Там, де Мордор (Свердловськ)

Суспільство
21 Квітня 2014, 19:11

Ще й ту радянську, лєнінську й червону, де про Європу ніхто й не чув. Так, так я вважав, і мені соромно за такі думки, за те, що в уяві малював собі там швидше Мордор, ніж у принципі будь-що інше. Бо п’ятнадцять годин за Дніпро, за вік­ном димарі заводів, стовпи, індустріальні пейзажі й сотні хат, укритих шифером. Чи записати якісь правила? Перечитати ще раз усі книжки Сергія Жадана й зробити на підставі них повчальні вис­новки? Не вживати слів «Майдан», «Беркут», «тітушки», «революція» і «Європа»? Не говорити українською, а тим більше польською? Не казати, звідки я. Не фотографувати, нічого не записувати на людях, не усміхатися й уникати зорового контакту. Найкраще взагалі не їхати й забути, бо яким може бути весь цей Свердловськ? Найвіддаленіше від Польщі українське місто.
Але спочатку Луганськ. Із залізничного вокзалу на автобусний. Дорогою – великий пам’ятник Ворошилову, на тлі якого простягається сіра будівля. Автобус і ще майже дві години. Загалом, рахуючи з виїздом зі Львова, двадцять шість годин різним транспортом. А якщо додати до того ще дві години, які відділяють прикордонну заставу Шегині від Львова, то майже тридцять годин подорожі. Стільки потрібно, щоби доїхати з одного кінця країни в інший. І це повинно давати поживу для роздумів.
Свердловськ. Станція. Карта регіону з радянськими назвами й найбільшим написом «Ворошиловград», тож я думаю, що треба було того Жадана таки перечитати.
Прямуємо до центру. Містечко вимерло: між хрущовками порожні вулиці, трохи машин, прогулюється кілька пар. Проминаємо пам’ятник Лєніну, який гордо височіє на центральній вулиці міста. У вічі впадає Будинок культури, тож одразу йдемо туди. Коридором ходять по-спортивному вдягнені діти. Підходимо до жінки, вона трохи стурбована, але все ж починає з нами розмову, демонструючи благородний набір золотих зубів. Ми, звичайно ж, запитуємо про Польщу, але жінка про поляків багато сказати не може.
У найближчій книгарні швидше знаходимо польський акцент, ніж український, а саме цілу полицю російськомовних перекладів Януша Вишневського. З українського лише словники. В іншій книгарні теж тільки Вишневський, але є й Україна, тобто «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко… російською.
Забігайлівка. Нафарбовані нігті барменші і її «чого?», тож Лесь їй російською: солянки. Сідаємо за розхитаний столик біля трьох чоловіків у шкірянках і спортивках, один спить обличчям у салаті, поруч із ним кілька видів алкоголю – усе надпите, ніщо не допите. У телевізорі Ru Music, від якого я не можу відірвати погляду, бо намагаюся не загубитись у сюжеті кліпу, хоча насправді роблю це для того, щоб уникати зорового контакту з п’яним товариством, яке нічого не говорить, узагалі мовчить, п’є. І єдині рухи, які виконує, – підносить до рота ковбасу й ходить до вбиральні.
На вулиці спинили пару старшого віку й спитали про Польщу. Лесь говорить із ними якусь хвилину, після чого із сумнівом в голосі каже, що в це важко повірити.
Я дивуюся, а він цікавиться, чи чув я про човників на початку дев’яностих.
«Ну звісно, – кажу я, – кожен тоді займався контрабандою сигарет».
«Ні, ні, – мені Лесь. – На початку дев’яностих до Польщі возили купу товарів. В Україні вони коштували смішні гроші, але за кордоном можна було продати різну техніку за нормальними цінами, і впродовж певного часу з цього жила, мабуть, уся Західна Україна. Але я не знав, що звідси теж люди їздили до Польщі. Це ж їхати через усю Україну!»
А перед музеєм половецькі баби й соціалістичний пам’ятник. Половина історії Східної України на одному подвір’ї, думаю я.
Заходимо, і жінка до нас: «Зачинено». Тоді Лесь відповідає, що хлопець із Польщі. І ми швиденько, раз-два, що хочемо вивчити найвіддаленіші від Польщі українські землі. Пані говорить російською, тож розмовляє з нею Лесь, а я – до експонатів. Тих перших, а отже, нудота: птахи, баби, лисиці й шахтарі.
«Вугіллям колись Свердловськ жив, двадцять шахт було, а зараз, мабуть, зо п’ять», – каже жінка, й ми виходимо, я подумав, що на цьому все.
Три вітрини, шахтар у тунелі, опудало лиса і яструба – й додому. П’ять гривень на вітер – і кінець екскурсії. Але ні! На сходи, і знову дерев’яна панель, темні штори, світло і – бах! – червоне! Радянщина. Лєнін!
Червоне. Як багрянець троянд і крові. Багрянець світить в очі, багрянець неба в часи революції. Багрянець, що визволяє і не піддається нацизму. Спершу репресії і ці пафосні малюнки, що нагадують комікси з Бетменом, бо ж зловісні нацисти й зґвалтована Україна, представлена в образі вбого вдягненої блондинки, заплаканої, але стійкої, для якої тільки воля або смерть.
І поруч із цими пропагандистськими плакатами (а втім, деякі з них виконані чудово й до цього часу можуть слугувати взір­цем) історія Голодомору. І тут уже мені не до сміху, я перестаю сміятись, узагалі почуваюся ні в сих, ні в тих через ці патетичні картини. Патетичні, але вони нагадують про ту найбільшу трагедію українського народу. І так одне поруч з іншим. Два міфи. Соціалізм і Голод. «Визволення» й страждання, яке ті, хто «визволяв», українцям і принесли. Я почуваюсь безпомічним, не можу цього зрозуміти, не хочу на це дивитися.
Наостанок жінка з музею каже, що в більш як шістдесятитисячному Свердловську мешкає близько трьох відсотків поляків.
Що ж я раніше не знайшов цієї інформації! Цікаво, як живеться полякам у найвіддаленішому від їхньої батьківщини місті України? Чи знають вони польську? Вони католики й обожнюють польського папу? Зберігають удома вибрані вірші Норвіда й періодично передивляються кіноверсії Генрика Сенкевича, вболіваючи за мужнього Кміціца? Тільки ж от халепа. Як їх тепер шукати? Костьолу тут немає. Йти до міської адміністрації? І що? Питати про поляків? І жіночка-бюрократка люб’язно надасть мені телефони й адреси?
Але навіть якби когось знайшов, то що? «Доброго дня, я Лукаш із Польщі, хотів би побачити, як ви тут живете». «Нєт, нєт, я нє панємаю па русскі». «Так, до побачення, хай вас Бог благословить. Так, шкода, що зараз немає бульйону, упевнений, він був би смачний. Ах, ця польська гостинність! Так, я поцілую землю предків і надішлю листівку». Ні, це не для мене, хоча досі мене розпирає цікавість.
Повертаємося. І дорогою одна річ, що не вписується в цей пейзаж, – місцевий стадіон. Гарний, чистий, сучасний. Таких стадіонів немає у польських воєводських містах, а тут, будь ласка, у шістдесятитисячному Свердловську є.
«На гроші Ахметова», – каже Лесь.
Сутеніє. Маршрутка. На вокзалі нас зустрічає Ігор. У нього шапка фірми Nike, і він торгує вугіллям. Везе нас до готелю, у якому ми можемо безплатно переночувати. Ігор говорить про свій бізнес і про те, що голосував за Партію регіонів, але вже шкодує. У машині ставить «Crystal Castles» і «The XX». Уранці підвозить нас до Алчевська. Ми їдемо манівцями, і хоча Ігор нарікає на стан доріг, я переконую його, що в Польщі вони значно гірші.
І знову Луганськ. І жахлива їжа на вокзалі, але їсти хочеться, а ходити доведеться багато, від одного Лєніна до іншого. Перед одним Лєніном хлопці на скейтах, і ще один, перед яким танки. Огидно й порожньо. І навіть Тарас Шевченко потворніший, ніж в інших містах, але Лесь каже не спинятися, а йти до музею, бо що ж робити, якщо потяг лише за кілька годин.
Ідемо, проминаємо кам’яні висотки й панельки, і раптом – бах! – як грім із ясного неба сецесійні кам’янички, ціла вулиця двоповерхових сецесійних кам’я­ниць.
«Як вулиця Швабська в Ужгороді», – каже Лесь і починає фотографувати.
І це ніби скарб. Чудо. Бо що там той музей, думаю я. Адже музей, мабуть, як і в Свердловську або й гірше. А тут, серед бетонних джунглів півмільйонного міста, за тими танками, колонами й висотками ці забуті всіма кам’янички, які аж просяться, аби з них зробили щось на кшталт варшавського Нового світу з усіма тими кав’ярнями, дорогими магазинами й бутиками. І за мить я усвідомив ідіотичність такої думки. Який Новий світ? Що, як колонізатор якийсь? Бізнес тут буду робити? Дорогу на Захід їм показувати? Навертати? Я махнув рукою, і ми вкотре рушили на вокзал.