Як часто, стоячи біля каси супермаркету чи розглядаючи прилавок продуктового магазину, ви ловили себе на думці, що ціна певного товару донедавна була значно нижчою? Як часто дивувалися, що показники інфляції, які рахує та оприлюднює державна статистика, не відповідають вашим спостереженням і є нижчими, ніж здається? Офіційні показники інфляції видаються сумнівними, створюючи прикре враження, що простих українців укотре пошили в дурні.
Методологія обрахунку індексу споживчих цін (ІСЦ), найбільш поширеного показника інфляції, заснована на методиці середньозваженого розрахунку так званого споживчого кошика. Вагова структура для розрахунку ІСЦ – якою має бути частка того чи іншого товару чи послуги у споживчих витратах середньостатистичного українця – нібито відображає споживання домогосподарств у середньому по країні. Лише зрозумівши, з чого складається зазначений індекс і як його визначають, можна повірити офіційній статистиці. Але чи варто?
Хліба і гречки
Інфляція, виміряна за допомогою ІСЦ, – це зміна вартості так званого споживчого набору. Останній складається з найбільш репрезентативних товарів та послуг, які споживає населення. Для систематизації Держстат їх об’єднує в товарні групи, перелік яких залежить від обраної методології розрахунку ІСЦ.
Список товарів та послуг споживчого набору визначається один раз на п’ять років, а вагові коефіцієнти (скільки тієї чи іншої товарної групи має бути в кошику) – щороку. Зрозуміло, для того щоб ІСЦ адекватно визначав інфляцію, потрібно, щоб наповнення та структура споживчого набору якомога краще відображали смаки й уподобання, а також фактичні витрати всього суспільства.
Але в цьому й полягає слабке місце індексу, адже він має врахувати мільйони комбінацій товарів, смаків та рівнів доходу кожного мешканця країни. Тож вагові коефіцієнти товарів та груп не лише визначають структуру споживчого набору, а й дають можливість оцінити його репрезентативність і скласти своєрідний портрет українця із середньостатистичними витратами.
Якщо порівняти український споживчий кошик із країнами, які мають подібний до вітчизняного показник ВВП на душу населення (див. рис. 1), стає очевидним високий рівень бідності наших громадян (що свідчить про нерівномірність перерозподілу суспільного багатства). Поточні життєво необхідні потреби – харчування, житло та транспорт – сягають 70% споживчого набору українців. За даними Держстату, торік ресурси домогосподарств у перерахунку на одну людину становили 1483 грн на місяць. За таких умов мешканці нашої країни змушені відмовлятися від багатьох радощів життя. У них залишається вкрай мало грошей на предмети домашнього вжитку, побутову техніку, відпочинок чи ресторан. Пенсіонери ж, вочевидь, ще бідніші. Саме тому вони, наприклад, користуються транспортом не частіше ніж раз на тиждень, адже, скажімо, мають витрачатися на ліки – для них це товар мало не першої необхідності.
Насамперед привертають увагу великі витрати українців на продукти харчування та безалкогольні напої. Вони становлять 53% вартості всього споживчого набору. Це найвищий показник серед більшості проаналізованих країн, жителі яких витрачають на харчування принаймні в півтора раза менше. Навіть конголезцям, які імпортують практично всю їжу за світовими цінами, оскільки виробляють лише цукор, каву й какао, цілком достатньо 48% доходу для того, щоб прохарчуватися.
Забезпечуючи власні продовольчі потреби, українці змушені витрачати непропорційно багато на їжу. Але ж внутрішні ціни на більшість продуктів харчування в Україні нижчі, ніж світові. Отже, саме бідність українців, а не високі ціни є основною причиною великих витрат на харчування. Трудові доходи наших громадян, тобто зарплати та пенсії, є суттєво нижчими, ніж у країнах із таким самим ВВП на душу населення. Йдеться про різницю в півтора раза, а зважаючи на нижчі продовольчі ціни, удвічі. Як таке може бути? Низькі зарплати та пенсії в Україні компенсуються у структурі ВВП вагомою часткою податків і нетрудових доходів (прибутки корпорацій, відсотки, орендна плата), які становлять значну частку ВВП. Отже, олігархічна-люмпенська монополія домінує в межах усієї країни.
Унаслідок переважання продуктів харчування та безалкогольних напоїв в українському споживчому наборі саме ця товарна група стала основною ціллю адміністративної боротьби проти інфляції, в якій влада не гребує відвертим маніпулюванням. Уряд склав список соціально значущих товарів, до якого потрапили 23 продовольчі позиції: хліб, борошно, гречка, що становлять 20% всього споживчого набору та 37% – товарної групи «Продукти харчування та безалкогольні напої». Ціни на ті соціальні товари Міністерство економіки досліджує двічі на тиждень і утримує їх у «залізному кулаці», обмежуючи націнки. Тому постачання на ринок багатьох товарних позицій із зазначеного переліку не є рентабельним, що спричинило як зникнення з полиць гречки та борошна навесні 2010 року, так і скарги, навіть страйки деяких виробників хліба. (Ще один приклад маніпулювання влади інфляційними показниками: 2010-го, коли стрімко подорожчала гречка, супермаркети змусили продавати її як «акційний» товар. Річ у тім, що за методологією державного моніторингу ціни акційних товарів не беруться до уваги для розрахунків. – Ред.)
Нинішня структура споживчого набору призводить до значних коливань темпів інфляції, подекуди під впливом другорядних чинників. Наприклад, в Україні пенсіонери та бюджетники належать до найбідніших верств населення, тобто вони значно більше ніж половину свого доходу витрачають на харчування. Це означає, що коли перед виборами їм укотре кидають «кістку», підвищуючи зарплати та пенсії, то майже вся сума, витрачена на це державою, потрапляє на продуктовий ринок із відповідними наслідками для ІСЦ. Навпаки, якщо вдається зібрати рекордний урожай, як це було торік, то значення індексу доволі різко знижується, створюючи спокусу для уряду видати цей результат за своє досягнення.
Розміри часток решти товарних груп в українському споживчому наборі також дають підстави для роздумів. Наприклад, згідно з офіційною статистикою, частка витрат на житло, воду, електроенергію, газ та інші види палива сягає 11% бюджету середньостатистичного українця. На перший погляд, цифра доволі низька (з-поміж проаналізованих країн нижча лише в Грузії та Конго). Але якщо виокремити енергоресурси (електроенергія, газ тощо), які становлять 7% споживчого набору, то за цим показником Україна є лідером серед проаналізованих країн. Тому влада й не поспішає підвищувати тарифи на блакитне паливо до економічно обґрунтованого рівня (навіть ціною потенційного банкрутства НАК «Нафтогаз України»), позаяк боїться, що зростання ціни на природний газ, яка прямо чи опосередковано визначає принаймні 2/3 приватних витрат на енергію, може спричинити дуже негативну реакцію суспільства, що, своєю чергою, позначиться на результатах голосування. Водночас незмінна ціна на газ – потужний аргумент адміністративної боротьби з інфляцією через значущість відповідної товарної групи. Це пояснює те, чому чинний уряд так тримається за стабільність ціни на блакитне паливо для населення, навіть ігноруючи домовленості з МВФ, від кредитів якого залежить тривалість його перебування при владі.
В «боротьбі» з інфляцією влада маніпулює витратами й на інші складові споживчого кошика. Транспорт у споживчому наборі становить 4,7%, що є найнижчим показником порівняно з іншими країнами. Водночас, якщо вірити офіційній статистиці, витрати українця на паливо та мастила становлять майже 1,9% споживчого набору, тоді як, приміром, у Сальвадорі – 2,7%, а в Албанії – понад 2%. Однак якщо кількість легкових автомобілів на 1000 осіб у цих державах становить близько 50 та 90 відповідно, то в Україні – майже 180! Отже, або українські автолюбителі їздять у двічі–втричі менше, або ця стаття в репрезентативному споживчому наборі насправді значно вища. Вочевидь, більш правдивим є останнє твердження. Отже, беручи до уваги тривалу тенденцію до зростання цін на нафту та нафтопродукти, низька частка витрат на паливо використовується урядом як ефективний важіль стримування офіційної інфляції.
Споживчий набір українців з позицій «покращення»
Споживчий набір має чітко відображати українські реалії, що дає підстави для сумнівів, навіть зважаючи на логічність порівняння його структури з іншими країнами. Добрим орієнтиром для оцінки коректності набору є кінцеві споживчі витрати домогосподарств, які беруться до уваги під час розрахунку ВВП (див. рис. 2). Показник «кінцеві споживчі витрати домогосподарств» відрізняється від споживчого набору тим, що враховує всі без винятку витрати, а не лише ті, які робить більшість українців. Тобто й телефони Vertu, й автомобілі BMW X5 тощо. За цією методикою частка витрат на поточні базові потреби (продукти харчування, житло тощо) у структурі споживання значно менша, ніж у споживчому кошику, за яким в Україні визначають індекс інфляції.
Оплата житла, води й енергоносіїв становить дедалі більшу частку витрат українців, хоча у споживчому наборі офіційної статистики спостерігається протилежна тенденція. І це до лібералізації цін на газ для населення та досягнення ними світових рівнів. Тобто частка цієї групи у споживчому наборі також є необґрунтовано малою.
На транспорт до кризи припадало майже 15% усіх кінцевих споживчих витрат українців. Через кризу їхня частка зменшилася практично в півтора раза. Проте така тенденція практично не позначилася на частці цієї статті у споживчому наборі, яка навіть зросла.
Отже, якщо орієнтуватися на структуру споживчого набору, за яким в Україні уряд розраховує інфляцію, то середньостатистичний українець нині є таким: бідний, схильний зловживати алкоголем і тютюном, при цьому він лише мріє про те, щоб піти в ресторан чи поїхати кудись на відпочинок. Боротьба ж з інфляцією по-українськи відбувається в такий спосіб: через низькі офіційні доходи українців у споживчому наборі штучно завищена частка так званих соціально значущих товарів, що на практиці часто призводить до чималих коливань рівня інфляції. Намагаючись приборкати її, уряд із усіх сил намагається утримати ціни на соціальні товари, однак часом не може встояти перед спокусою «вдарити з тилу», зменшивши у споживчому кошику частку товарів з «непокірними» цінами на користь тих, ціни на які є регульованими. Усе це вряди-годи призводить до дефіцитів і панік на окремих ринках, а також віддаляє показники ІСЦ від справжнього рівня інфляції в Україні.