Однак не треба розглядати середньовічну школу як щось регресивне й страшне, як заклад, що вирізнявся застосуванням тілесних покарань і виключно гендерною спрямованістю (навчання для осіб чоловічої статі), із зашкарублою й далекою від народної мови латиною.
Новий вчений світ
Насправді та «стара» школа була початком великих звершень: визнання цінності вченості та освіти, книжки, увага до граматики і знань, значення письменства й слова, перші спеціалізовані приміщення для навчання тощо. Сутність освіти у давні часи не слід зводити тільки до схоластики: існував величезний пласт виробничого навчання (коли майстер передавав учневі секрети ремесла), народної педагогіки, а з XIII століття в Європі з’являються міські школи, які перебували на утриманні міських громад. Однак водночас у середньовіччі панувала тотальна неграмотність поміж переважної частини населення, а то й зневага до освічених «грамотіїв», часто звинувачуваних у єресі чи навіть чаклуванні.
Вершиною середньовічного європейського навчання став вихід освіти поза межі церкви і монастиря: поширення домашнього навчання і відкриття університетів. Ідея надавати різнобічні знання, вочевидь, була запозичена із мусульманського світу, зіткнення з яким під час Хрестових походів істотним чином змінило Західну Європу. Першими університетами у Старому світі стали колишні церковні школи в Болоньї, Оксфорді, колегія Сорбонна в Парижі (від імені фундатора Робера де Сорбона). Сам стиль життя тогочасних бакалаврів і студентів, їхня поведінка формували неповторну субкультуру в тогочасному світі. Слово «бакалавр» (дослівно з латини «увінчаний лавром») в Англії було синонімом неодруженого парубка, а то й волоцюги.
Зіткнення цього нового «вченого світу» з місцевим населенням часто призводило до казусів, що мали неоднозначні наслідки. Приміром, конфлікт студентсько-викладацького товариства з мешканцями Оксфорда в 1209 році призвів до втечі частини професорсько-викладацького складу до містечка Кембриджа, де ті й заснували другий в Англії університет.
На арені релігійної боротьби
Українські землі виявлялися в цьому контексті далекою околицею Європи. Прийняття християнства з Візантії із православною шкільною традицією надовго визначило майбутнє розвитку освіти в наших умовах. Водночас основна принада ранньомодерної української культури – тривале поєднання західних католицьких, а подекуди й протестантських впливів із панівним православ’ям – яскраво виявилася саме в освіті. У XVI–XVII століттях остання стала ареною запеклої релігійної боротьби, звідки беруть свій початок православні братські школи та друкарні.
В українському контексті ранньонового часу слова «школа» і «школяр» мали широкий соціальний контекст. Школа – це часто установа, хата при церкві, де давали не лише початкові знання в читанні та письмі, а й своєрідний прихисток для жебраків, «вічних учнів».
Однак саме освічене священицьке середовище стало прошарком для великих змін. Ідеї, часто народжені в головах теологів, урешті-решт привели до великого реформаційного повстання проти католицької церкви й утвердження нового значення освіти. Протестант, а в українському випадку православний, щоб дискутувати на релігійні теми з грамотними католицькими богословами, мусив мати досконалу освіту і власні повноцінні навчальні заклади. Першою ластівкою став протестантський Марбурзький університет у Німеччині, відкритий у реквізованих монастирських келіях гессенським ландграфом Філіппом Великодушним 1527 року (в Україні ми бачимо інший приклад – Острозька академія, заснована Василем-Костянтином Острозьким 1576-го).
Сюди ще слід додати винайдення книгодрукування, що безпосередньо вплинуло на освіту. Зростання накладів книжок і підручників для навчальних закладів, поглиблення їхнього пізнавального потенціалу – усе це сприяло поширенню ідей в освіті та підвищенню попиту на неї в умовах різких суспільно-економічних змін.
Своєю чергою, католицька церква запровадила широку систему освіти під егідою ордену єзуїтів (єзуїтські колегії) з доступним навчанням, часто незалежно від статку чи віровизнання учнів. Колегії в Луцьку та Острозі були одними з провідних навчальних закладів в Україні у XVII–XVIII століттях. На них орієнтувалася часто й православна освіта. Завдяки єзуїтам 1661 року у Львові було засновано перший на українських теренах університет. Саме за зразком викладання в єзуїтських колегіях складалися програми освіти у православних і греко-католицьких навчальних закладах.
Освітня секуляризація
Поряд із Реформацією ідея освіти мала і велике підґрунтя в гуманістичній філософії (з її особливим ставленням до людини як вінця творіння), особливо після появи раціоналізму. Ян Амос Коменський (1592–1670) здійснив великий прорив у педагогіці й змінив ставлення до освіти загалом. Його основні ідеї стали засадничими у впровадженні нових методів навчання: загальна ґрунтовна освіта рідною мовою, вікові зрізи в ній, поняття вищої освіти, особлива увага до індивідуальних здібностей. Однак усі згадані тенденції втілювалися в європейському світі надто повільно протягом наступних століть.
Водночас у XVI–XVII століттях у релігійної освіти з’явилися серйозні конкуренти. 1530 року за сприяння французького короля Франциска І було засновано Колеж де Франс, у якому королівські вчителі викладали дисципліни, яких не було в Сорбонні. Власне, посилення конкурентності в освіті та науці, поширення друкованої книжки сприяли інтелектуальному лідерству Франції у світі протягом XVII – на початку XIX cтоліття. Тамтешні мислителі започаткували новий напрям у філософії – просвітництво, що ставило за мету не лише раціональне пояснення явищ, а й боротьбу з релігійним обскурантизмом, та відводили освіті в цьому процесі провідну роль.
Багато в чому освічений елемент із українських земель став основною рушійною силою в реформуванні освіти у Російській імперії. Після реформи церкви та прийняття Духовного регламенту 1722 року російський самодержець Пьотр І взявся впроваджувати зміни в освіті. Основним розробником новацій у цій сфері був Феофан Прокопович, для котрого взірцем у цьому плані була його рідна Києво-Могилянська академія, на кшталт якої передбачалося здійснити реформу церковних навчальних закладів. На українських землях вона мала непоганий ґрунт: на таких засадах уже функціонувала Могилянка, було розширено Чернігівську колегію, 1726-го засновано колегіум у Білгороді, звідки його згодом перенесли до Харкова, а 1734-го утворено Переяславський колегіум. Особливістю цих навчальних закладів було те, що з низки причин туди допускалися представники найрізноманітніших прошарків, у той час як творення станової структури імперського суспільства мало на меті зробити навчання вузькостановим.
Започаткування нової школи збіглося з політикою секуляризації в багатьох європейських країнах. Передусім ішлося про передачу майна церкви на користь держави, але водночас і про створення мережі світських навчальних закладів на зміну церковним. Останнім відводилася вузькостанова роль навчання майбутніх священиків, найчастіше дітей духівництва. Слід визнати: у той час коли в Західній Європі брала гору світська освіта, що ґрунтувалася на раціональності, українські землі залишалися у «схоластичному» полоні ще тривалий час. Це багато в чому визначило і майбутнє розвитку галузі в наших умовах.
Російські реформаторські потуги в освіті передусім орієнтувалися на німецькі зразки, що не є дивиною. Ініціатор відкриття Московського університету і головний російський просвітитель Міхаіл Ломоносов світську освіту здобув у німецькому Марбурзі. Реформа освітніх закладів 1782–1786 років із запровадженням народних училищ у кожному губернському та повітовому центрі орієнтувалася на досвід Австрійської імперії. Пізніші російські новації із заснуванням університетів брали за основу прусську реформаторську діяльність та гумбольдтівський університет. Запрошення професорів із-за кордону, передусім німців, також визначало великий німецький вплив у багатьох ініціативах дому Романових. Не всі імперські освітні реформи кінця XVIII століття, особливо на українських теренах, були вдалі й цілком реалізовані. Часто вони залишалися на папері. Чого тільки вартий намір відкрити у 1790-х роках великий університет із медичною школою в Катеринославі.
Великі зміни в освіті на підросійських землях України забезпечила реформа Алєксандра I початку ХІХ століття, що заклала основу майбутньої системи, в межах якої було введено ступеневу освіту: початкову (училища), середню (повітові училища та гімназії) та вищу (університети). Це нововведення сприяло також поширенню жіночої освіти, хоча навчальні заклади ще тривалий час мали переважно чоловічий характер. Зміни задекларували загальні вагомі наміри: всестановість і безкоштовність початкової освіти. Для втілення в життя новацій запроваджувалося нове Міністерство народної просвіти.
Попри прогресивність змін, система української освіти безпосередньо залежала від метрополії і йшлося не лише про заборону чи толерування культурно-національних особливостей. В умовах царської Росії диплом про освіту був не так свідченням здобуття певних знань, як підставою для чиновницької кар’єри, підтвердженої дипломом. До всього цього велике значення мало здобуття освіти за кордоном, оскільки воно розширювало світогляд і часто було важливою передумовою для подальшої успішної діяльності.
Alma mater
Першою великою світською навчальною установою на українських землях став Харківський імператорський університет, заснований у 1804-му. Навчальний рік розпочався на Святого Антонія 30 січня 1805-го (хоча українське студентство звикло відзначати 25 січня день Святої Тетяни, у який було підписано указ про відкриття Московського університету 1755 року). Саме в Харкові під впливом університетських викладачів і студентів розпочалося національне пробудження українців.
Упродовж XIX cтоліття російська імперська влада відкрила на території України ще два університети (в Києві 1834-го й Одесі 1865-го) та низку інших навчальних закладів, провівши кілька освітніх реформ. Незважаючи на це, поширення знань було слабким, а українці як етнічна група мали найнижчий рівень освіти в європейській частині імперії. Усе це змушувало національну інтелігенцію ідеалізувати часи братських шкіл і православних колегіумів, наголошувати на згубній ролі «пропащого часу» в Російській імперії для українства; для неї освіта рідною мовою була великою метою і великим засобом для подальших зрушень.
У той самий час на території українських земель Австрійської (Австро-Угорської) імперії теж відбулося кілька освітніх реформ: поряд із Львівським 1875 року в Чернівцях відкрито університет із німецькою мовою викладання (у Львівському воно велося польською). Боротьба українців за свій університет на Галичині є важливою сторінкою національного руху.
Спільними проблемами для українських земель у XIX столітті були малодоступність і непоширеність навіть початкової освіти, що дуже ускладнювало і економічний розвиток, і соціальну комунікацію в наших умовах. Заходи метрополій і навіть дозволи на відкриття недільних та приватних шкіл, починаючи з 1860-х років, не вирішували проблеми, тоді як початкова освіта ставала обов’язковою в Англії та Голландії, а в Німеччині у процесі її об’єднання вона відігравала ключову роль.
Як ідеологічна платформа
Події 1917–1920 років привели до величезних зрушень в освітній галузі у наших умовах. І йдеться не лише про націоналізацію освіти, а й про масштабні експерименти, особливо на територіях, де утвердився більшовицький режим. Намагаючись ліквідувати пережитки старого ладу, нова влада наповнила освіту ідеологічним змістом і кардинально видозмінила вищу школу, ліквідувавши університети й створивши на їхній основі чи запровадивши нові інститути народної освіти (див. Тиждень № 48/2010).
Однак справжній прорив відбувся, починаючи з 1920-го, із запровадженням політики «ліквідації неписьменності», оголошенням про знищення станових меж і статевих обмежень у здобутті знань, а надалі втіленням політики «коренізації», що передбачала для народів СРСР навчання рідними мовами. Радянська система використала освіту як ідеологічну платформу для створення вірної режиму людини.
Та скасування старих «дореволюційних» навчальних закладів і творення нової школи наштовхнулися на істотний брак кадрів. Тому на початку 1930-х років було вирішено повернутися до університетів. Вища освіта сталінського зразка мала небагато спільного з попередньою імперською, і саме з неї вийшла наша сучасна університетська. Підготовці кадрів на території 1/6 суходолу планети приділяли велику увагу, що й стало підґрунтям для доволі усталеного міфу про високий рівень радянської освіти, що, втім, не витримав конкуренції із західним світом і був однією з причин краху більшовицької імперії.
Радянська школа, однак, пережила кілька істотних реформувань. Етапним став відомий закон 1958 року «про зміцнення зв’язку школи з життям», яким запроваджувалися 11-річна освіта, обов’язкова 8-річна й основна увага приділялася «професіоналізації», підготовці виробничих кадрів вже зі школи. Цей експеримент не мав успіху, упродовж 1964–1965-го було повернуто 10-річку, зменшено увагу до трудового виховання, однак залишилася вимога про обов’язковість загальної освіти.
Українська модель освіти вийшла з радянської системи, проте велика кількість реформ останніх 20 років не вирішила нагальних питань освітньої сфери, як-от підготовка належного фахівця і реалізація особистості.