1941 року у вирі Другої світової війни Олег Ольжич наголошував на гострій потребі виховання молоді «в підсонні героїчної національної культури»: «Це не “освіта для освіти”, а використання знання для формування духового типу і характеру та озброєння знання — для життєвої боротьби. <…> Український нарід має вже століттями, а зокрема протягом останніх 20 літ, свою молодь предметом найпотворнішого викривлювання. Лише незначна частина його молодої генерації має змогу зазнати національного виховання».
Діти тих учасників Війни за незалежність 1917–1923 років знали ціну непідготовленості молоді в часі національних випробувань. Тож когорта рішучих ідеалістів вибудовувала націєтворчу культуру через самодисципліну, вишколи та глибоке усвідомлення зв’язку зі своєю землею.
З перших років відновлення незалежності в Україні діють організації небайдужих, що перейняли цей виховний чин. Вони послідовно роблять свою роботу вже десятиліттями й виховали кілька поколінь національно свідомих людей, які сьогодні продовжують їхню справу. Торік Тиждень писав про дитячі табори з історією та сенсами. Напередодні таборового сезону ми поспілкувалися з організаторами двох таборів: отаманом Трахтемирівської Січі Поліною Сонечко та отаманом Аджамської Січі Ярославом Ніцоєм.
Ідея та цінності
— Скільки існує табір «Трахтемирівська Січ» і які зміни відбулися в концепції та організації за цей час?
— Організація зародилася в перші роки незалежності — у 1992–1993 роках, як потужний всеукраїнський скаутський рух. Тоді осередки були по всій країні, а організація мала навіть власні козацькі чайки! Головна зміна, яка відбулася за ці роки, — це природна зміна поколінь і перехід до повної самозарадності. Старше покоління засновників поступово відійшло від активних справ, і нова генерація перейшла до реалізації нових ідей. Сучасна концепція полягає в тому, що організацію ведуть ті, хто сам виріс на цих таборах. Вихованці, які колись приїхали сюди дітьми, взяли відповідальність у свої руки, стали інструкторами та координаторами. Це вже не просто разові заїзди, а безперервне середовище і спосіб життя, яким ми живемо.
— Як вам вдається зробити козацьку героїку живою та актуальною для підлітків, які живуть у цифровому світі?
— Секрет у тому, що ми даємо їм реальний досвід, а не лекції, і занурюємо в автентичне середовище. По-перше, це самі локації — Трахтемирів та Аджамка, які мають потужний історичний бекграунд.
По-друге, ми використовуємо Січовий Звичай — правила життя молодого козака, козацькі назви і символи. Тобто козацька тематика проявляється не за рахунок сценічного образу, а за рахунок побуту, де табір — буквально Січ. Наша система дуже близька до класичної скаутської методики, але спирається на український ґрунт. Якщо у європейських скаутів є патрулі — у нас працюють чáти (найменші бойові одиниці січовиків). Скаутинг привчає дітей до відповідальності змалку, а козаки задовго до того вигадали інститут джур, із тією ж метою. Сучасним підліткам у цифровому світі бракує справжніх викликів, довіри та відчуття братерства. Ми створюємо середовище «гри», де є своя тематика, сюжет і правила. Те, що можна реалізувати в комп’ютерній грі, — ми втілюємо в реальному житті, тільки тепло ватри і друзі справжні.
— Як змінилося розуміння патріотичного виховання після 2014 і після 2022 року? Чи достатньо таких ініціатив у сучасній Україні?
— Змінилося радикально. До 2014 року патріотичне виховання часто зводилося до культурно-просвітницького формату — одягнути вишиванку, заспівати пісню, покласти квіти, і то до пам’ятника «нєізвєсному салдату». На противагу, в Січі не було ілюзії та радянських практик, хоча суспільство в той час (2010-ті) прагло до повної пацифікації. Війна 2014 року показала, що патріотизм — це готовність і вміння захищати своє. Тоді стало очевидно, що необхідно впровадити патріотичне виховання. А 2022-й рік дуже болісно довів, що попередніх заходів було недостатньо.
Читайте також: Покоління нульової терпимості: як молодіжні та патріотичні організації стають джерелом спротиву українців
Сьогодні акценти змістились, і ми говоримо не просто про національно-патріотичне виховання, тобто про прищеплення любові до України, її мови, історії та народу. Зараз ми говоримо вже про військово-патріотичне виховання — тобто про навички, необхідні для виживання в умовах війни і про розуміння, чому і кого потрібно захищати. Це не тільки вміння тримати автомат, а й сміливість взяти його до рук і направити в правильний бік. Чи є такі ініціативи? Звичайно. Чи достатньо таких ініціатив? Критично мало. Попит з боку молоді та батьків величезний, але бракує системності та кваліфікованих інструкторів на місцях. Такі осередки, як наш, роблять свою справу, але щоб виховати стійке покоління, яке відбудовуватиме країну, подібні ініціативи мають масштабуватися і стати базовою частиною дорослішання української молоді.
Символіка простору
— Чому саме Трахтемирів, а тепер і Аджамка? Наскільки для концепції табору важливий простір і його історична пам’ять?
— Простір — це наш головний інструмент. Одне діло — читати про історію в класі, інше — стояти на ній. Трахтемирів — це локація, на якій буквально відбився кожен етап історії України. Це колишня козацька столиця, тут зберігся унікальний некрополь часів козаччини, і саме звідси гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний розпочинав свій похід на Москву. Ми не говоримо про абстрактні речі — ми показуємо їх на практиці.
«Аджамська Січ» — це інший формат. Аджамка не має такої щільності історичних пам’яток, але це історичне порубіжжя, сам кордон із Диким Полем. Там юнацтво на собі відчуває степовий клімат, палюче сонце і вітри. Вони розуміють, у яких умовах доводилося жити, воювати й організовувати побут людям того регіону на постійній межі небезпеки. Це дає не книжкове, а дуже реалістичне розуміння того, що таке степ і як він гартує характер.
— Як підлітки реагують на контакт із «місцем сили», історичним ландшафтом?
— Реагують дуже позитивно, але тут є критично важливий нюанс — як саме цей простір їм подати. Ми категорично уникаємо шароварщини та псевдоезотерики в стилі «обійми це дерево, і наберешся козацької сили». Сучасні підлітки мислять раціонально, будь-яку фальш чи штучний пафос вони зчитують миттєво.
Їхній контакт із ландшафтом відбувається через дію і подолання труднощів. Коли вони проходять кілометри пересіченої місцевості, вчаться орієнтуватися, цінувати красу природи і облаштовують табір там, де колись стояли козацькі залоги, — історія стає для них живою. Вони починають поважати цю землю не через вигадані міфи, а через власний піт, докладені зусилля та усвідомлення реальної історичної ваги цього місця.
— Чи змінився образ козацтва для сучасного молодого покоління?
— Безперечно. Радянська пропаганда, а згодом і масова культура перших років незалежності дуже спаплюжили цей образ. З козаків зліпили карикатурних, вічно п’яних дядьків у шароварах, які просто гуляли степом і стихійно створили собі державу.
Читайте також: Остерігаймося руїнників: поради від Олега Ольжича
Зараз ми, як і багато істориків та ентузіастів, спростовуємо ці стереотипи. Ми показуємо козацтво як лицарів, еліту свого часу з глибокими знаннями військової тактики, дипломатії, самоврядування та жорсткою дисципліною. На щастя, нові покоління, які нині приїжджають на табори, вже не є жертвами тієї викривленої пропаганди, на якій виросли, наприклад, діти 2000-х. Для сьогоднішніх підлітків козак більше має образ воїна і захисника, чий чин абсолютно зрозумілий і прямо перегукується з тим, що сьогодні роблять наші військові на фронті.
Практики табору
— Як виглядає типовий день у Трахтемирівській Січі?
— День починається з руханки у сосновому лісі чи на відкритому просторі. Далі — ранкове козацьке коло: чати (наші підрозділи) звітують отаману про свій стан і присутність, ми обговорюємо програму на день, маємо хвилину мовчання, виконуємо гімн і піднімаємо прапори.
Після сніданку чати розходяться по вишколах (тренувальних точках). Є базовий набір: стрільба з пневматичних гвинтівок, традиційних луків, ходіння на байдарках. Окремий і дуже важливий «вишкіл» — це кухня. Щодня призначається чергова чата, яка разом зі своїм наставником, під наглядом таборового обозного, готує їжу на всіх учасників. Звісно, розклад гнучкий: одного дня це може бути повноцінний похід-екскурсія, іншого — до нас приїжджають інструктори з керування БПЛА чи тактичної медицини.
В обід обов’язкова гутірка (лекція-бесіда) з історії та вільний час, коли учасники відпочивають, перуть свої речі або грають у шахи. Далі друга частина вишколів, вечеря, вечірнє коло і ватра з іграми та співами. Але іноді день на цьому не закінчується. Вночі в таборі може трапитись алярм — який не тільки дасть відчуття справжності ситуації, але й дає можливість випробувати свої сили і злагодження команди в контрольованій ситуації.
— Чому важлива «керована незручність» і життя в природі?
— Ми називаємо це «територією керованого дискомфорту». Це простір, де учасники виходять за межі своїх звичних тепличних умов і раптом дізнаються, що вони здатні на значно більше, ніж самі від себе очікували.
Уся філософія нашого побуту будується на відомому принципі: «Дай людині рибу, і ти нагодуєш її на один день. Навчи її ловити рибу, і ти нагодуєш її на все життя». Ми не обслуговуємо учасників. Самостійно розкладаючи намет, організовуючи побут чи готуючи їжу на вогнищі, учасники вчаться дбати про себе. Він приходить до дуже чіткого усвідомлення: його базовий комфорт і його безпека знаходяться виключно в його власних руках. Наша роль як наставників — бути прикладом, підтримувати та направляти процес до досягнення виховного результату.
— Які випробування для учасників найскладніші — фізично і психологічно? Які навички підлітки здобувають на таборі?
— Для кожного найскладнішим стає щось своє. Комусь важко звикнути до розпорядку, комусь до їжі, хтось у перші дні сумує за домом, а хтось елементарно боїться темряви в лісі. З фізичними труднощами легше. Тут важливо розуміти: ми не є закладом жорсткої військової підготовки чи суто спортивною секцією. Ми не заганяємо учасників марш-кидками у бронежилетах (хоча 10 відтискань від землі за нецензурну лайку ще нікому не зашкодили).
Найважче випробування — зрозуміти, що ти здатен на більше, перебороти це в своїй голові — і тоді ти здатен на будь-що. Якщо дитині закладають такі цінності, разом із чесністю, побратимством, відповідальністю — це стає запорукою успіху в дорослому житті.
Щодо навичок, то учасники здобувають практичну базу: вчаться розпалювати багаття з одного сірника, надавати першу домедичну допомогу, орієнтуватися на місцевості чи самостійно зварити борщ на 50 людей. Але найкрутіша і найголовніша навичка, яку вони вивозять із табору, — це вміння долати труднощі з посмішкою, незалежно від того, з яким саме викликом ти стикаєшся.
— Табору може бути замало, щоб здобуті навички і засвоєні цінності стали способом життя, адже для цього потрібне безперервне середовище. Чи є таке середовище у Січі між таборами, протягом року?
— Саме задля того, щоб створити безперервне середовище для розвитку та корисного дозвілля в нас діє Січовий гурток, з яким ми щотижня збираємося на тематичні збірки. Протягом усього року ми системно працюємо з дітьми, підживлюємо їхній інтерес і проводимо локальні заняття, від відпрацювання традиційних таборових навичок до колядування та зимових походів.
Читайте також: День Пласту
Насправді літній табір — це своєрідний підсумок усього, чого учасники навчилися за рік. Вони цілеспрямовано готуються до цих виїздів. Табір стає для них тим майданчиком і головним практичним іспитом, де вони в реальних польових умовах демонструють та закріплюють усі здобуті раніше навички. Це безперервний цикл: взимку ми вчимося теорії та базам, а влітку — перевіряємо себе на міцність.
Інвестиція в майбутнє
— Хто сьогодні зголошується бути наставниками? Що мотивує цих людей?
— З одного боку, спектр людей широкий, а з іншого — це цілком конкретне коло однодумців. Ядро нашої команди — це самі «січовики». Тобто ті, хто колись виріс на наших таборах, але так і не «виріс» із них, продовжуючи жити цим рухом. Також долучаються друзі друзів, яким близька філософія життя в природі та просвітництва, або ж інструктори, які займаються патріотичним вихованням в інших організаціях.
Ми відкриті до співпраці та раді всім, але маємо чіткий фільтр. Головна вимога — це любов до України, спільні з нами цінності та наявність конкретних практичних умінь чи знань, які наставник може передати учасникам. Їхня головна мотивація — це можливість безпосередньо впливати на майбутнє, вкладаючи свій час та досвід у покоління, яке творитиме завтрашній день.
— Які цінності важливо передати поколінню підлітків, яке невдовзі формуватиме українське суспільство? Як табір сприяє їхньому формуванню?
— Основа нашої методології — це «лицарське виховання». Ми робимо акцент на тому, що готуємо молодь до розбудови України, а не виключно до її збройного захисту. Вміти захистити себе, своїх близьких і свою державу — це сьогодні базовий обов’язок і необхідність. Але країну також треба буде комусь відновлювати, розвивати та інтегрувати у світ.
Ми формуємо проактивність, відповідальність за власні рішення, честь і вміння працювати в команді. І цей підхід дає реальні результати. Наші вихованці минулих років зараз зі зброєю в руках боронять Україну в лавах Сил оборони, ефективно працюють у міністерствах, реалізують важливі проєкти та будують кар’єру в міжнародних компаніях. Табір стає для учасників тим тренувальним майданчиком, де вони вчаться бути дієвими, брати на себе відповідальність і працювати на спільний результат.
Читайте також: Де зростає майбутнє України: дитячі табори з історією та сенсами
