Якраз на Великодні свята у південному Онтаріо «вибухнуло» літо. На кілька днів температура сягнула 30 градусів і природа збожеволіла. Пташки з самого ранку заглушають автівки, що проїжджають під вікнами, дерева змагаються у брунькуванні, а деякі вже навіть випускають листя, кущі вже зазеленіли, а на газонах почали пробиватися перші бур’яни, щоб показати траві, що вони живучіші. Мій пес, ганяючись за палицею чи кинутим м’ячиком захекується, тож я мушу брати з собою пляшку холодної води, щоб угамувати цю несподівану спрагу тварини.
Учора в мене був «світський день». У полудень я зустрівся зі своїми друзями в улюбленій кав’ярні одного з них. Їх мало бути двоє, але прийшло п’ятеро. Що ж, усі прагнули спільно смакувати каву з льодом на лавці біля кав’ярні. Тільки пес Нестора не був задоволений спекою, сховався в тіні під лавкою і, занурившись у вимушену напівдрімоту, чекав, коли ми закінчимо наші весняно-літні розмисли. Деякі з моїх друзів, як і я, уже шановані пенсіонери, а отже, ми могли обмінятися думками про наші нездужання, от хоча б болі в колінах, а Нестор похвалився новим і високо технологічним слуховим апаратом, поділившись своїми першими враженнями про нову й досконалішу здатність чути. Як виявилося, у трьох із нас уже якийсь час є рецепти на схожі пристрої, але ми досі вважаємо, що чуємо досконало, тільки інші почали говорити ніби тихіше і не так виразно. Обговоривши ці важливі й позачасові питання, ми торкнулися актуальної політики в локальному і — як же без цього? — глобальному вимірі. Дійшло до оприлюднення американських таємних документів у мережі. У кожного з нас була своя оригінальна думка, хоча всі зводилися до воістину шекспірівського твердження, оправленого в слова: «якась гнилизна в Данському королівстві». Час промайнув швидко і довелося попрощатися, домовившись про дату наступної зустрічі, о цій же порі, у цьому ж місці і, може, в цьому ж складі.
Читайте також: Нереальність світу
Увечері мене чекало чергове занурення у світську атмосферу. Моя торонтська приятелька організувала милу вечерю в своєму саду з нагоди приїзду в Канаду нашої спільної подруги з Києва, з якою нас поєднують роки близького знайомства. Якісь 20 років тому Оленка працювала в Києві у важливій міжнарожній програмі на підтримку реформ в України і, природно, наше попереднє знайомство з Канади набуло нових київських акцентів. Відвідуючи мене в галереї, якою я тоді керував, вона познайомилась із моєю ще молодою, але вже дуже перспективною колегою Олесею. Одним словом, ми стали частими відвідувачами в гостинному домі Оленки на Печерську, що завжди було багато цікавих людей і вишукана кухня.
Через кілька років Оленка повернулася в Канаду і наші тісні контакти природно послабилися. З часом, коли і я повернувся в Торонто, ми відновили нашу давню дружбу, а останнім часом ми регулярно бачимося під час довгих прогулянок із псом уздовж берегів озера Онтаріо. Згадуючи старі часи, ми неодноразово говорили про Олесю, з якою ми підтримуємо постійний і теплий зв’язок. Цього разу нагода була виняткова, бо ось Олеся прилетіла в Торонто з коротким візитом, аби відвідати свого чоловіка, відомого філософа, який саме працює тут на запрошення Торонтського університету. Тож з’явилася нагода зустрітися разом через багато років. Рішення використати несподіване літо в квітні й радіти не тільки відновленню контактів, а й теплій релаксуючій погоді було миттєвим. Усі були в доброму настрої, хоча в повітрі висіла якась напруга, яку ми відчували, але намагалися крок за кроком її розвіяти. Над нами усіма, хоча, звісно, різною мірою, тяжіла війна і наша до неї така різна дотичність.
Читайте також: Щось мені це нагадує
Для Олесі і її родини цілком реальна й відчутна дотичність, для нас, українців із діаспори, емоційно велика, але все ж її неможливо порівнювати. Нам були дуже цікаві розповіді з перших уст, ми хотіли прямо таки торкнутися далекої для нас дійсності. Ми швидко прийняли спокійну й виважену оповідь Олесі й Тараса як modus operandi нашого поступового занурення в таку віддалену й водночас болісно близьку дійсність. Те, що ми почули, було автентичним, напрочуд пізнавальним і при цьому емоційним. Без зайвого епатажу з боку наших київських гостей ми стали учасниками подорожі вглиб і вдалину. Їхня спроба пояснити нам, що попри трагічні обставини, життя тих, хто залишився в України, тече своїм несподіваним, але все ж повсякденним плином. Усе змінилося, але це не означає, що втратило свою енергію й направленість у майбутнє. Ми разом обмірковували варіанти того, як це майбутнє може виглядати, що чекає на наше покоління, а що — на покоління наших дітей і внуків. Попри відсутність чітких і очевидних відповідей на важкі запитання повсякдення, з нашої зустрічі плинула сповнена оптимізму рефлексія, що наша сучасність також глибоко вкорінена в нашому минулому, що наші давні оповіді мають своє продовження у наші дні й будуть продовжуватися в майбутньому. Що коли ми вкотре зустрінемося через роки, нам буде про що поговорити, бо ми будемо багатшими на весь досвід, що спіткає нас на шляху. Несподіваний «вибух» літа в середині квітня дав нам можливість бути знову разом і радіти непередбачуваному багатству нашого життєвого багажу.