У січні 2015-го за нашим столом під час вечері опинився чоловік у військовій формі та з безліччю зброї. Після паузи назвав своє ім’я, і тепер я думаю, що він вигадав його. Далі все було фарсом. Того чоловіка до нас на вечерю привів далекий родич, ми просиділи разом вечір, але запитувати ні про що не могли. На всі запитання він відповідав: «Це таємниця. Я не можу про це казати». Дивним було все. Ми ні про що з ним не могли говорити, окрім погоди чи якихось нейтральних тем на зразок кіно та музики. А навколо ж йшла війна! Той дивний гість провів за нашим столом вечір і половину ночі, пригощався наїдками, потім ми поклали його спати, як зробили б будь із ким, кого привів би до нас родич. Але все разом було доволі дивним: не питати, не розмовляти, не натякати, бо все таємниця, починаючи з дуже виразної російської вимови нашого гостя.
Читайте також: Чи треба виправдовуватися?
А далі таємниць стало безліч. Робота на «військовому» об’єкті, росіяни, яких там нібито не було, загиблі, обов’язки, папери. І все таємниця. З роботи не можна було нічого записувати й виносити, розповідати комусь про тих росіян і питати в них щось просто так. Вистачало таємниць і навколо. На нашому «режимному» об’єкті жили затримані — дивні чоловік і жінка, яких спіймали під час нібито прогулянок біля лінії вогню. Їх підозрювали в тому, що вони навідники вогню, і затримали… на півроку. Нічого довести не змогли, але й відпускати не стали. То були дивні люди, дуже схожі на психічно хворих, які не могли постояти за себе, а їхні батьки тільки те й змогли, що привозити їм їжу та одяг. Потім до них звикли. Вони спокійно виконували важку роботу, мили підлогу та посуд, бачили тих таємних росіян, про яких ніхто не повинен був знати, і жили у своїй в’язниці, мов у гуртожитку, але без права виходити на волю. Коли минуло півроку того дивного ув’язнення без суду та слідства і їх вирішили відпустити, йти їм було нікуди. У тій дивній в’язниці було тепло, їх годували, у них були обов’язки… Чоловік і жінка стали благати не відпускати їх, а взяти працювати хоч кимось, навіть за їжу. Крім них було багато затриманих за доволі дивні злочини, які до літа 2014-го ніколи не вважалися б злочинами. І життя того літа різко поділилося на спокійне до та сповнене таємниць після.
У 2016 році я якось побачила, як школярка, переходячи через міст зі Станиці на Луганськ, стала знімати на телефон річку. Мати, обвішана сумками, йшла на крок попереду й не бачила цього, а дівчинка із захопленням фотографувала водойму, ту дику природу та «підстрижені» обстрілами дерева. До неї миттю підбігли місцеві «військові», вихопили телефон, взяли під руки, відвели. Мати по-жіночому почала голосити, благати відпустити, а дівчина стояла, понуривши голову. Вона не думала, що не можна знімати річку, не можна діставати телефон, не можна ставити під загрозу безпеку військових та «республіки» тими знімками. Річка і міст були для неї цілковитою пригодою, мандрами на кшталт тих, які так охоче фотографують туристи. А на неї все насідали з питаннями, на кого вона служить, для кого фотографувала, чиє це замовлення, скільки їй платять… Потім вголос кричали вони вже вдвох — мати та дочка — від сорому й страху. Але найстрашніше було те, що всі навколо вдавали, ніби не бачать цього. Всі дивилися собі під ноги, ніби навколо нічого й не відбувалося, ніхто нічого не бачив і не чув — так було безпечніше.
Читайте також: Без законів і судів
Сьогодні таємного навколо так багато, що важко все й назвати. Не можна нічого знімати в місцевих «держбанках». Не можна користуватися зв’язком Vodafone на «держоб’єктах», бо він нібито прослуховується. Не можна фотографувати «військових» і «військові» об’єкти. Не можна приносити в приймальну комісію будь-якого навчального закладу свої флешки та ноутбуки, бо цим працівники ставлять під загрозу відомості про абітурієнтів. Не можна виїжджати на територію України, бо під час таких поїздок, як нас попередили, завербують, затримають і піддадуть тортурам. Не можна розповідати будь-кому те, що вважається таємницею, передавати особисті відомості та фотографії. Будь-яка з цих дій може бути інкримінована як зрада Батьківщини, а це, на хвилинку, за тутешніми законами, довічне уявлення. І останнє — це справді страшно, бо місцеві закони дуже суворі й бути виправданим можна лише після смерті.
У місцевих новинах дуже часто розповідають про «зрадників», яких завербували агенти СБУ. І кожен із тих «зрадників» дивний. Це прості люди, дуже далекі і від політики, і від «армії». Чому офіцери СБУ обирали для таємної роботи в «республіці» робітника заводу, лікаря, безробітну — загадка. Жоден із них не мав зв’язків із місцевою «армією», а їхнім завданням було отримати електронну базу всіх «військових» чи щось на кшталт цього. Кожен такий «зрадник» викликав підозру вже тільки на підході до «комісаріату», який, мов яйце Фаберже, з усіх боків охороняють автоматники. То яким чином вони могли щось дістати? Звичайно ж, їх затримували майже одразу й звинувачували в шпіонажі. Усі вони розповідали, яким чином були завербовані, ким саме та за яких умов. І в цих історіях було дивним усе: і мотиви, і зміст, і форма. А надто те, що так звані зрадники називали прізвища тих, хто їх вербував, посади та звання.
Читайте також: «Нові можливості»
Я знала одну студентку, яка ще 2015 року потрапила десь у місцеві підвалі саме за таким звинуваченням у «зраді». Нібито вона передавала якісь відомості Україні, і її підставив власний хлопець. Та дівчина була невеликого розуму й не настільки охайною, аби бути шпигункою. Батьки розпочали пошуки. Виш, у якому вона навчалася, одразу ж відрахував її — подалі від проблем. Про подальшу долю дівчини мені нічого не відомо. Знаю лиш одне: все, що відбувається нині, страшно. Стати ворогом можна вмить, випадково знявши те, що ще чотири роки тому було приміщенням банку чи приватним вишем.