Ведучий «Свободи слова» на каналі IСTV Андрій Куликов, росіянин за національністю та киянин за місцем народження, завжди говорить українською. Навіть тоді, коли до нього звертаєшся російською. Якось уже звикла до такого, але, скориставшись нагодою інтерв’ю для Тижня, поцікавилася, наскільки це принципова позиція.
– Зараз це вже не принципово. Принципово це було 1979 року, коли і перейшов на українську. До того вирішив перейти з російської школи до української, бо хотів завершити середню освіту саме цією мовою – відчував, що запас української в мене не такий великий, як хочеться. Поштовху конкретного не було, просто спостерігав за тим, як у столиці України поступово витісняють усе українське, й прагнув, можливо, підсвідомо, якоїсь компенсації. Це рішення було моїм, але пам’ятаю, як у 10-му класі ми з двома однокласниками на розі бульвару Шевченка та Пушкінської заприсяглися зробити все, що можемо, задля незалежності України. Звичайно, це знали тільки ми троє, і ось, що могли, те зробили. Один тепер – лікар-стоматолог, інший навчався на біологічному факультеті, а де він зараз, не знаю. Що ж до мови – після школи п’ять років навчався російською в університеті, на факультеті міжнародних відносин та міжнародного права, це була така вимушена перерва. Але й далі використовував українську в спілкуванні, навіть із деякими викладачами, й це потім дуже знадобилося, коли настала незалежність і виникла потреба в професійних перекладачах, зокрема, з англійської українською.
У. Т.: А з ким із політиків тебе зводила доля?
– Із багатьма. В когось брав інтерв’ю, з кимось працював над створенням Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта», з кимось – над організацією осередків Народного руху. Потім якийсь час був близький до Соціал-демократичної партії (об’єднаної), але не нинішньої, а тієї, яку організовував Юрій Буздуган і його товариші. Знайомий я, якщо поіменно, і з Олександром Лавриновичем, і з Михайлом Ратушним, і з Юрієм Костенком, і з Володимиром Яворівським – інша річ, чи вони знайомі зі мною.
У. Т.: Хто з політиків, з огляду на досвід твоєї програми, може бути ведучим, який втримає аудиторію: як відомо, «Інтер» запускає свою «Свободу» саме в такому форматі?
– Будь-хто може. Інша річ, що це люди, які не кажуть того, що від них хочуть почути. Чи буде подолано цю проблему, подивимось. А щодо ведучих, то і Володимир Литвин, і Нестор Шуфрич, і Петро Симоненко впевнено тримають аудиторію, але різну і в різні способи.
У. Т.: Кілька досвідчених телевізійних ведучих уже, навпаки, пішли в політику…
– Ні депутатом, ні діячем будь-якої партії себе не бачу. Я не бачу себе в політиці. Те, що балотувався наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, було необхідно й корисно. Аби люди побачили, що будь-який громадянин може піти у владу. Я був самовисуванець. Потім мене, певна річ, підтримували деякі сили національно-демократичного спрямування. Мені все це дуже знадобилося далі в житті. Нас було семеро в бюлетені, звичайно, шестеро, і я також, не пройшли – це були найперші вибори делегатів І з’їзду народних депутатів СРСР (найвищий орган державної влади Радянського Союзу, вперше сформований на основі альтернативних виборів 2250 депутатів, які відбулися 25 травня 1989 року в Кремлівському палаці – прим. Тижня). А вже на перших демократичних виборах до Верховної Ради УРСР нас у бюлетені було 33 – я також не пройшов. Але переконався, що люди справді можуть змінювати життя – й собі, й іншим. Сьогодні такий механізм самовисування не передбачено, людина не може оголосити себе незалежним кандидатом і спробувати балотуватися – гадаю, це неправильно.
У. Т.: Ти віддав, принаймні зараз, перевагу медійному впливу на суспільство, за допомогою телебачення. Як саме визначаєш стан українського телепростору?
– Телебачення таке, як суспільство. І не стільки воно впливає на суспільство, скільки суспільство на телебачення. А ситуацію, що була й два роки тому, й буде ще за два роки, я сформулюю так – у нас забагато телебачення. В нас забагато телевізійних каналів. І це призводить до страшного розпорошення ресурсів, до безкінечного колообігу кадрів, а в результаті ніде немає повного комплекту перш за все людей, які могли б творити якісне телебачення. Ресурсів матеріальних і технічних багато, а кадрових – мало. З того, що я взагалі бачив, для мене взірець – британське телебачення. Адже, не виключаю, що є і якісніші. Так-от, в Україні з того, що маємо, можна вже зібрати навіть не один, а п’ять каналів британського рівня. Дуже якісних, повністю програмних каналів. І, напевне, ще два допоміжні – радше освітній і культурологічний.
У. Т.: Ти вчиш студентів журналістів задля вирішення кадрової проблеми?
– Так, вчу. Викладаю «Журналістську майстерність на радіо», й мені хотілося б, аби більше журналістів-практиків приходили до дітей. Хоча знаю, що суттєво ситуація не зміниться: в кожному поколінні медійників співвідношення – приблизно 50 на 50: половина тих, хто вміють і хочуть, або не дуже вміють, але хочуть, і цього насправді досить, щоб працювати успішно, та п’ятдесят відсотків тих, хто випадково здобули цей фах і роками, десятиріччями посередньо виконують журналістську роботу, не розуміючи, що є цікаве життя й поза цією професією.
У. Т.: А чому тобі закидають, що малувато драйву під час ефіру, сам – загадковий-сумний-депресивний?
– Напевне, тому, що в мене бувають депресії. Чому саме – не знаю, я ж не лікар. Аби змінити настрій, мені потрібно або поспілкуватися з дуже приємною людиною, або побачити щось нове незвичне. Це може бути навіть щось на телебаченні, книжка, що порадує, незнайомий досі куточок Києва, а ще можна поїхати до лісу й набрати грибів. У мене така собі депресія щоразу перед програмою в неділю. А минає одразу після останньої виробничої наради перед ефіром, коли остаточно визначаємо порядок запитань, виходу учасників до мікрофона тощо – тоді вже часу на депресію не залишається, треба працювати. Я насправді не сумний – згадую тут героя свого улюбленого фільму «О, щасливчик», який не вмів посміхатися просто так. І в мене просто дарма усміхатися великого бажання немає.
У. Т.: А що б ти в себе сам, за нагоди, запитав?
– Що збираєшся робити після того, як підеш зі «Свободи слова»?
У. Т.: І як би відповів?
– Я хочу робити музичні програми на радіо. Грати улюблені роккомпозиції й розповідати, з якими обставинами пов’язане їх створення. Вишукуватиму для ефіру цікаві думки з гарних книжок. Скажімо, в романі Роберта Шеклі «Обмін розумів» дуже люблю момент, коли Марвін Флінн повертався після тривалих мандрів на рідну планету й боявся опинитися в спотвореному світі. А особливість спотвореного світу така, що коли ти в ньому, то не розумієш, що світ спотворено. Нічого не змінилося під звичним зеленим небом – гігантські дуби щоосені перекочовують на південь, небом пливе велетенське червоне сонце в супроводі темного супутника, а в потрійних місяців, як і належить, щомісяця з’являються комети…
У. Т.: Це алегорія з телебаченням?
– Ні, радше з усім нашим світом. Є думка, що телебачення активно спотворює світ. Чи дає спотворене відображення. Нещодавно отримав лист – пишуть: «Ви на телебаченні калічите душі людей!» Я не вважаю, що більшість тих, хто працюють на телебаченні, калічать душі людей. А з тих не багатьох, що справді калічать душі, більшість роблять це несвідомо.