«Я мушу намагатися сотворити таку Україну, в якій моя рідна верства, як українська, мала б змогу жити, а не бути швидше зарізаною», — писав В’ячеслав Липинський у листі до Осипа Назарука майже сто років тому. Навряд чи треба пояснювати, про яку саме верству йшлося волинському шляхтичу. Тоді, у 1924-му, дехто ще плекав сподівання, що більшовицька влада в Україні, а може й у самій Росії не затримається надовго. В історичній перспективі десь так і сталося, проте комуністи встигли винищити «як клас» і стару верству землевласників, і молоду буржуазію, і дрібного сільського господаря. Але ця історія буде не про більшовизм, і не про Липинського, а про ту колективну сутність, яку ми назвемо «українськими елітами».
Трохи теорії
Але спершу визначимось з термінами. Розуміння еліти у Липинського було просте і суто функціоналістське. Еліта – це сукупність людей, котрі «в даний момент є організаторами, правителями і керманичами нації». Про функцію цих керманичів Липинський писав у «Листах до братів-хліборобів» так:
«Сама цивілізація почалась тоді, коли в людській кочовій громаді знайшовся перший розумний, сильний і працьовитий чоловік, що взявши добру палицю в руки, позганяв своїх товаришів із гілляк, на яких вони, живучи з дня на день і лускаючи “сємушки” гойдались, а заставив їх коло землі тяжко трудитись і працювати, одночасно від сторонніх напасників та грабіжників їх своєю силою й відвагою охороняючи».
Приблизно такі уявлення про природу держави (і державців) американський економіст Мансур Олсон виклав у своїй знаменитій теорії «осілого бандита». У найкоротшому викладі ця теорія зводиться до наступного. Держава постає тоді, коли певна група «бандитів» встановлює контроль над певною територією, щоб стабільно отримувати зиск з її населення. На відміну від «кочових бандитів», які прагнуть отримати максимальну вигоду за короткий час, «осілий бандит» мусить захищати захоплену територію від номадів, а також створювати умови для її господарського розвитку. Все дуже прагматично: власне пасовисько треба оберігати від конкурентів, але й не витоптувати його до голої землі теж не варто – бо який тоді з нього толк?
Читайте також: В’ячеслав Липинський: вибір національного орієнтиру
Між «осілим бандитом» і його «жертвами» постає певний консенсус. Перший отримує сталий дохід (у формі податків), другі – захист від зовнішніх ворогів; силу, що запобігає внутрішній анархії; а також умови для більш-менш спокійного господарювання.
«Таким чином, – писав Олсон, – правління у групах, котрі кількісно перевищують племена, зазвичай постає не з суспільного договору чи з добровільних взаємодій будь-якого штибу, а скоріше з реалізації розумних егоїстичних інтересів тих, хто здатний мобілізувати найбільші ресурси для здійснення насильства. Ці найбільш жорстокі підприємці, звісно, не називають себе бандитами, а навпаки, привласнюють собі і своїм нащадкам високі титули… Оскільки історія пишеться переможцями, походження правлячих династій, зрозуміло, пояснюється зазвичай вищими міркуваннями, а не егоїстичними інтересами».
Отож, три наріжні функції тих, кого ми далі будемо називати елітами – це 1) захист своєї території; 2) підтримання внутрішнього порядку; 3) забезпечення умов для економічного розвитку підвладних теренів. Відповідно якість еліт можна визначати за критерієм їхньої спроможності виконувати те, що їм належить.
Трохи історії
Коли з теорією нарешті покінчено, можна перейти до практики. Про те, які еліти сформувалися в Україні на початках незалежності, сказано й написано чимало. За великим рахунком, все сталося так, як мусило статися. Так, це був синтез вихідців з радянської системи і новітніх підприємців. Те, що вчорашні члени КПРС мали замашки нуворишів, а бізнес – кримінальну підкладку, було зумовлене об’єктивними історичними обставинами. У посттоталітарній, постколоніальній країні навряд чи варто було очікувати чогось інакшого. Тим більше, що в анамнезі у нас був московитський штам тоталітаризму і колоніалізму. Але що ми можемо сказати про якість цих еліт в розрізі теорії Олсона?
Почнемо з кінця – з економіки. Те, що нові господарі України оцінили переваги квазікапіталізму, було цілком природно. Ринкова економіка без реальної конкуренції і з незахищеним правом власності; демократія з фальсифікаціями і адмінресурсом; судочинство з корупційними лазівками – все це відкривало колосальні можливості для швидкого збагачення. Але те, що мало лишитись проблемами перехідного періоду, стало фактичною нормою. Вона була закріплена на рівні державної політики в часи Леоніда Кучми, який, напевно, щиро вважав, що олігархи стануть «великою національною буржуазією», і що це буде краще для держави, ніж «капіталізм дрібних крамарів».
Читайте також: Залізна завіса 2.0
Як показали наступні події, олігархічний плюралізм справді допоміг запобігти авторитаризму у виконанні Януковича і Ко, оскільки це означало б перерозподіл активів на користь одного з кланів. Проте та сама олігархія через своїх проксі у політичному класі всіляко саботувала створення тієї інституційної екосистеми, котра б дозволила Україні здійснити економічний прорив. Тому що це також призвело б до перерозподілу економічних ресурсів – але вже на користь отих самих «дрібних крамарів». Конкурент в особі потужного середнього класу був олігархам не потрібний.
Знов таки, справа не в «крамарях» як таких. Те, що створили і як зіницю око оберігають наші олігархи, називається порядком обмеженого доступу. Так, слово «реформи» десятиліттями лунало з кожної праски, але політичний клас, відформатований (хоча й не без винятків) олігархічною системою, не міг цьому зарадити. Але досвід Заходу свідчить, що така система може збагатити лише вузький прошарок бенефіціарів, проте не всю країну. Причому у випадку України йшлося не лише про відтерміновування необхідних реформ. Знищуючи економічний потенціал держави (ні, це не ностальгія за «багатим радянським спрадком»), олігархи реалізовували стратегію, яку без особливих натяжок можна вважати номадичною. Тобто в господарській сфері наш «осілий бандит» чомусь поводився, як кочівник.
Якщо з підтриманням внутрішнього порядку так-сяк справлялись, то питання оборони від зовнішнього ворога аж до 2014 року було у свідомості наших еліт відсутнє як таке. Усвідомлення того, що ми сусідимо з державою-хижаком, патологічно зацикленим на Україні, прийшло вже після анексії Криму. Скидається на те, що у «кінець історії» наші еліти увірували сильніше, ніж західні ліберали. Хоча, напевно, йшлося радше про віру у власну здатність кооптуватися до російської системи, як це вже бувало в нашій історії. Хай там як, наслідки нехтування питанням оборони ми вже знаємо. Якби події розвивалися за найгіршим сценарієм, то, скоріш за все, наша еліта потрапила б на різницю – якщо не в буквальному, то в економічному й політичному сенсі.
Трохи міркувань про поточний момент й будучину
Початок російсько-української війни все ж змусив нашого «осідлого бандита» перейнятися питаннями оборони. Але скидається на те, що усвідомлення справжнього масштабу проблеми прийшло лише після 24.02.22. Наскільки воно є глибоким – питання дискусійне. Проте в даному випадку автор цих рядків поділяє стриманий оптимізм: обставини склалися так, що знехтувати питаннями оборони наші еліти зараз не можуть, навіть якщо дуже хочеться. Зробити це їм просто не дадуть (принаймні в ближчій перспективі).
Читайте також: Лариса Якубова: «Росіяни – не модернізований етнос і не нація, а варварське плем’я»
А от стосовно способу господарювання такої певності нема. Оберігати порядок обмеженого доступу можна і під час війни, і після неї. Й мова не про пул старих олігархів, адже створений ними спосіб збагачення породжуватиме нові генерації еліти, котра збагачуватиметься не разом з країною, а за її рахунок. Дещо наївно сподіватися на те, що разом із грошима на відбудову до України приїдуть західні аудитори, які додавлять стару олігархію і не дадуть зміцніти новій. Сучасна історія знає приклади, коли аудитори самі ставали ланками корупційних схем.
Єдині, хто кровно зацікавлений у тому, щоб зміни нарешті настали – це, як не банально, самі українці. Саме їм – тобто нам – доведеться виховувати свого «осідлого бандита» доти, доки він не почне виконувати свої обов’язки належним чином. Бо якщо наша «провідна верства» через власну недалекоглядність чи прихований суїцидальний потяг настирливо прагне бути зарізаною, то навряд чи цю інтенцію поділяє весь народ.