Коли кандидат у президенти від республіканців Дональд Трамп недавно заявив, що Барак Обама «є засновником» «Ісламської держави», а претендентка на посаду від Демократичної партії Гілларі Клінтон — «співзасновником», це спантеличило навіть декого з його прихильників. Він же не мав цього на увазі буквально? Може, припустив ведучий консервативного радіоканалу Г’ю Г’юїтт, висуванець хотів сказати, що рішення Адміністрації Обами про швидке виведення американських військ з Іраку «створило вакуум», який потім заповнили
терористи?
«Ні, я хотів сказати, що він засновник «ІДІЛ», — відповів Трамп. — Він був найціннішим гравцем. Я даю йому приз найціннішого гравця. Їй, до речі, теж даю, — Гілларі Клінтон».
Г’юїтта (якому не подобається Обама і який написав книжку, де критикує «епічні амбіції» Клінтон) це не переконало. «Але ж він їм не симпатизує. Він їх ненавидить. Він намагається знищити їх», — заперечив ведучий. «А мені все одно. Він був засновником. Те, як він вийшов з Іраку, — це й було заснуванням «ІДІЛ», зрозуміло?» — не поступався Трамп.
Читайте також: Стратегічний запас дипломатії
Багато хто в результаті цієї розмови вкотре переконався, що світ увійшов в еру «політики після правди». Трампові, схоже, не важливо, чи мають його слова хоч якийсь зв’язок із дійсністю, аби тільки вони запалювали виборців. Сайт PolitiFact, який займається перевіркою фактів, виявив, що Трамп бреше більше за будь-якого іншого кандидата: наприклад, його твердження, що «злочинність у міських районах підіймається до рекордного рівня», — це гра на безпідставних побоюваннях стосовно зростання масштабів криміналу (див. «Сукупність доказів»).
Він не єдина публічна особа, яка практикує «постправдиву» політику. У червні британці проголосували за вихід із ЄС після кампанії, що ґрунтувалася на кричущій дезінформації, зокрема на тому «факті», що членство в Євросоюзі коштує їхній країні $470 млн за тиждень, які натомість можна було б витратити на Національну службу охорони здоров’я, або що до 2020 року до спільноти може вступити Туреччина.
Але секундочку! Хіба ображені еліти не завжди здіймають ґвалт, щойно їм не вдасться переконати маси у своїй правоті? Хіба не твердять вони постійно, що інша сторона поширювала брехні й переконувала невігласів голосувати собі на шкоду? Хтось скаже: не виключено, що британським прихильникам ЄС варто змиритися з вибором на користь виходу, адже той став вираженням виправданого обурення й необхідності повернути собі контроль над ситуацією, — і ці аргументи не надто далекі від тих, що мотивують багатьох американців підтримати Трампа.
Дійсно, може, у політиці й проскакує де-не-де якась неправда, але, зрештою, ця публічна сфера навряд чи колись і була синонімом правдивості. «Ті державники, які роблять великі речі, — пояснював своїм читачам Макіавеллі, — не старалися дотримуватися даного слова; вони вміли заморочити людям голову проникливістю й хитрістю».
Наприклад, британські міністри та прем’єр-міністри, як-от Ентоні Іден під час Суецької кризи, брехали пресі й парламенту. Ліндон Джонсон — американцям стосовно інциденту в Тонкінській затоці, втягнувши країну у В’єтнамську війну. У 1986 році Рональд Рейґан запевняв, що його Адміністрація не обмінювала з Іраном заручників на зброю, а через кілька місяців потому визнав: «Моє серце та мої найкращі наміри досі підказують мені, що то правда, але факти й докази свідчать, що це не так».
Факт чи фікція?
Відтак виникає спокуса відмахнутися від ідеї «постправдивого» політичного дискурсу (цей термін уперше вжив Девід Робертс, тоді ще блогер екологічного сайта Grist), вважаючи його просто новомодним міфом, який вигадали зарозумілі ліберали та ображені аутсайдери, бо їм невтямки, що політика завжди була брудною справою. Але це самозаспокоєння.
Сьогодні маємо серйозні свідчення того, що не лише Америка, а й інші країни сповзають у політику, де емоції беруть гору над фактами більш спокійно й безперешкодно, ніж доти. За підмоги нових технологій, навали фактів та аудиторії, яка набагато менше довіряє, ніж колись, деяким політикам сходить із рук брехня небувалих масштабів. Якщо так триватиме й далі, то вплив правди як знаряддя, здатного вирішувати проблеми суспільства, надовго ослабне.
Слова Рейґана вказують на важливий аспект нинішнього процесу змін. За раніших часів, коли йшлося про політичну брехню, автоматично вважалося, що поруч існує і правда, просто її ховають. Політичну силу мали докази, послідовність і наукове знання. А сьогодні дедалі більшій кількості політиків та експертів на все це начхати. Їм достатньо «правдивуватості» — це термін американського коміка Стівена Колберта: ідей, які «видаються» або «мали б бути» правдивими. Ремесло таких політиків та аналітиків — інсинуації (одна з улюблених фраз Трампа — «багато хто каже…»). Вони докопуються до джерела, а не точності всього, з чим не погоджуються. А коли відстань між тим, що видається правдою, і фактами завелика, прогалину завжди можна заповнити зручною теорією змови.
Цей спосіб мислення не новий. На початку ХІХ століття кампанію проти нібито підривної діяльності «баварських ілюмінатів», а в 1950-х — «полювання на відьом» сенатора Джозефа Маккарті (переслідування за антиамериканізм) переживали США. У 1964 році історик Річард Гофстедтер опублікував книжку «The Paranoid Style in American Politics» («Параноїдний стиль в американській політиці»). За президентства Джорджа Буша-молодшого серед лівих поширилося сміховинне переконання (а в Арабському світі вважалося загальновідомою істиною), ніби теракти 11 вересня 2001 року були «справою рук своїх».
Брехнею світ пройдеш…
Понад те, «постправдива» політика активно шириться світом. Промовистий приклад у Європі — польська партія влади «Право і справедливість» (ПіС). Вона окрім інших дивних історій поширює шокуючі оповіді про те, як лідери посткомуністичної Польщі змовилися з червоним режимом, щоб разом керувати країною. У Туреччині протести в парку Ґезі 2013 року й недавня спроба перевороту породили найрізноманітніші теорії змов. Деякі з них підхопили чиновники: нібито перші профінансувала німецька авіакомпанія Lufthansa (щоб не дати туркам збудувати новий аеропорт, який перетягнув би на себе рейси з Німеччини), а останню зрежисувало ЦРУ.
Читайте також: Продавець повітря. Що послаблює режим Лукашенки
А ще є Росія. Ця країна (якщо не брати до уваги Північну Корею) найдалі відійшла від правди як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Криза в Україні дає безліч свідчень: державні російські медіа фальшували інтерв’ю зі «свідками», які нібито бачили різні звірства на кшталт розіп’ятого українськими військовими хлопчика; Владімір Путін без вагань заявив у телеефірі, що в Україні немає російських солдатів, тоді як доказів протилежного сила-силенна.
Комусь може видатися, що така дезінформація — це просто повернення до радянських практик. Але тодішні брехні принаймні продукувалися так, щоб вигляд був логічний, як зауважує Пітер Померанцев, журналіст і автор книжки про путінську Росію «Нічого правдивого й усе можливе». У статті, яку 2014 року він писав для «Інституту сучасної Росії», Померанцев наводить слова одного з політтехнологів президента РФ: у радянські часи «навіть якщо влада і брехала, то переймалася тим, аби те, що вона робила, було «правдою». Сьогодні ніхто й не намагається довести існування «правди». Можна говорити що завгодно. Створювати реальності».
У такому творчому процесі корисно не забувати (Путін, вочевидь, забуває), що людям не властиво від природи шукати істину. Насправді, як свідчать чимало досліджень, вони її схильні уникати. Люди приймають інформацію, яка на них виливається, інстинктивно. А щоб не вірити неправді, треба активно опиратися. Зазвичай людина вважає, що інформація, яка їй знайома, правдива; відтак довільно обирає таку інформацію, що підтримує її власні погляди. В основі усіх цих упереджень лежить «когнітивна легкість» (за визначенням психолога й нобелівського лауреата, автора бестселера «Thinking, Fast and Slow» («Мислення, швидке і повільне») Деніела Канемана), тобто люди схильні уникати фактів, які змушують мозок працювати активніше.
У деяких випадках, зіткнувшись із правильними фактами, люди ще більше чіпляються за свої переконання. Це явище науковці Брендан Ніган і Джейсон Рейфлер (нині відповідно з Дартмутського коледжу й Ексетерського університету) назвали «зворотним ефектом». У своєму дослідженні 2010 року вони довільно розподіляли серед учасників газетні статті, що підтримували поширені, але хибні уявлення про певні питання (як-от «факт» виявлення Сполученими Штатами зброї масового знищення в Іраку), або статті, де містилися спростування. Потім в учасників дослідження з обох груп цікавилися, наскільки вони погоджуються з хибним уявленням про те, що Саддам Гусейн мав таку зброю безпосередньо перед війною, але зміг приховати або знищити її до прибуття американських сил.
Як і варто було очікувати, ті ліберали, що бачили спростування, не погоджувались із таким твердженням частіше, ніж ті, котрі його не читали. А от консерватори, які ознайомилися з ним, ставали навіть більш переконаними в тому, що Ірак мав-таки зброю масового знищення. Ніган і Рейфлер вважали: слід провести нові дослідження, щоб з’ясувати, чи справді консерватори більше схильні до «зворотного ефекту».
З огляду на такі упередження дивує, що люди взагалі можуть доходити згоди в будь-чому, а особливо в політиці. Але в багатьох суспільствах розвинулись інститути, які допускають існування певного рівня консенсусу щодо правдивості: до них належать школи, наука, правова система, ЗМІ. Проте ця інфраструктура продукування істини ніколи не наближається до досконалості: вона може приймати за правду речі, для доведення яких немає або не вистачає свідчень; нею постійно зловживають ті, кому вона дає привілеї; і найголовніше — вибудовується повільно, а зруйнувати її можна швидко.
Довіряти внутрішньому голосу
Політику «постправди» уможливлюють дві загрози для цієї публічної сфери: втрата довіри до інституцій, які підтримують її інфраструктуру, та глибокі зміни у тому, як знання про світ доносяться до широкого загалу.
Почнімо з довіри. У західному світі її рівень сьогодні рекордно низький. Це пояснює, чому багато хто обирає «справжніх» політиків, які «кажуть усе як є» (тобто так, як відчувають це люди), а не занудливих публічних діячів. Британці думають, що перукарям і «дядькові з вулиці» вірити можна вдвічі більше, ніж провідним підприємцям, журналістам та міністрам. Про це свідчить нещодавнє опитування, проведене центром ринкових досліджень Ipsos MORI. Коли один із провідних апологетів Brexit, на той час міністр юстиції, Майкл Ґоув сказав перед референдумом, що «людям у цій країні вже набридли експерти», у чомусь він, можливо, мав рацію.
Читайте також: ПіС: гра в чотири руки
Причин такої втрати довіри чимало. У деяких питаннях, наприклад щодо дієт і харчування, експерти суперечать одне одному більше, ніж колись. Уряди роблять епічні помилки, як-от коли запевняють, що вторгнення в Ірак, віра у світову фінансову систему або запровадження євро — мудрі рішення. Але вважати розмивання віри просто реакцією на труднощі цього світу було б помилково. У деяких царинах нашого життя довіра до інституцій підривається систематично.
Робертс уперше вжив означення «постправдива» в контексті американської політики щодо зміни клімату. У 1990-х багато консерваторів перейнялися тим, яку ціну доведеться сплатити економіці, якщо серйозно взятися за зменшення викидів вуглецю. Менш добросовісні вирішили підіграти сумнівам у самій необхідності кліматичної політики: вони наголошували на тому, що наукове обґрунтування проблеми неповне (а то й перекручували його). В одній зі своїх доповідей експерт Френк Лунц, який займається опитуваннями громадської думки для республіканців, стверджував: «Якщо загал повірить, що наукові аспекти питання вирішені, його думки про глобальне потепління зміняться відповідно. Тому в дебатах треба далі наполягати на браку наукових доказів». Тактика піддавання сумніву й заниження авторитетності у висновках науковців, щоб істина здавалася далекою та недосяжною, виявилася доволі успішною. За результатами одного соціологічного дослідження, 43% республіканців вважають, що ніякої зміни клімату нині немає, тоді як серед демократів таких 10%.
Деякі консервативні політики, ведучі ток-шоу та онлайн-ресурси відтоді включили науковий істеблішмент у свій перелік «хлопчиків для биття», де вже записані власне уряд, судді-активісти й мейнстримні ЗМІ. Таким чином, популістське крило консервативного руху чимало доклалося до створення сприятливого середовища трампівській кампанії під гаслом «довіряй лише власним упередженням». Хтось із них уже починає сумніватись у правильності зробленого. «Ми просто усунули будь-яких арбітрів, контролерів… Тепер немає нікого, уже ні до кого не підійдеш і не скажеш: дивіться, ось факти», — зауважив впливовий ведучий консервативної радіопрограми Чарлі Сайкс у недавньому інтерв’ю, і додав: «Коли все це закінчиться, треба повернутися назад. За все це треба розплачуватися».
Але контролерам було б значно простіше, якби не другий вагомий чинник «постправдивої» політики: інтернет і похідні сервіси. Майже дві третини дорослих в Америці нині дістають новини із соціальних мереж, п’ята частина — часто; і аудиторія ця не перестає зростати. Про це свідчить нещодавнє опитування соціологічної служби Центру досліджень П’ю.
Писати у Facebook, Reddit, Twitter чи WhatsApp може кожен. Контент більше не з’являється в певному форматі й композиції (як статті в газеті), що допомагало б зрозуміти, звідки походить матеріал і чого від нього очікувати. Публікація може набирати будь-якої форми: відео, графіка, анімації. Одна-єдина ідея, або мем, може відтворюватися окремо від контексту, в якому створювалася. Поширюваність мему стала важливішим критерієм за те, чи справді він ґрунтується на фактах.
Нині ми тільки-но починаємо вникати в механізм функціонування цих нових ЗМІ. Один із його критично важливих процесів — «гомофільне сортування», тобто групування людей зі схожими поглядами. Поширення кабельного й супутникового телебачення у 1980–1990-х роках дало змогу подавати новини, «скроєні» спеціально для каналу під конкретний тип споживача; інтернет іще більше спрощує це завдання. Професор Гарвардського університету Йохай Бенклер у своїй книжці «Багатство мереж» пише, що у людей зі спільними інтересами набагато вища ймовірність знайти одне одного або зібратися навколо джерела інформації онлайн, ніж офлайн. Завдяки соцмережам учасники таких груп можуть зміцнювати переконання одне одного, не допускаючи суперечливої інформації, і діяти колективно.
Підкріплені в такий спосіб маргінальні переконання можуть укорінюватися й існувати ще довгий час після того, як зовнішній світ їх відкине й забуде: візьміть для прикладу онлайн-спільноти, згуртовані навколо ідеї про те, що влада розпилює «хімтрейли» з літаків, або приховує докази того, що вакцинація викликає аутизм. Як зазначає професор політології з Чиказького університету Ерік Олівер у своїй книжці «Зачарована Америка: боротьба між розумом та інтуїцією в політикумі США» («Enchanted America: The Struggle between Reason and Intuition in US Politics»; має вийти незабаром), такий спосіб мислення — це природне середовище для Трампа: колись він палко пропагував фантазію, що Обама не народився американцем.
Беручи до уваги думки Олівера про дедалі більшу вагу «магічного світогляду» серед популістської правиці у США, The Economist замовив у YouGov аналіз різних елементів магічного мислення, зокрема віри в змови й страх перед жахіттями на кшталт епідемії вірусу Зіка або теракту в найближчому майбутньому. І тут, навіть після розбивки за партійною належністю, віросповіданням та віком, простежувалася чітка кореляція «віруючих» із підтримкою Трампа (див. «А ви повірили б?»): 55% виборців, які набрали позитивні бали в нашому індексі любителів теорій змов, голосували б саме за нього. Серед менш забобонного електорату — 45%. У 2012-му ці вимірювання не становили статистично вагомого прогнозу стосовно симпатій на президентських виборах до Мітта Ромні — значно традиційнішого кандидата від Республіканської партії.
Із маргіналів — на передній край
Онлайн-спільноти, замкнуті у власних ехокамерах, — це не просто собі маргінальне явище. Приміром, опоненти Трансатлантичного торговельно-інвестиційного партнерства визнають, що дебати із цього питання в Австрії та Німеччині мало не переросли в істерію, принагідно породжуючи неймовірні «страшилки», наприклад що Європу заполонить американська хлорована курятина. За словами одного чиновника ЄС, відповідального за питання торгівлі, «боротьба з міфами про ТТІП інколи нагадує протидію російській пропаганді».
Схильність мешканців інтернету утворювати замкнені групи підсилює «бульбашка фільтрів», як охрестив її п’ять років тому інтернет-активіст Ілай Парайзер. Уже 2011-го він побоювався, що пошукові алгоритми Google (котрі пропонують користувачам персоналізовані результати, дібрані за відомими системі уподобаннями або попередніми пошуками в інтернеті) не показуватимуть людям суперечливі погляди. Невдовзі Facebook став значно кращою (а точніше-таки гіршою) ілюстрацією цього явища. Марк Цукерберґ переконує, що його соціальна мережа не замикає користувачів у їхньому власному світі. Однак алгоритми Facebook налаштовані так, що заповнюють стрічку новин контентом, подібним до нещодавніх уподобань користувача. Наприклад, під час референдуму в Британії поборники виходу переважно бачили матеріали на підтримку Brexit; їхнім опонентам головно подавали проєвропейський контент.
Читайте також: Недружність націй
Facebook та інші соціальні медіа можуть фільтрувати новини за їхньою відповідністю очікуванням користувача. Однак вони не вміють відсіювати істинне від хибного. Професор інформатики Філіппо Менсер та його команда в Університеті Індіани провели експеримент: на даних нині вже не активного сайта Emergent шукали відмінності між популярністю статей із «дезінформацією» та матеріалів із «перевіреними фактами». Дослідники виявили, що й одні, й другі статті поширювалися у Facebook доволі однаково (див. «Фальшиві друзі»). «Інакше кажучи, перевірені факти не дають жодних переваг», — каже Менсер.
Якщо Facebook не дуже намагається відділити зерно від полови, то й ринок не надто старається. Онлайн-ресурси (як-от National Report, Huzlers і World News Daily Report) знайшли вигідну нішу і вкидають фальшивки, які часто ґрунтуються на старих чутках або забобонах, у надії на те, що вони почнуть масово поширюватись і набирати перегляди. Нововиявлені розповіді очевидців чудес, які здійснив Ісус; відомий бренд охолодженого чайного напою, у якому виявили сечу; «трансгендерна жінка», спіймана на гарячому за фотографуванням неповнолітньої дівчинки в туалеті універмагу, — у паралельному світі новин згодиться все. Багато хто поширює такий контент, навіть не замислюючись; про те, щоб перевіряти його правдивість, немає і мови.
Частиною цієї проблеми стали й мейнстримні ЗМІ, які ослабли через зменшення аудиторії та доходів від реклами, а тепер намагаються утриматись онлайн. «Новинні агенції надто часто фігурують у поширенні фальшивок, безпідставних заяв, непевних чуток і сумнівного вірусного контенту, забруднюючи цим цифровий інформаційний потік», — пише Крейґ Сілвермен (нині редактор BuzzFeed Canada) у статті для Центру цифрової журналістики імені Тоу при факультеті журналістики Колумбійського університету. Ускладнює ситуацію еволюція інструментів, які відстежують, на що клікає користувач, або прогнозують, за яким посиланням він перейде. Фактично це трохи прояснює нинішню увагу до особи Трампа, каже Метт Гіндман з Університету Джорджа Вашинґтона.
Не менш важливі екосистеми політичних онлайн-груп у правому й лівому спектрах, що виникли у Facebook. Сторінки на кшталт Occupy Democrats і Make America Great можуть набирати мільйони прихильників. Вони переважно «проповідують уже наверненим», але можуть також формувати наративи, які згодом виходять у ширший політичний світ. Вони допомогли вибудувати підтримку Берні Сандерсу й Трампу, але саме кампанія останнього, дружні ЗМІ та політичні сурогати — аси експлуатації соціальних медіа та їхніх механізмів.
Яскравий приклад — недавні спекуляції з приводу здоров’я Клінтон. Усе почалося з відеозаписів, де вона нібито страждає від судом: вони зібрали мільйони переглядів онлайн. «Альтернативний правий» веб-ресурс Breitbart News, який з ентузіазмом підтримує Трампа (власник сайта Стівен Беннон минулого місяця став «виконавчим директором» Трампової виборчої кампанії) підхопив цю історію. «Я не кажу, знаєте, що в неї був удар чи щось таке, але це вже не та жінка, яку ми звикли бачити», — заявив Беннон. Трамп згадав здоров’я Клінтон у своїй передвиборчій промові. Руді Джуліані, колишній мер Нью-Йорка, закликав шукати відео в інтернеті, які поширюють цю чутку. Електоральна команда Клінтон жорстко розкритикувала те, що вважає «недоумкуватими теоріями змови», але сумніви вже ширяться і «зворотний ефект» набрав розмаху.
Дмітрій Кісєльов пишався б такою тактикою. «Епоха нейтральної журналістики минула», — сказав нещодавно головний пропагандист Кремля в інтерв’ю. «Вона неможлива, бо те, що ви вибираєте з величезного моря інформації, вже й так суб’єктивне». Російський уряд і його ЗМІ, такі як кісєльовська «Россия сегодня», продукують постійний потік брехні точ
ісінько так, як це роблять сайти фейкових новин на Заході. Кремль використовує цілі армії тролів, аби ті воювали від його імені в коментарях у західних медіа і твітах. Його посіпаки запустили в соціальних мережах тисячі ботів і спамерів, щоб заглушити інший контент.
«Перенасиченість інформацією — це нова цензура», — каже Зейнеп Туфекчі, доцент Університету Північної Кароліни. Вона додає, що подібну практику сьогодні застосовують інші держави. Наприклад, у Китаї влада не намагається цензурувати все, що їй не подобається в соцмережах, але часто заполонює їх інформацією, яка відволікає. Подібно і в Туреччині після спроби перевороту різко зросла кількість сумнівних постів і твітів. «Навіть я вже не можу зрозуміти, що відбувається в деяких районах Туреччини», — каже Туфекчі, яка там народилася.
Читайте також: Клінтон vs Трамп: паранормальні вибори
У плюралізмі думок як такому нічого поганого немає. Активне використання соцмереж — часто позитивне явище, адже дає змогу поширювати інформацію, яка інакше залишалася б невідомою. У Бразилії та Малайзії через соцмережі вилилася правда про корупційний скандал за участю державної нафтової компанії Petrobras і про розорення державного інвестиційного фонду 1MDB. До того ж існують способи відрізнити правдиву інформацію від неправдивої. Фактчекінгові сайти ростуть як гриби, і не лише в Америці: за даними Репортерської лабораторії при Університеті Дюка, нині їх уже майже 100. Соціальні мережі почали ретельніше контролювати свої платформи: Facebook нещодавно змінив алгоритм, який вирішує, що побачать користувачі у своїх стрічках новин, і тепер відфільтровуватиме більше нав’язливої реклами. Технологія вдосконалюватиметься: Менсер та його команда при Університеті штату Індіана створюють інструменти, які можуть, окрім усього іншого, виявити присутність бота, що ховається за акаунтом у Twitter.
Істина поряд
Ефективність таких інструментів, фільтрів і фактчекінгових сайтів залежить від того, наскільки люди намагаються їх знайти й використати. А якщо зважати на природу проблеми «постправди» (ця стратегія спрацьовує, тому що дає людям змогу обходитися без критичного мислення, а їхніми емоціями тим часом маніпулюють за допомогою медіа-інструментів, що видаються правдивими), таких намагань може й не бути. Альтернатива — забрати в користувачів владу й відновити колишній контроль за контентом. «Нам слід зробити серйознішими наслідки неправди для репутації та змінити стимули, через які створюються неправдиві заяви», — каже Ніган, професор Дартмутського коледжу. «Зараз вигідні сенсації, а не правда».
Але це буде непосильним завданням для залишків колишніх ЗМІ, які сьогодні у фінансовій скруті. Журналіст не завжди може висловити власну думку щодо правдивості чи хибності інформації. А от процитувати інших людей — завжди. В умовах конкуренції на ринку, під яким хитається економічний фундамент, сміливці, котрі відкрито називають і викривають хронічних брехунів і перестають надавати їм майданчики для виступів, зустрічаються рідко. Однак де будуть інструменти для гальмування дезінформації, там завжди залишатиметься спокуса зловживати ними, і мине чимало часу, доки люди повірять, що цій спокусі все-таки можна не піддаватися.
Якщо старим ЗМІ буде важко повернутися до ролі «оборонців правди», то нові наразі не вселяють великої довіри як альтернатива. Facebook (у нього сьогодні понад 1,7 млрд користувачів у всьому світі щомісяця) та інші соцмережі бачать себе не засобами масової інформації (а отже, якоюсь мірою носіями журналістської відповідальності), а технологічними компаніями, що працюють за алгоритмами. Якщо ж керуватися штучним інтелектом, можна дістати катастрофу: недавно Facebook перейшов до автоматичного наповнення розділу «найпопулярніші новини» й поширив фейковий сюжет про те, що у Fox News за «зраду» звільнили ведучу Меджин Келлі.
А ще ж є Трамп, у якого 11 млн підписників у Twitter, що в певному сенсі автоматично дає йому право контролю. Для нього моментом істини може цілком стати день голосування, і він програє. Проте тоді, швидше за все, заявить, що вибори були сфальшованими, і цим далі підриватиме демократію. У його електоральному таборі це заперечують, але останнім часом з’явилося багато повідомлень, що він збирається створити «міні-медіа-конгломерат», щось середнє між Fox і Breitbart News, аби заробляти гроші на створеній ним політичній базі. Та хоч би що знову вигадав Трамп і незалежно від того, оселиться він у Білому домі чи ні, якийсь час нам іще доведеться
пожити з політикою «після правди».