За останні 15 років гострий брак експертів з українського питання у Франції виникав двічі. Обидва Майдани — Помаранчевий та Європейський — змусили французьких інтелектуалів визнати не зовсім приємну для їхнього самолюбства річ: Україну вони не знають і не розуміють. Але який коментатор зізнається у власному невігластві? Щоб порожнеча не колола око, політики, науковці та журналісти дозволили облаштуватися при ток-шоу та на інших дискусійних майданчиках цілій популяції псевдоукраїнознавців. А що шкільні підручники досі не озброюють пересічного француза базовою інформацією про правдиву українську історію, до критичного аналізу почутого про Україну здатен зовсім невеликий сегмент аудиторії. Решта ж довірливо підставляє вуха під локшину від відвертих інтелектуальних шахраїв та перешиванців-русофілів, апологетів шаблону «один народ — одна історія».
«А мене в школі вчили, що Україну у XVIII столітті придумали росіяни, щоб боронитися від експансії Османської імперії!» — затявся колега, який не хотів вірити, що автори шкільних посібників цілком могли стати об’єктом масштабної маніпуляції. Апломб, помножений на комплекси та присмачений браком правдивої інформації, — найкраще живильне середовище для розмноження фейків і перекручень. 100 років тому масивна біла імміграція — нехай антибільшовицька, але й імперська — зуміла нав’язати свою версію історії викладацьким і дослідницьким колам Франції. До розпаду СРСР французькі інтелектуали, за невеликим винятком, дивилися на Україну через російські окуляри. Дослідження істориків Даніеля Бовуа, Володимира Косика, Ілька Борщака, Аркадія Жуковського хоч і були за холодної війни доступні французькою, усе ж таки не сформували всі разом тої критичної маси, що заохотила б авторів шкільних та університетських підручників дізнатися правдиву українську історію.
Читайте також: Інтелектуальна протиотрута
Помаранчевий Майдан, неначе сніг на голову, сформував несподіваний попит на знання про Україну. Журналістів, які їздили по власні репортажі до Києва, буквально роздирали на шматки телевізійники та організатори численних конференцій. Помаранчева революція не мала настільки чітко відартикульованого геополітичного меседжу, як Революція гідності. Поза тим, прокремлівські кола миттєво зреагували на яскравий вияв української самобутності та відмінності від росіян, що викликав у французів очевидні симпатії.
Проросійському лобі тоді вдалося озватися до медіа двома каналами: голосами відвертих прихильників Кремля, що просували версію «американської інтриги», і виступами зовні лояльних до України експертів, які згадували про своє українське коріння та використовували його для легітимізації версії «трьох братніх народів» і їхньої спільної київської колиски. «Мій дідусь був українцем», — вчасно згадав колишній радянський дипломат, а нині французький письменник Владімір Фєдоровский. Уродженець Москви, випускник Московського державного інституту міжнародних відносин, колишній помічник і перекладач Брежнєва скористався дідом, щоб прописатися на французькому телебаченні в ролі «експерта з українських питань».
Автор численних романів на теми російської історії (зокрема, тритомника «Петербурзький роман», «Кремлівський роман» і «Неймовірна Росія», що вийшов друком саме у 2003–2004-му, водночас із помаранчевим Майданом) зберігає свою москвофільську читацьку аудиторію, бо позиціонує себе як приклад «поміркованого етнічного українця», що втілює можливість миру й дружби між «сусідами-братами». Зайве казати, що попит на озвучення саме такої «мирної» перспективи на умовах Москви активно підживлюють усі ті кола, що сплять та бачать скасування санкцій і швидке відновлення повномасштабної співпраці з РФ.
Сьогоднішня «експертиза» української проблематики у виконанні Владіміра Фєдоровского та віце-президента Російського форуму Франції Мішеля Ґрабаря, який також полюбляє посилатися на свою «знану закарпатську родину» та є переважно лайт-версією класичної проросійської риторики. Обидва промовці активно використовують обкатані штампи про «громадянську війну на Донбасі», «військові злочини обох учасників конфлікту», «одвічно російський Крим» та інші формули, до яких встигло звикнути французьке вухо. Платформою, що виправдовує загарбницькі дії Росії в Криму та на Донбасі, виступають фінансовані Кремлем RT та Sputnik французькою, а також із десяток сайтів конспірологічного наповнення з незрозумілим фінансуванням.
Читайте також: Кумедне і сумне. Чи існує в Україні експертне середовище
Починаючи з 2014 року, лави «українознавців» поповнилися завдяки «миротворцям» на користь «ДНР-ЛНР». Один із найпомітніших серед них — москвич Ґєорґій Шепєлєв, керівник «Громадського комітету за мир в Україні». По-своєму імітуючи «Антимайдан», від літа 2014 року цей комітет час від часу збирає демонстрації біля паризького фонтану Безвинних. Місце обрано не випадково: давніше тут стояла церква, збудована в пам’ять про невинних немовлят, замордованих царем Іродом. Учасники мітингів «за мир в Україні» регулярно лякають французів страшилками про «київську хунту», яка мало чим відрізняється, за версією промовців, від недоброго біблійського персонажу.
Другим «фірмовим» вуличним заходом «Громадянського комітету за мир в Україні» є урочистості на 9 травня. У цей звичайний для французів день над площею Бастилії здіймаються червоні прапори з портретами Лєніна. Ходу «Безсмертного полку» від Бастилії на Пер-Лашез, де стоїть пам’ятник радянському бійцю — учаснику французького Спротиву, координує той самий Шепєлєв. У питаннях пам’яті про Другу світову «експерт з українських питань» синхронізується з Москвою. Антифашистський дискурс, згадки про «спільну перемогу Росії та Франції», формула «свобода проти нацизму» та, звичайно ж, нагадування про «сучасний фашизм», який треба «якнайшвидше зупинити», — таким є стандартний набір меседжів «дня Перемоги» à la russe.
Читайте також: Голови, які говорять
Ґєорґій Шепєлєв є одним із тих, хто звертається із закликами «припинити війну на Донбасі» виключно до Києва. Так, ніби Україна сама на себе напала й сама із собою воює, а Росія не має до подій ніякого стосунку. Стара технологія підміни відповідальності супроводжується жалісними посиланнями на «бідних діточок, які ховаються по підвалах Донецька від українських бомбардувань». Час від часу Шепєлєва запрошують на радіо й телебачення. Недостатність якісного франкомовного контенту на українські теми дає можливість псевдоукраїнознавцям привчити до себе пресу та публіку.
Ситуація з українськими студіями складна, проте не безнадійна: обидва Майдани підштовхнули до дослідження процесів в Україні цілу плеяду молодих науковців, які регулярно навідуються не лише до Києва та Львова, а й на східні території. Сесіль Весьє та Юлія Шукан, Анна Лебедев та Александра Ґужон, Ерве Амьо та Матьє Булєґ, Крістін Дюґуен та Себастьян Ґоссе пропонують якісну аналітику про історію та сучасність України. Але пропагандисти Кремля в рази активніші. Їхня розтиражована брехня щодня вводить в оману недостатньо поінформованих. У перспективі близьких виборів до Європарламенту та відповідної ротації еліт у Брюсселі кремлівські пропагандистські технології особливо небезпечні.
Київ уже запізнився із заохоченням якісної україністики за кордоном, але це не означає, що до справи зовсім не варто братися. Український контент англійською, французькою, іспанською, німецькою та іншими мовами гостро потребує сучасного наповнення й талановитих речників. Світ знає безліч механізмів заохочення дослідницької праці, один із яких — система державних і приватних стипендій для науковців. Слово завжди було зброєю. Коли війна вже триває на твоїй території, нереагування на інформаційні атаки ворога створює смертельні небезпеки державності.