У кожного є свій фантомний біль. Мій прокидається щороку 9 травня разом зі мною. Я до нього готова, знаю, що відчую його клубком у горлі, який нагадає про дитинство і скверик перед Большим театром, про ще бадьорих дідусів-ветеранів і зовсім стареньких матерів тих солдатів, котрі зникли безвісти. Їх немає вже давно, цих бабусь, котрі, замолоду подарувавши вогненній пащі війни своїх діток, так і не дізналися до кінця життя, де тих поховано й чи поховано взагалі. Ці старенькі з портретами зниклих синів для мене вічний символ війни, причому будь-якої, вони неймовірна концентрація горя й абсурду всякого збройного протистояння.
Багато років минуло. Сподіваюся, десь там, на небесах, нещасні матері побачили своїх хлопчиків, притиснули до грудей, вимазали їхні чубчики сльозами. А на землі вони залишилися моїм фантомним болем, із яким я пробуджуюся щороку 9 травня. Біля Большого театру, де раніше збиралися ветерани, тепер замість квітучих яблунь чомусь стоять пальми в діжках. Минулого тижня вони були повиті стрічками із «Христос воскресе!», нині натомість — георгіївські стрічки й тріскучі словесні виверження: «Спасибо деду за победу!», «Я помню. Я горжусь». Тиняючись сквериком, люди з одягненими в гімнастерки й пілотки дітьми (це новий московський переможно-мілітаристський тренд) фотографуються на тлі фейкових «ветеранів» — вертлявих 70-річних, обвішаних чиїмись орденами й медалями.
Найдивовижніше в усьому цьому — чому юрби, що крутяться довкола «фронтовиків», не переймаються простим питанням: скільки років було під час війни цим обчіпляним реліквіями дядечкам? Один? Два? П’ять? Боже мій, це ж так просто — порахувати. І зрозуміти, що тебе дурять. Але, як відомо, «тьмы низких истин нам дороже нас возвышающий обман», і весь глядацький корпус російського телебачення кидається «ветеранам» на шию, перед тим задоволено надивившись Кісєльова та Соловьйова.
Читайте також: Агресивне «побєдобєсіє»
А ще у скверику біля Большого театру торгують Сталіним. У всіляких виглядах та іпостасях: бюсти різної величини, портрети, значки, прапорці із зображенням вусатого мерзотника, книжки та брошури про його роль у перемозі. Поруч на тих-таки стихійних прилавках томи про те, як позбуватися євреїв, тоненькі виданнячка про жидомасонів, що марно намагаються погубити Росію. Є тут місцинка й для опозиційної літератури на кшталт опусу якогось дрімучого монархіста про те, як Путін зраджує Російську імперію. Для іншої опозиції куточка поки що не знайшлося. Тим часом за 500 м звідтіля знову поквапно руйнують «меморіал Нємцова» на місці його вбивства: викидають портрети, згрібають квіти, репетують на тих, хто намагається їх покласти. До 9 травня просто там, де він загинув, сантиметр у сантиметр, поставили величезну сцену, оповиту чорно-помаранчевими стрічками. На тих лаштунках весь вечір біснувалися луджені горлянки з довірених осіб Путіна. А буквально за кілька метрів довгий ряд синіх туалетів. Розумієте, це ж власне на місці смерті людини, що сталася лише рік тому. Російська влада — вона ж бо витончена у своїх знущаннях. Замало вбити ворога — треба ще справити нужду на його могилі.
Утім, нині це (гидити на могилах) стало улюбленою забавою і російської влади, і її електорату. Георгіївські стрічки обплутали країну так, що вона й не писне. Електорат знерухомлений, мізки прополоскані новинами федеральних каналів. Але якщо іще торік увесь цей замисел із чорно-помаранчевою стрічкою як «символом єднання нації» зцементував людей у загальній ненависті до «укропів» та «піндосів», то 2016-й приніс на її кінчику справжню загрозу. Якщо тоді російські гопники оздоблювали свої брудні джипи цілком безвинними наліпками «Спасибо деду за победу!» і «Я помню. Я горжусь», то нині на заяложеному задньому склі красуються інакші гасла. «Можем повторить», — обіцяє підпис під піктограмою, на якій зображено серп-і-молот, що прилаштувався ззаду до нахиленої в недвозначній позі свастики. «На Берлин! За немками!» — закликає друге авто. «Гитлера жену мой дед …ал», — хвалиться наклейка на третьому. І що особливо цінно, ці машини-закликальниці найчастіше німецького виробництва. Хлопці, ви спершу киньте в лице ненависним фріцам ваші фольксваґени, опелі, ауді, пересядьте на свої вітчизняні автівки й тоді вже погрожуйте й пишайтеся. А щодо «Можем повторить», то для початку повторіть їхні рівень життя, повагу до людини, кожної окремо й усіх разом, повторіть їхні пенсії, соціальний захист, рівень медицини, освіти, їхні дороги. Їхні продукти, які ви так азартно чавите, викладаючи потім в інтернет фотографії тонн понівечених яблук, помідорів, сирів, курчат. Ану ж бо повторіть!
І (звісно, зовсім уже фантастичне побажання) прочитайте нехай не цілком, нехай одну невелику главу книжки Ніколая Нікуліна з простою назвою «Записки про війну». Це писав той, хто пройшов усю війну, від початку до кінця, до Берліна. «Наши разведчики, находившиеся на наблюдательном пункте, воспользовались затишьем и предались веселым развлечениям. Они заперли хозяина и хозяйку в чулан, а затем начали всем взводом, по очереди, портить малолетних хозяйских дочек», — розповідає колишній солдат. У тій самій книжці він згадує, як знайома молода німкеня викинулася з вікна зразу після того, як над нею поглумилися шестеро радянських танкістів. Колишній фронтовик Лєонід Рабічєв у книжці «Спогади офіцера-зв’язківця 31 армії» розповідав: «Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует».
Читайте також: Календарна технологія. Як активізуються проросійські сили в Парижі
Хочете повторити? До Берліна по німок змотатися? Ну то вперед. Тільки куди ж дівається ваша відвага під час перетину кордонів Євросоюзу? Як же це ви приїжджаєте по німок, а кидаєтеся чомусь по шмотки?
Страшно навіть уявити рівень агресії та ненависті, який на нас чекає наступного року, якщо лишень за минулий «звітний період» агресивні звички й так зашкалили. Усі як один змінять джипи на танки? Битимуть тих, хто не начепив стрічки?
Перемога обернулася «побєдобєсієм». А «побєдобєсіє» неминуче обертається спрагою нової війни, нової крові. Так переможемо.