Суспільство

  ▪   Станіслав Козлюк

Агресивне «побєдобєсіє»

Фото автора
Проблемних дат в українському календарі явно побільшало. Травневі події останніх двох років це лише підтверджують. Тут і роковини трагедії в Одесі, і День перемоги. У ці дні на вулицях відбувається зіткнення світів: старого, пенсійно-проросійського та відносно нового проукраїнського.
Матеріал друкованого видання
№ 19 (443)
від 12 травня, 2016

Під тепле травневе сонечко на вулиці по всій країні виходять тисячі адептів «русского міра», яких у народі прозвали доволі просто: «ватніки». Вони живуть, здається, у своєму альтернативному світі, де є фашисти, які масово поїдають дітей на сніданок, жорстока хунта, що вдавлює в землю залізними берцями всіх незгодних, «визвольна війна» на Донбасі проти «каратєлєй», а сучасна Європа в частини з них асоціюється виключно з гітлерівською Німеччиною. Прямого діалогу з ними зазвичай не виходить. Затяті пенсіонери готові розірвати будь-кого, хто ризикне бодай спробувати розхитати стіни звичного світу й принести альтернативну думку. Георгіївська стрічка, «дєдиваєвалі», братні народи, геї-фашисти з Європи — приблизно такий вигляд має ця невеличка печера, у якій доволі комфортно під «Катюшу» й «Сіній платочєк» з іконою Сталіна й афонськими старцями проживає заскорубла у своєму світогляді частина українців. І все б нічого, але такі ідеї частково проростають і в головах молодшого покоління. Щоб у тому переконатися, варто було заглянути на марш «Безсмертного полку» в Києві цього року. «Скажіть, а чому ви забороняєте георгіївську стрічку, яку носять у всьому світі? Чому ви так хочете до Європи, яку ми вже перемогли?» Це не запитання від рядженої в уніформу радянської армії 70-річної бабусі з іконостасом фейкових медальок на грудях. Це безпосередність хлопчика-підлітка приблизно 13 років, який цілком серйозно ображається, коли бійці-атошники просять не чіпляти на одяг помаранчево-чорні стрічки. Певно, він так само вірив би в міфічний інтернаціональний обов’язок совєтів у Чехословаччині чи Афганістані. Сумнівів у доволі юній голові поки що не виникає.

Більшість завзятих апологетів таких ідей, певно, вже й не пам’ятають, а може, і не знають, що до 2005-го георгіївські стрічки не були таким масовим явищем. А з’явилися вони під 60-річчя закінчення Другої світової з подачі Владіміра Путіна.  

Підкріплення для свого світогляду ці люди знаходять у повсякденному житті. Зокрема, і завдяки старанню російської пропаганди. Прибічники ідей Гітлера ввижаються в кожному чоловікові в камуфльованій формі, жандарми хунти — у кожному поліцейському. Червоно-чорний прапор діє на них, як ладан на чорта. А трагедія в Південній Пальмірі сприймається не інакше, як «одеська Хатинь». Останнє визначення, до речі, також вселилося в словник проросійських українців із подачі ЗМІ північного сусіда. Проте й цей факт, здається, не бентежить агресивних «русскомірцев». Розбиратися в причинах і наслідках пожежі в Профспілках на Куликовому Полі вони не хочуть.  

Схоже на те, що проросійські сили лише перевіряють, що їм дозволено, які їхні можливості й наскільки велика потенційна аудиторія через два роки після втечі Януковича

Якщо уважно придивитися, то можна помітити, що і за проросійським «безсмертним маршем», і за мітингом 2 травня в Одесі стирчать російські вуха. Точніше, вуха колишніх регіоналів, а нині опоблоківців, які є політичними  «провайдерами» кремлівських політтехнологій. Обличчя кампанії — Юрій Бойко та Вадим Новинський. В Одесі вони хотіли очолити молебень на Куликовому, прорвавши кордон із поліції, у Києві ж засвітилися перед телекамерами в парку Слави на День перемоги. Відзначився навіть розшукуваний Інтерполом колишній очільник мінздоху Олександр Клименко: члени його організації заявилися на марш «Безсмертного полку» з власною символікою. Втім, усі вони поводяться не дуже певно. Схоже на те, що проросійські сили лише перевіряють, що їм дозволено, які їхні можливості й наскільки велика потенційна аудиторія через два роки після втечі Януковича. Адже і 2, і 9 травня події могли б розгортатися набагато жорсткіше, якби вони мали масову підтримку й був повністю відкритий кордон із РФ (адже «русскую вєсну» 2014-го зробили не в останню чергу руками російських гастролерів). У такому разі все не обмежилося б купкою пенсіонерів, а ми мали б змогу побачити велику кількість російських гостей (скажімо, байкерів із косметичками), які радо завітали б на початок травня до України для захисту православних комуністів від страшної націоналістичної загрози.

Читайте також: Календарна технологія. Як активізуються проросійські сили в Парижі

Дії влади, як місцевої, так і загальнодержавної, також не певні. Здається, чиновники або ще не зрозуміли, як поводитися в нових обставинах, або не хочуть працювати на випередження. Якщо з охороною порядку з допомогою поліції та патріотично налаштованих активістів усе відносно нормально, то з роботою на випередження поки що не дуже. Хіба що одесити так-сяк дають собі раду, бо після пожежі в Профспілках почали дмухати на холодне. Тут тобі і патрульна поліція, і Національна гвардія, і добровольчі батальйони з різних частин України. І робота силових структур, які справді вилучали в затриманих небезпечні під час масових зібрань предмети. Водночас розуміння, як побороти вкорінені ідеї «русского міра», поки що немає. Та й, здається, таке завдання наділені владою особи перед собою не ставлять.

Традиційно владу в протидії ворожим технологіям випереджають громадські активісти. Скажімо, блокування того самого Бойка з Новинським в Одеському аеропорту є яскравим прикладом профілактики від суспільства. Адже поява одіозних провідників російських ідей на масовому мітингу та полум’яні промови підклали б дров до багаття і без того в не надто спокійному місті. Фактично в превентивній роботі з «русскомірцамі» все лягає на плечі громадськості. Тут і учасники війни на Донбасі, які пояснюють прибічникам Росії, чому не варто використовувати радянсько-путінську символіку, і націоналісти, які намагаються розвінчувати міфи про історично-совєтські георгіївські стрічки та буржуазних націоналістів.

Читайте також: Одеса. 2 травня. В очікуванні вибуху

«Ви з Азова, ви проти України», — робить простий умовивід одеський дідусь, побачивши хлопця у футболці «Азов». «Та ні, я за Україну», — відказує бородатий хлопець. «Тоді ви, певно, із Західної України?» — намагається втиснути у свій звичний світ незвичного учасника мітингу на Куликовому Полі пенсіонер. «Та ні, я з Одеси. І батьки мої з Одеси. І бабуся з дідусем теж», — розриває шаблони націоналіст. «То ти бандера й буржуазний націоналіст», — намагається продовжити втискання хлопця в «русскій мір» дід. Марно. Зав’язується розмова. Не лише в Одесі. Не лише про «Хатинь». Про стрічки в Києві. Про канонізацію Сталіна в Харкові. Про «можем повторіть на Бєрлін» у Дніпропетровську. За відсутності бодай якоїсь вдалої протидії російським ідеям народна дипломатія видається єдиним дієвим засобом для викорінення агресивного «побєдобєсія».  

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.