Інформаційне тло, що формується останнім часом, так чи так повинне позитивно вплинути на процес звільнення суспільної свідомості від низки міфів як в Україні, так і в Росії. Подаючи Київ у образі ворога, кремлівська пропаганда об’єктивно руйнує, особливо у очах молодшого покоління, міфологію «єдиного народу». Водночас ставка на брутальний тиск і мало прихована зверхність у трактуванні України та українців (незалежно від їхнього етнічного походження) викликає раз по раз роздратування, що проявляється в нашій державі навіть на високому офіційному рівні.
28 жовтня, рівно за місяць до початку Вільнюського саміту Східного партнерства, на спільному кордоні почали діяти чергові митні обмеження. Автомобілі завмерли в довгих заторах, загальмувалося розмитнення товарів. На початок листопада утворилися черги із сотень вантажівок, що нагадало попередню митну блокаду, три місяці тому. Своєю чергою, Газпром демонстративно звинуватив Україну у несплаті $882 млн за імпортований іще в серпні газ, розпочав нарахування пені й пригрозив уведенням уже від грудня авансових платежів у разі, якщо Нафтогаз на той час не розрахується з боргами. З боку РФ залунали натяки на можливі проблеми з постачанням блакитного палива до ЄС через неплатоспроможність Нафтогазу. Росспоживнагляд (ну як же без нього!) не лише відмовився зняти обмеження на імпорт української кондитерської продукції, а й запровадив його на м’ясну.
Читайте також: З яких козирів піде Путін після саміту у Вільнюсі?
Водночас російська сторона дедалі активніше вдається до символічних демонстративних кроків і заяв, які мали б продемонструвати розрив «особливих відносин, що історично склалися» з Києвом. 28 жовтня керівник МЗС РФ Сєрґєй Лавров після зустрічі з українським колегою Леонідом Кожарою висловив думку, що громадянам двох країн їздити один до одного в гості потрібно за закордонними, а не за внутрішніми паспортами. Наприкінці жовтня російська прикордонна служба почала встановлювати загорожі з колючого дроту на межі з Луганською областю. Офіційні особи в Україні відреагували підкреслено спокійно, але нововведення створило додаткові проблеми мешканцям прикордонних сіл з обох боків, які підтримують тісні родинні й побутові зв’язки.
З іміджевого погляду такі ініціативи не дають жодних переваг Кремлю як серед його прихильників в Україні, так і серед тих росіян, що мають на її території родичів або часто сюди їздять. І особливо прикметно, що ініціатором пришвидшення «розриву родинних і усталених зв’язків», до яких так часто апелює кремлівська пропаганда, нині без особливої потреби виступила саме Москва. Нарешті 2 листопада український гурт «Океан Ельзи», який виступав із концертом у Саратові, був оштрафований за незаконну трудову діяльність. Офіційне повідомлення Федеральної міграційної служби (ФМС) Росії зводилося до такого: «…в ході перевірки було встановлено, що дозвільних документів на здійснення трудової діяльності на території РФ музиканти не мають і не оформляли». Хоч більшість російських гастролерів в Україні, як і українських у Росії, завжди проводили різні заходи без отримання офіційних «дозволів на роботу».
1 листопада в Харкові Сєрґєй Ґлазьєв фактично озвучив останній аргумент Кремля – погрозу територіальній цілісності та національній безпеці нашої держави, коли публічно заявив, що, «підписуючи Угоду про асоціацію з ЄС, керівництво України порушить ст. 13 договору про дружбу з Росією (від 1997 року. – Ред.), […] в разі його порушення або припинення дії ми практично залишаємося біля розбитого корита і будемо змушені всі питання починати спочатку, включно з питанням про кордони». Та не лише скомпрометований своєю істеричністю Сєрґєй Ґлазьєв, а й керівник російського МЗС Сєрґєй Лавров дозволяє собі дедалі менш дипломатичні ескапади на адресу Києва. Чого вартий лише його коментар під час останньої зустрічі з Леонідом Кожарою в Ростові-на-Дону, де він зазначив, що після асоціації з ЄС «Україні доведеться змінювати навіть стандарти виробництва сала».
Раніше українські медіа, а тим більше чиновники переважно ухилялися від адекватної відповіді на російські інформаційні випади. Однак нині фактична участь в інформаційній війні проти Москви контрольованих владою та наближеними до неї олігархами загальнонаціональних ЗМІ, зокрема й телеканалів, а також досить різкі заяви навіть тих урядовців і політиків, які традиційно вважалися проросійськими, принципово змінили інформаційне тло. Останній показовий приклад: після того, як телеканал «Росія 24» запустив проект «Развод по-украински», котрий змальовує відверто маніпулятивні апокаліптичні сценарії наслідків підписання Угоди про асоціацію з ЄС, вітчизняний «1+1» зняв пародію на російську «аналітику» з аргументованою критикою ситуації вже в самій РФ.
Раніше представники нинішньої влади активно проводили думку про те, що без співпраці з Росією, основним економічним партнером, без постачання звідтіля енергоносіїв та збуту на тамтешньому ринку вітчизняних товарів Україна існувати не зможе. Зараз періодичні офіційні декларації про «важливість поглиблення співпраці з Євразійським простором» дедалі частіше буває нівельовано інформаційними повідомленнями, які переконують, що насправді без Москви можна й потрібно жити та розвиватися.
Наприклад, Юрій Бойко, який колись сформував собі імідж одного із провідних лобістів енергетичної співпраці з Росією, у відповідь на вимогу Газпрому негайно погасити борг за імпортований у серпні газ заявив, що Київ більше не допомагатиме монополісту виконувати свої зобов’язання перед європейськими споживачами. У частині українських ЗМІ, можливо, з подачі російської сторони, відповідну інформацію почали інтерпретувати як погрозу припинити транзит газу з РФ, котрою, мовляв, Бойко лише підставив Київ як надійного партнера перед європейцями. Однак насправді його заява стала тільки попередженням, що у випадку дефіциту палива у Газпрому в періоди пікового споживання у самій Росії у зв’язку з холодами Україна не надаватиме газу із власних сховищ для виконання контрактних зобов’язань російського монополіста перед споживачами ЄС, як це часто було раніше.
Вочевидь, наступним кроком, особливо ж у разі поглиблення євроінтеграції України з ЄС та Європейським енергетичним співтовариством, може стати й повернення до питання продажу російського газу. Водночас Бойко повідомив, що цього року імпорт блакитного палива з РФ Нафтогазом було зменшено до 11 млрд м³ замість передбачених чинним контрактом 40 млрд м³ (те, що значні обсяги імпортують структури Фірташа та інших олігархів, залишилося за дужками). 5 листопада Україна й Chevron підписали угоду про розподіл продукції сланцевого газу з Олеської площі на заході країни, відкривши шлях до масштабної розробки тамтешніх родовищ уже другій після Shell потужній західній енергетичній ТНК. Того самого дня було підписано меморандум про створення Адріатичного газового коридору, який має пов’язати термінал скрапленого газу на узбережжі Хорватії та ГТС України.
Навіть Микола Азаров, який донедавна був серед найприхильніших до євразійського вектора інтеграції високопосадовців України, вдався до публічної критики «страшилок» із приводу наслідків зближення з ЄС, що їх активно просуває на рекламних площах по всій країні медведчуківський «Украинский выбор». Прем’єр заявив: «…повідомлення на бігбордах, яких останнім часом доволі багато з’явилося в нашій країні, що асоціація з ЄС – це зростання цін, це не зовсім так, або, якщо точніше говорити, зовсім не так».
МінАПК та Roshen у конфлікті з Росспоживнаглядом фактично дали зрозуміти, що є межа в ціні, яку Україна та її окремі виробники готові платити за доступ до російського ринку. І за будь-яку ціну він не потрібен. Водночас Київ переніс суперечку з Москвою щодо продукції Roshen у СОТ, а міністр агрополітики Микола Присяжнюк публічно висловив обурення тим, що у складі інспекції Росспоживнагляду з перевірки фабрик Roshen були представники російських кондитерських компаній, які можуть здійснювати промислове шпигунство. Прес-служба Мінагрополітики заявила, що інспекційна група з РФ порушила процедуру перевірок і відмовилася від конструктивного вирішення питання двосторонньої торгівлі.
Це важливий злам у позиції офіційних осіб, який у разі прогнозованого продовження торговельної та інформаційної воєн дедалі більше проектуватиметься й на сприймання широкого загалу їхніх прихильників та населення країни загалом. Росія та її керівництво нарешті виступили в ролі не супротивника одного з політичних таборів в Україні, а сили, яка намагається нав’язати свою волю, завдаючи абсолютно ірраціонального удару по сформованих економічних та міжособистісних зв’язках. Наслідком стає поступове усвідомлення, що Росія хоч і великий географічно та історично близький, однак украй ризикований і ненадійний партнер, аби бути основним для України. А водночас – що це зовсім інша країна, зі своїми інтересами, які в низці випадків суперечать українським і які вона без жодних застережень готова відстоювати на шкоду інтересам Києва й наших громадян та перспективам двосторонніх відносин.
Та й для російської суспільної свідомості інформаційна війна з Україною не мине безслідно. Постійне акцентування на необхідності захисту «свого ринку» від загроз напливу товарів «із їхнього», суперечності інтересів офіційного Києва та Москви, формування з України та українців образу ворога за тими самими лекалами, які колись були використані щодо балтійців, поляків чи грузинів, сприяє нехай і своєрідному, однак утвердженню розуміння, що «Україна – це таки не Росія». Відтак руйнується міф про те, що жителі двох країн, як нещодавно висловився Путін в інтерв’ю одному із західних видань, – це єдиний народ, а тому «приречені рано чи пізно знову зустрітися».