Моя знайома з Києва, втомлена й засмучена відсутністю ясної, простої і зрозумілої перспективи, написала мені про труднощі навчання її сина, студента одного зі столичних університетів. Як відомо, через обставини воєнного стану заняття відбуваються онлайн, тому те, що здається (з перспективи мого покоління) найважливішим у процесі здобуття освіти, тобто живий контакт з однолітками й викладачами, втрачено.
Для багатьох молодих українців теперішнє ― це несподіване “міжчасся” між безтурботною юністю й передчасною дорослістю, між часом миру і часом війни, між буттям “не цілком”, але студентом і, можливо, невдовзі солдатом на першій лінії фронту.
Урешті знайома поставила риторичне питання, а в ньому і відповідь на нього, написавши про “втрачене покоління”. Це алюзія до відомого вислову “lost generation” авторства Ернеста Гемінґвея про покоління американських письменників, які зростали під час Першої світової війни. Так, роздуми про втрачене покоління дедалі частіше зринають у наших думках і наших розмовах. Вони стосуються тих, хто воює на фронті, і тих, хто так чи інакше живе під впливом війни. Стосуються тих, хто залишився в Україні, і тих, хто виїхав у вимушену еміграцію.
Поки ніхто не має правильної відповіді, як справи можуть розгортатися далі, але кожен, як закляття, повторює слова “до перемоги”.
Читайте також: Нереальність світу
Ці дуже особливі розмови українців виникають у час, коли багато з нас, де б ми не жили, намагається відповісти на одвічне біблійне запитання “Quo Vadis?” ― “Куди ти йдеш?”. Куди ми йдемо як народ, як суспільство, як людство?
Теперішнє ― це часи найбільшої за нашої пам’яті епідемії, часи повсюдного усвідомлення прогресуючих змін клімату, часи, коли штучний інтелект стає для нас не тільки шансом, але й величезним викликом, часи найбільшої після Другої світової європейської війни, що точиться в Україні.
Це час запитань і туги за розумними відповідями.
Ми знаємо, що питань більше, хоча ми не завжди готові поставити їх прямо, ховаючись за надмірною обережністю, що і так не отримаємо відповіді, яка зможе нас здовільнити.
Щоби зрозуміти світ, що так стрімко змінюється, й визначити, куди ми можемо прямувати, ми повинні стати відкритими до пошуку нових перспектив. Замість цього ми стаємо свідками публічного дискурсу, сповненого знайомих, але при цьому діаметрально різних бачень майбутнього.
З одного боку, це дедалі ближча катастрофа (економічна, епідеміологічна, кліматична), з іншого ― переконання, що ми живемо в найкращому з можливих світів (масштабний технологічний поступ, стабільно зростаюча тривалість життя, дедалі менша бідність), життя ніколи не було кращим, ніж саме зараз.
Читайте також: Контрнаступ і пастка надмірних очікувань
Пророки неминучого винищення безперервно переймаються, що ситуація невдовзі ще більше погіршиться, візіонери поступу вважають, що ситуація може тільки покращуватись, і найімовірніше так буде в осягальному майбутньому.
Прибічники цих крайніх поглядів свято переконані у безпомилковості своєї єдино слушної перспективи.
Правда ж у тому, що ніхто з нас не може знати, в який бік розвиваються справи. Нам відомо лиш те, що кризи наших часів відкривають перед нами браму майбутнього.
Аби глибоко зрозуміти складну природу наших часів, ми мусимо передовсім усвідомити їхній найбільш незвичний аспект: небачену відкритість, а отже, і її складову, тобто непевність.
Саме ця радикальна непевність ― нерозуміння, де ми і що на нас чекає ― породжує в нас таку глибоку екзистенційну тривогу.
Адже ми зараз у процесі (хоча не вперше в історії) болісного переходу, свого роду interregnum, між старим світом, що відходить, і новим, що бореться за своє місце. Такі епохальні зміни непозбувно обтяжені небезпекою. Але при всьому своєму нищівному потенціалі, вони також сповнені можливостей.
Читайте також: Непередбачуване багатство квітневого літа
Як зауважив у XIX столітті історик Якоб Буркгардт, великі перевороти в історії світу можна також сприймати як “справжні ознаки живцю”, які “очищують ґрунт” від дискредитованих ідей і застарілих інституцій. “Кризу, ― написав він, ― слід сприймати як нову ланку розвитку”.
Звісно, не можна передбачити, куди заведуть зміни, свідками, а водночас і учасниками яких ми є. Ми віримо, що наш цивілізаційний ритуал переходу відчиняє браму до кращого майбутнього. Від нас самих залежить, в якому особистому стані ми пройдемо через ці двері, що розчахуються на наших очах.
Це єдина думка, якою я можу поділитися з запеклими песимістами, але й не менш завзятими оптимістами. Усім нам, незалежно від світоглядної “деномінації” я бажаю багато Світла, Віри й Сили.