Перша розповідь історикині Тетяни Осташко з циклу «Україна В’ячеслава Липинського», записана для проєкту Тижня Skovoroda auditorium.
В’ячеслав Казимирович Липинський (1882-1931) — один із найяскравіших українських істориків, громадсько-політичних діячів початку ХХ ст. Його суспільно-державна й наукова діяльність викликали нове якісне звучання національно-визвольного руху українців у ХХ ст. Адже завдяки творчості вченого відбулася справжня революція щодо народницького світосприйняття, яка позбавила його монопольних позицій у формуванні ідейних орієнтирів українського громадянства.
Історичні праці діяча започаткували формування державницької школи в українській історіографії та суспільній думці.
В’ячеслав Липинський належав до одного з найдавніших родів мазовецької земельної шляхти, який на початку ХVІІІ ст. осів на Поділлі. Діяч ніколи не зрікався своєї шляхетської верстви, понад те, його вибір на користь саме українського національно-визвольного руху не був у нього виявом шляхетського нонконформізму. Він почувався українцем, не пориваючи зі своїм соціальним середовищем, не соромлячись і не зрікаючись його, як не зрікся він і своєї католицької віри.
Середню освіту В.Липинський набув у гімназіях Житомира, Луцька й Києва. На цей період припадає початок його громадсько-політичної діяльності. Він прагнув знайти середовище, де його паростки національної свідомості могли б знайти сприятливий ґрунт для її подальшого розвитку. Стаж своєї політичної діяльності В.Липинський визначає з 1900 р., підкреслюючи при цьому, що за “переконанням своїм був завжди самостійником”.
Дізнаємось більше про вибір національного орієнтиру в житті В.Липинського у період навчання у 1-й Київській гімназії, у Краківському та Женевському університетах.