Не хочу вправлятися стосовно безкоштовного сиру: гадаю, не забракне інших охочих використати цю алегорію. Я не знаю, наскільки вигідний чи невигідний Україні вступ до Митного союзу, бодай у тактичному плані. Справді, мені це не відомо. У стратегічному – більш-менш зрозуміло: досить почитати московські спеціалізовані видання, які жваво описують, м’яко кажучи, «непрозорі» схеми російського експортно-імпортного повсякдення, щоби зрозуміти: будувати свою економіку в таких сірих тонах – це прирікати її на домінування тих самих засад, які може собі дозволити тільки ду-уже сильна влада з ду-уже пасивним населенням і ду-уже стабільною газовою рентою.
У тактичному – нібито російський колега Миколи Азарова під час візиту до Києва обіцяв як бонус за приєднання 6,5–9 млрд прибутку річних плюс газові знижки. Так само варто було б розглянути детальніше, хто конкретно буде бенефіціаром цих прибутків. Коли кажуть про національну економіку, зазвичай мають на думці, що вигоду від неї опосередковано отримує нація загалом через зайнятість і податки. Коли ж той чи той власник тримає своїх працівників у чорному тілі, платити фіскальні збори забуває, але пам’ятає, що слід прикупити собі нове шале в Альпах, це спонукає трохи менше дбати про його зиск. Те саме з енергетичною безпекою країни. Як відомо, потреби в газі для комунального господарства вона забезпечує за рахунок власного видобутку, теплові станції працюють переважно на мазуті, тож про яку саме безпеку йдеться: держави Україна чи ВАТ «Рівнеазот»?
Ні, це я вже захопився, адже справді не здатен компетентно оцінити в усіх деталях економічний бік пропозиції, з якою пан Путін приїхав до Києва. Але мене вразила його аргументація напередодні візиту, зокрема вимога визначитися, по який бік кордону Україна хоче бути – в «модернізованій сім’ї братніх слов’янських народів» чи з Європою, що «деградує»? Цю лапідарну формулу національного лідера російська преса чомусь проігнорувала (як, до речі, практично знехтувала й поточним висвітленням київських переговорів). Ну якщо вже питання стоїть руба, не варто від нього ховатися.
Не вперше за останні 20 років і, вочевидь, не востаннє Україні доводиться робити цивілізаційний вибір між Європою (до якої, власне, теж сила-силенна окремих питань) та «русскім міром». Із Росією в нас справді спільне коріння, так само як, скажімо, з Польщею, Литвою та деякими іншими сусідами, й чималий шматок спільної історії. Та чи означає це, що ми маємо покірно й слухняно рухатися однією дорогою вслід за «старшим братом»? І як, за яким критерієм тут визначати старшинство?
Так, російська цивілізація вклала чимало досягнень у скарбничку людства – насамперед це здобутки літератури, мистецтва та науки. Але коли йдеться про загальніші й водночас прагматичніші питання організації життя на певних засадах, є в цій програмі один якийсь небезпечний алгоритм, який збиває всіх, хто її виконує, у виїжджену колію феодальних відносин із супутнім нехтуванням прав особистості, шаленою неефективністю, астрономічними жертвами, тотальною недовірою й гальмуванням справжнього, а не фіктивного гуманітарного прогресу. У запропонованих термінах це саме так і називається: «цивілізаційний тупик». Це закляття вже не перше століття непокоїть кращих представників передусім російської громадської думки, і переконливої відповіді, наскільки мені відомо, вони наразі не знайшли.
Ризиковані вправи на цю тему мають іще один пункт, який чомусь замовчують, а саме: чимало росіян (аж ніяк не більшість, але й не купка приречених маргіналів) дивилися й дивляться на Україну з певною надією чи принаймні цікавістю: може, цим «хохлам» нарешті вдасться вирулити з клятої колії на зручніший і більш передбачуваний шлях? А раптом у них вийде? Адже вони майже такі самі, як ми?
Особливо ці сподівання пожвавилися після 2004-го, хоча й ненадовго. Вони майже згасли після 2009-го, але не померли остаточно. Ми не далекі від того, щоби звести наших сусідів у їхній надії й самим остаточно прийняти хибну модель суспільства без суспільства, держави без громадян, країни без розвитку, але з численними протиріччями, що періодично вибухають катаклізмами. Але якось досі вдавалося балансувати. Тобто якби запитали мене, я радше утримався б від усього, що пхає мою країну в стару колію. Та хто ж мене питає?