Короновірусна хвороба змусила нас ще раз чітко відчути, що життя крихке, цінувати його миттєвості. В умовах повного чи часткового карантинів ми виявилися фізично роз'єднаними, часто вимушено у власних домівках. Виявилося, що захищаючись і захищаючи від короновірусної хвороби, нам доводиться підважувати і частково заміняти ті речі, які тисячами років творили нас як людську спільноту, дозволяли цей зв'язок підтримувати. Як не парадоксально звучить, рік, який ондечки добігає свого завершення, змусив нас впритул почати замислюватися про сферу культури і складові її елементи, відчути нестачу її доступності у житті поза межами цифрового простору, відірватися від плину поточних подій і звернутися до сенсів та ідей. Наш час в силу багатьох заборон і цілковитих або половинчастих карантинів і локдаунів називають добою колективної одинокості, коли надбання людського інтелекту, які називаємо культурою, наповнюють наш час і емоції, бо більше, по-суті, немає чим. Людська природа вимагає розмови, діалогу, і часто сьогодні саме поле культури дає нам певну відповідь на наш запит. В культурі ми завжди разом, завжди у спілкуванні. Потрапити до ситуації, до якої мало готовий, яку тобі складно контролювати і прогнозувати, тієї, що тебе банально лякає не так чіткими фактами, як своєю невизначенністю – завдання не з найлегших, і вже точно не найприємніших. Грубо кажучи, це якраз той стан, в якому перебуває наше та багато інших суспільств сьогодні. І тут не лишається нічого іншого, як імпровізувати та адаптовуватися.
До підсумків року, що добігає фіналу, у сфері культури можна було б підійти по-різному. Принаймні через те, що культура є складним багатовимірним і багатокомпонентним явищем. Ситуація, в якій всі ми опинилися, змушує почати ставити питання про культуру, про те, як їй ведеться, і як може в силу наших дій або їхньої відсутності. Культура, очевидно, без нас може, а от ми без не ніяк. Але чи дійсно ми ставимося до цієї сфери серйозно, визначаючи її однією із стратегічних, а чи це просто наша психологічна реакція на раптово окреслену нестачу того, що ще недавно було доступним, лише руку простягни?
"Криза – це виклик, в перекладі з грецької "суд". Виносимо себе на суд, суд ставить нам питання, на які ми шукаємо відповідь. Відповідь ця потребує відповідальності, а далі – відповідності, тотожності и ідентичності. Питання звучить так: "Хто ти, ким себе усвідомлюєш?" Питання ці все частіше і частіше звучать на різних майданчиках. Це вкрай необхідні кроки, аби ми мали перспективу. Повинні її бачити, а не лише сьогодення, а дивитися за обрій, мати візію, яка дозволяє нам рухатися вперед. Вже зараз мають бути не просто плани, сценарії, а вже кроки, аби виходити із стану процесу, що загальмував", – так під час дискусії «Культура та суспільство в режимі очікування. Підсумки 2020 року», організованої Дискусійним ПЕН-клубом у партнерстві з "Кримським домом" та фестивалем "Кримський інжир" висловився Ігор Козловський, український релігієзнавець і історик, колишній бранець Кремля.
Хороший тон, а чи б то пак безпечний нині – це поговорити через якийсь месенджер, а не особиста фізична зустріч. Діджиталізація, про яку стільки торочили, враз стала реальністю, зіткнення із якою впритул дає нам змогу спілкуватися індивідам і групам безпечно, проте на рівні відчуттів нагороджує нас втомою і відчуттям несправжності того, що відбувається. Культура не існує у відриві від суспільства, людей, що його складають. Все те, що відбувається з ними, має відбиток і у культурній царині. Перехід в режим онлайн – це для культури сьогодні і певний вихід, і велетенський виклик, бо не всі її форми і жанри можуть нормально побутувати і розвиватися у цифровому просторі. Частина з них має лише один осідок – простір офлайнового життя, який нині є небезпечним. Як можна їх не втратити? Це гостро ставить питання про модель побутування, збереження та самовідтворення культури в реальності, яка постає нині. Як довго зможе втриматися культура в таких неприродних й, по суті, екстремальних умовах, є дилемою.
Читайте також: Гізер Морріс: «Кожне наявне в нас право веде до рівної міри відповідальності, зокрема й перед співгромадянами»
Ситуація пандемії – це ситуація вимушених обмеження і нестачі, і, будьмо чесними, збитків та втоми. Суспільство і культура перебувають на паузі, чи б то пак поставлені на паузу, знаходяться в режим очікування, і так вже є доволі довго. Закриті театри, концертні зали, скасовані концерти і фестивалі, міста, що надто швидко роздяглися з реклами культурних подій, виставок, книжкових презентацій, театральних та кінопрем'єр і так далі – все це тому свідченням. Це дійсність, в якому культура як індустрія зазнала дуже вагомого удару, наслідки якого ще не до кінця усвідомлені і виміряні.
Ще один із підсумків, який можна зробити із ситуації, до якої потрапили і суспільство, і культура, полягає у тому, що вже зараз потрібно почати ставити питання про майбутнє, його можливий образ і кроки, які вже нині треба зробити, аби досягнути запланованого. Те, яким буде наша культура і суспільство завтра, визначається і моделюється сьогодні. Власне, це та схема, яка лишається сталою за усіх обставин. Гаразд, є риторика про те, що чинний стан справ такий, що всі і вся перебувають в режимі очікування, і перехід на новий рівень розвитку неможливий, проблематичний і так далі. І ось тут варто поставити питання, чи можемо ми мислити про ситуацію, що в ній перебуваємо, в інший спосіб? Режим очікування – це така собі пауза. Коли він закінчиться, ми просто почнемо з того місця, на якому зупинилися, чи з якогось іншого? Можна заціпеніти, а можна зафіксувати збитки і зрозуміти, в чому полягає наш ресурс. Для першого було достатньо часу і можливостей, то чи не спробувати зробити друге?
Ще одне питання – хто має подбати про сферу культури, дати їй раду у ситуації не лише пандемії, а й інших криз, що накладаються в нашій країні одна на одну (військової, політичної, ідеологічної, етичної тощо). Не секрет, що наша влада не бачить важливого внеску культури загалом, і до економіки зокрема, і до зміни свідомості, до формування національної ідентичності української політичної нації. На культуру і сферу гуманітаристики загалом вона дивиться як на щось зайве, похідне, таке, що можна взагалі не враховувати. Але ті, що приходять до влади, не беруться із вакууму, а є породженням нашого суспільства, його частиною. І отак культура є тим "неважливим", від відсутності, недоступності і ступору чого нам стає порожньо і моторошно на душі, а картина світу розсипається.
Якщо для суспільства і культури нині час суду, то ми цілком здатні збагнути, що робота і наявність нових українських культурних інституцій – це велетенський плюс. Зокрема та, що спрямована сьогодні як на інституційну підтримку сфери культури, так і на нові культурні проекти. Мова також про українське кіно, яке нині говорить з позиції власної суб'єктності, і здатне відстоювати власні інтереси. Це також українські театральні проекти, що переходять у формат онлайн, стають впізнаванішими в світі, виходять в один простір із світовими. А поряд із цим – програма із підтримки перекладу української книжки іноземними мовами. Фестивалі та інші культурні події, що відбуваються онлайн. За усім цим стоїть когорта дорослих людей, що взяла на себе тягар відповідальності, усвідомив себе платформою певних дій. "Якщо говоримо про дорослих, то вони, мені здається, за період війни і епідемії дійсно стали платформами кожний в своєму сегменті, за який взяли відповідальність. В період пандемії збирати круглі столи і називати їх "національною платформою примирення" чи "семінаром з деокупації" стало неможливо. Відсутність таких заходів нічого не змінює в ситуації деокупації територій Донбасу із подальшою її реінтеграцією до України. Тоді виникає питання, а що ж змінює? Змінюють ті люди, що мають контакти, і які були постійною платформою спілкування. Тепер вони мають бути видимими, названими тим ресурсом, який постійно тримає руку на пульсі окупованого Криму, Донеччини та Луганщини, передає не лише матеріальні, а й ідейні, смислові змісти. Ця робота, звісно, ніколи не припинялася. Саме цього року стало очевидно, що це дуже потужний ресурс", – ділиться із Тижнем думками історикиня та письменниця Олена Стяжкіна. Додає: "2014 року волонтери взяли на себе дуже потужний шмат роботи із переселенцями, фронтом, гуманітарною експансією. На межі 2015-2016 років здавалося, що люди можуть втомитися і відмовитися від того, що роблять. 2020 рік абсолютно наочно продемонстрував, що оті самі дорослі люди, про яких йшлося на початку, не можуть відмовитися і зупинитися. Це означає, що функції тих інституцій, які не працюють в державі, тягне на собі громадський сектор, суспільство. Це стосується майже всього: від кисневих концентраторів до бібліотек, які передають і зараз, в період пандемії, на Схід. Це також і про лекції та семінари, які транслюють тепер в Zoom, і які є доступними на анексованих і окупованих теренах України. Ми, мої колеги йдемо до них тепер таким способом. Це означає, що є плече, підставлене зруйнованим інституціям. Також це про те, що зростають фахівці, здатні взяти на себе державне управління, керувати стратегічними процесами. Так постає кадровий резерв". Дещо подібне відбувається нині і в сфері культури.
Читайте також: Ніколя Матьє: «Література, що у ХІХ столітті вирувала, як бурхливий потік, сьогодні перетворюється на струмок, що ледь цебенить»
"Дорослих людей у сфері культури стало безперечно більше. На мою думку, відчуваючи на собі тиск пандемії, яка зробила майже неможливим спілкування офлайн (а це передбачає театр і кіно тощо), митці почали шукати інші форми представлення створеного ними доробку. Це природна складова творчості – ділитися, і таким чином створювати емпатію, вести дискусію, створювати нові сенси, нові погляди на знайому проблематику. Можливість знаходити людей, що дивляться із тобою в один бік, давно існує. Криза пандемічна, політична, ідеологічна, етична – один із амбівалентних двигунів, що створюють необхідність розуміння, що ти маєш інструментарій стати дорослою людиною, шукати подібних собі, і створювати з ними синергію або на просторі мистецтвотворення, або бізнесу, фундаментом якої буде довіра", – розмірковує про поточний стан речей актор та режисер Ахтем Сеїтаблаєв. "Якщо до твоєї думки, ідей, творчості дослухаються, вони подобаються людям, то до тебе на платформу приходять тисячі людей. Це наштовхує їх на ідеї. І так одна особа стає засобом масової інформації. Що можуть зробити медіа, ми всі чудово знаємо. Уявімо собі ситуацію, що на українських телеканалах глядач починає отримувати контент гуманістичного спрямування – про людські взаємини, найвищі цінності, гордість від того, що ти є часткою такого цілого, про яке мрієш, справу якого продовжуєш, і де живеш. Нібито дрібнички, але також і зовнішній прояв роботи, яка не робиться за один день", – додає він. Власне, якщо президентові Трампу, що вже є причею во язицех, можна було завойовувати уми та симпатії людей через певні цифрові платформи, то чого б то раптом не можна робити людям культури?
Еволюція, поступовий поступ передбачає також долання криз, у нашому випадку – пандемії. Якщо ми все ж таки дорослішаємо, то точно візьмемо до уваги, що та, яка котиться світом зараз, не є останньою з можливих. Нині відбувається переоцінка цінностей, перестановка пріоритетів, ревізія того,що дійсно є значимим, потребує уваги, ресурсів і оборони. Суд нашого часу показує, що культура є цінністю. Фізичне виживання є необхідною, проте далеко недостатньою підставою буття власне людьми. Воно завжди йде переплетеним із умовою наявності культури. Якщо сьогодні пандемія змушує нас ставити собі екзистенційні та антропологічні питання, то це одне із них. Культура і суспільство – це живі організми, які неможливо поставити на паузу. Тому маємо подивитися на себе очима руху вперед, який не є таким швидким, як би нам мріялося. Головне, аби напрям цей лишався незмінним, що б не відбувалося навкруги.
Матеріал створено у межах Дискусійного ПЕН-клубу. Проєкт реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.