За останні 2-3 роки ім’я Тараса Чубая якщо не зникло з інформаційних стрічок, то стало з’являтися там набагато рідше. Та й концертів поменшало, як і їх масштаб та формат. Замість театралізованих рок-вистав, якими славився «Плач Єремії» класичних часів все частіше пан Чубай виступає з однією акустичною гітарою. Так, він продовжує співати на концертах «Лента за лентою», яка з його легкої руки стала всенародним хітом, але є стійке враження, що зараз одного з найвідоміших рок-поетів України наразі більше цікавить внутрішній світ, ніж зовнішній.
Його сольний концерт у супроводі струнного квартету, що відбувся минулої п’ятниці 30 березня в київському клубі «Sullivan Room», тільки ще більше підтвердив ці спостереження – Тарас Чубай все більше еволюціонує в бік камерної бард-стилістики з виразно акустичним нахилом. Він перетворюється на представника класичної культури, який зацікавлений чистим мистецтвом, все більш відходячи від рок-н-ролу з його активною громадською позицією. Він явно психологічно втомився битися головою об стіну в спробах просто бути собою та робити свою справу – так і де це йому подобається. Тобто, в своїй країні. Тиждень відвертопоспілкувався з паном Чубаєм перед його київським виступом.
– У.Т.: Чому останнім часом вас так мало в інформаційному просторі?
– Мені взагалі не подобається, і ніколи не подобався головний принцип шоу-бізнесу – мовляв, тебе всюди має бути багато для того, щоб гарно продаватися. Мені здається, що раніше я трохи переборщив з цим. Тож, зараз більше уваги став приділяти сім’ї, тим більше, в мене троє дітей. Знаєте, захотілося просто пожити людським життям, а не постійно бути в стані гастролей. Хоча це жодним чином не означає, що в мене немає концертів – вони постійно є. Що ж стосується неукраїнського українського медіа-простору і моєї відсутності в ньому – пробачте, але я до нього просто не пасую, я для нього як з іншої планети. Все, що ці люди показують по свої телевізорах – воно настільки мені чуже, що я туди просто не поміщаюсь.
– У.Т.: Ви говорите як філософ. А може, зараз все ж час для революціонера з мікрофоном?
– А як з цим всім боротися? Це якраз той випадок, коли варто сидіти на березі річки і чекати, поки пропливуть трупи твоїх ворогів. Хоча я навіть не можу сказати, що оце все, що коїться, є моїм ворогом – якщо чесно, мені просто все одно, я справді втомився. Міняти треба настільки все, що окрім як переселитись на іншу планету, я навіть не знаю наразі, що робити. Бо всього цього неприємного стало набагато більше за останні 2 роки, головне – вмерли всі надії. Не подумайте, що я тут розводжу «депресняк», в жодному разі. Просто та кількість концертів та моєї особистості в суспільному житті мене на даний момент абсолютно влаштовує. Мене ж справді постійно кудись тягнуть, на якісь телешоу, але мені цього не треба.
– У.Т.: Гаразд, але ж той же Олег Скрипка, наприклад, абсолютно не цурається брати участь у різноманітних «Танцях з зірками» чи «Голосах країни».
– Не в образу моїм гарним знайомим Сашку Пономарьову та Олегові Скрипці, але це так дивно виглядає, коли вже ніби трохи перестарілі зірки судять молодь, поставлену в нелюдські умови, це якісь тортури над людською гідністю. Для чого це? На мій погляд, це наочний приклад того, про що писав Подерев’янський – люди люблять гівно і уродів. Розумієте, це все пепсі-кола/кока-кола – а я люблю живу воду з джерела.
– У.Т.: Але ж якщо не ви, то хто зможе вивести хоча б в музичному плані Україну з летаргії? Як, наприклад, це вам вдалося свого часу «Нашими партизанами».
– Що ж, все можливо, коли скінчиться нинішній студійний період в музичному житті. В мене зараз купа різноманітних музичних проектів, які всі потребують часу. От майже закінчений запис проекту зі струнним квартетом, також є американо-український гурт «Їжак», що грає поетичний інді-рок з елементами панк-психоделіки. Там половина справжніх американців, а половина – українців американського походження, а я граю на альті, а не співаю. А ще є й проект з музикантами з оригінального складу «Гайдамаків». Ми якось з ними випадково зустрілися на фестивалі «Потяг до Яремче», «від фонаря» заграли деякі мої пісні, нам сподобалося, хлопці приїхали до мене на студію, і ми потихеньку почали щось робити. Поки виходить дуже своєрідне поєднання українського фольку на ямайській даб-ска-реггі-основі, і до того ж, на цьому фоні – українське класичне народне триголосся. Мені подобається, коли ми в такому стилі робимо мої пісні, але ще більше подобаються справді народні композиції, до того ж – центральноукраїнські. Що, до речі, не випадково. Адже, враховуючи прізвище «Чубай» і те, що повне моє прізвище звучить як «Гетьман-Чубай», то моє коріння – десь з Центральної України, чи то пак – Січі. І тому в мені прокидаються відповідні гени, починають співати. От якраз цим я наразі і зайнятий – записуватись хочу взагалі у Нью-Йорку. Навіть назва проекту вже є, але не буду її називати, адже ми поки що всередині її не продискутували.
І щодо громадської позиції. Будь-яка боротьба за ту Україну, яка моя, може для мене виражатися у виступах на тих територіях, які наразі нею не є. І ми виступаємо на Сході, звичайно, що замало. Але ж дуже важко увірватися в цей простір з своїми уявленнями про те, як і навіщо організовувати концерти. Тому за останній рік в тій частині України в мене не було жодного виступу, це погано, згоден. Але ж був сольний концерт в Одесі, у Дніпропетровську. Тож, я нічого не маю проти когось, кожен має право бути самим собою. Однак треба боротися зі спробами зазіхати на твій власний культурний простір. Маю надію, що все ж зброю брати в руки не доведеться.
– У.Т.: А як справи з «Плачем Єремії»?
– З «Плачем» відбуваються концерти. І я б також дуже хотів записати нову платівку з ними, але це дуже не просто, адже всі решта членів гурту мешкають у Львові, а я – під Києвом. Тому ми банально ніяк не можемо постійно зібратися разом. Хоча декілька нових пісень вже є, я їх поки що сам на студії записую, а на концертах виконуємо їх разом.
– У.Т.: Чому за останні декілька років в Україні не з’явилося музичних постатей штибу вас, «Океану Ельзи», «Бумбоксу»?
– Думаю, питання в тому, що вся країна до сих пір у стані депресії через появу відповідних облич на владному горизонті, які взагалі не асоціюються з поняттям «культура». Як тільки цей період закінчиться, в країні розпочнеться – неодмінно – справжнє цунамі. Думаю, це питання буквально кількох років. Наразі ж все українське, навіть мова, буде знову зберігатися, консервуватися в діаспорі, особливо враховуючи все більш наростаючу четверту хвилю еміграції з країни. Люди їдуть звідси, бо тут справді паскудно. І навіть якщо самі люди ніколи не повернуться, та вони повернуть традицію шанобливого ставлення до всього українського, так, як це робила саме діаспора вже неодноразово.
– У.Т.: Коли і чим нарешті Україна, з вашої точки зору, зможе музично здивувати світ?
– Основною приправою в цій страві має бути українська мелодика. А вона унікальна, неповторна і неподібна ні до чого. Думаю, що це все ж буде ближчим до «worldmusic». І хай для когось це не супероригінально – головне, щоб це йшло від душі. Якщо взяти мій проект з «Гайдамаками», то навіть демозаписи, які ми декуди розіслали, показують, що музика, створена якраз за вищенаведеним рецептом поєднання української мелодики на основі реггі, тобто, загальнозрозумілого для світу музичного стилю, знаходить цілком непоганий відклик. Ми не збираємося ставати зірками, просто будемо спокійно і вперто просувати те, що нам подобається. І це, впевнений, знайде своїх слухачів.
– У.Т.: Іноді вашому поколінню, українських митців 1990-х, закидають, що ви так і не змогли своєю творчістю ні об’єднати країну, створивши єдиний культурний простір, ні повністю відобразити життя тієї епохи. Чи можете ви з цим погодитись?
– Абсолютно не згоден. Вважаю, що саме дух 1990-х сформував усю сучасну українську культуру. Особливо якщо говорити про ту саму літературу, від якої я особливо як митець залежу, адже беру тексти й пишу на них музику. Всі імена у всіх галузях з’явились і сформувались саме у 1990-х. На цьому і тримаємось. Якщо вже на то пішло, то 2000-ні породили в рази менше культурних явищ, ніж останнє десятиріччя 20-го століття.
– У.Т.: Чи будете як музикант підтримувати когось з учасників передвиборних перегонів ?
– Чесно кажучи, я настільки втомився від політики, що до ладу не знаю й не розбирався, хто є хто там. Поки що до мене жодних пропозицій не надходило. А взагалі, єдиним критерієм брати чи не брати участь у якомусь турі, буде моє особисте бачення – чи потрібно підтримувати конкретну людину, яка уособлює певну політичну силу. Але відверто – я зараз більше думаю про те, як записати гарно свій новий музичний проект.