апріорі відповідальні за більше, ніж прописано в їхніх посадових обов’язках. Спитайте Боріса Джонсона, який просто випив пива з колегами під час карантинних обмежень. «Несправедливість» громадської думки та поспішність із висновками є неодмінною складовою публічної сфери в демократіях. Звісно, ця модель спрощена; звісно, у кожній історії є свої нюанси; звісно, хотілося б більшої виваженості. Аргументи критиків можуть виглядати надуманими чи перебільшеними. А реакція публіки іноді виглядає як прояв стадного інстинкту з намаганням відігратися на комусь за всі біди (цікаво, чи стане злитий у медіа і облизаний дотепниками з усіх сторін список новорічних бажань чиновниці ДФС доказом бодай чогось у суді?). Але, знову ж, контракт передбачає, що все це йде у комплекті з високою посадою.
Проблема України в тому, що за останні 30 років ознак сталого розвитку тут майже не було. Для британців питання того, хто буде прем’єром завтра і хто був учора – лише черговий сюжет з новин. Життя навряд чи зазнає серйозних змін, а спадковість інституцій забезпечить дотримання колись обраного шляху. В Україні спочатку демократія була у зародковому стані, а далі нависла очевидна зовнішня загроза. Дилема була такою: чи варто нищити репутацію політика, який може й краде свої 8-10%, але ж поряд з ним є справжній покидьок, який украде половину, а докупи ще й здасть державу небратньому народу зі сходу? Банальна і сто разів обговорена історія про менше зло, яка лишалася актуальною завжди. Лютий 2022-го зняв питання геополітичного протистояння всередині країни, але породив нове. Історія українських поразок останніх 400 років – це історія чвар і роз’єднаності, часто підживлюваних зовні. Цей факт у свідомості багатьох присутній десь на одному рівні з «не можна переходити дорогу на червоне» або «не варто купувати пиріжки з м’ясом на вокзалі». І через усвідомлення небезпеки сталося диво: внутрішня політична боротьба пішла на глибоке дно. Були спроби її підняти, але безуспішні і з серйозною шкодою для репутації ініціаторів.
Читайте також: Ярослав Юрчишин: «У нас де-факто зруйновані основні джерела корупції – старі зв’язки з Росією та олігархічна система власності»
Минуло 11 місяців великої війни. Це справді довго і, до речі, ще один привід пишатися собою: промовчати, коли треба – це теж чеснота. Такий стан забезпечив майже ідеальну єдність суспільства та державних інститутів у діях, спрямованих назовні. Саме тоді, коли створення міжнародної коаліції на підтримку України було найважливішим завданням. Але так не могло тривати вічно. Протягом останніх двох тижнів статус-кво зруйновано. Це факт, а заклики повернути втрачене – так само безґлузді, як і фантазії Путіна про повернення чи то в ХІХ-те, чи то в ХХ-те століття.
Причин, чому статус-кво зруйновано саме зараз, декілька. Все нагадує мексиканську дуель, коли в одного не витримують нерви, а далі починається хаотична стрілянина вусібіч. Своєрідним спусковим гачком стала публікація про надто дорогі яйця для ЗСУ. Гостра реакція на неї продемонструвала, що накопичене невдоволення досягло точки, коли стримувати його може й гірше, аніж випустити. А це ще й хороше тло для вирішення інших нагальних питань.
Активізація НАБУ і САП – інституцій, створених саме для покарання за корупцію – зрозуміла. Олександра Клименка призначили на чолі спецпрокуратури ще наприкінці липня. Минуло майже півроку, а очевидно, що будь-який чиновник мусить доводити свою користь. Користь слідства оцінюється кількістю підозр та вироків. Що в такій ситуації робити іншим правоохоронним органам? Внутрішньовидова боротьба підказує, що якщо сусід занадто активно діє, то варто активізуватися і самому. Інакше на його тлі виглядатимеш непотрібним – а це вже про бюджети і посади. Тому ми й спостерігаємо щодня все більш сенсаційні фотографії з обшуків, оголошення нових і нових підозр та інший довколаправоохоронний контент.
Політики також не будуть мовчки спостерігати. Виходячи з того, що ключовим органом у державі став Офіс президента, там і найгостріші інтриги. Можна скористатися ситуацією, одночасно продемонструвавши рішучість і позбувшись зайвого, як і сталося з уже колишнім заступником керівника ОП Кирилом Тимошенком.
Читайте також: “Губляться десятки мільярдів євро”. Ендемічна корупція та олігархи загрожують розвитку демократії в Україні – звіт ЄС
Із усіх цих історій можна зробити кілька висновків. Перший висновок банальний: суспільство де-факто перейшло у нову фазу опору, яка не буде легшою за попередні. Раніше у полі уваги треба було тримати тільки фронт і все, що з ним пов’язано: допомагати, мобілізуватися, інформувати. Тепер є багато іншого цікавого, а це може збити на манівці. Наша якість у цій фазі залежатиме від уміння розділити головне і другорядне. Бойові дії та їхній результат були, є і ще довго залишатимуться ключовим для нашого виживання і перемоги. Успіх потребує згуртованості, причому її доведеться демонструвати тоді, коли потрібно, а не тоді, коли хочеться.
По-друге, слід дочекатися, коли хаотична стрілянина в барі ущухне, а дим розсіється. Не варто одразу йти в інше місце. Слід придивитися, хто пав жертвою і скільки потрощено майна. Низка гучних підозр, виписаних САП, не отримали прихильності суддів Антикорупційного суду – принаймні, на стадії розгляду запобіжних заходів. Судді відмовилися брати під варту, наприклад, ексзаступника міністра Василя Лозинського у так званій «справі про генератори» (яка не зовсім про генератори) та екс-голову «Нафтогазу» Андрія Коболева з його скандальною премією за перемогу над Газпромом. І не поспішайте звинувачувати суддів у продажності (цього разу). Вони, як мінімум, мали підстави так зробити. Звільнення і скандали чомусь стосуються переважно двох груп: чиновників Міноборони та політиків і посадовців регіонального блоку. Можна одразу сказати: це тому, що найбільше грошей зараз в обороні та у потенційній відбудові (регіональний блок). А можна не поспішати з висновками. Контракт політика або чиновника високого рівня з суспільством максимально простий, це правда. Але чим більш зріле суспільство, тим більш цивілізованою є форма, в якій його реалізують. Розслідування останнього часу корисні тим, що за історіями можна простежити і розібратися, що ж там сталося насправді – замість кулуарних зливів, хайпу і дурнослів’я в соцмережах, яким все часто й обмежується. Такий підхід складніший, але варто бодай спробувати.