Світло вчення. Як освіта ставала світською, загальною і доступною для широких мас населення

Однак не треба розглядати середньовічну школу як щось регресивне й страшне, як заклад, що вирізнявся застосуванням тілесних покарань і виключно гендерною спрямованістю (навчання для осіб чоловічої статі), із зашкаруб­лою й далекою від народної мо­ви латиною. 

Новий вчений світ

Насправді та «стара» школа була початком великих звершень: визнання цінності вченості та ос­­віти, книжки, увага до граматики і знань, значення письменства й слова, перші спеціалізовані приміщення для навчання тощо. Сутність освіти у давні часи не слід зводити тільки до схоластики: існував величезний пласт виробничого навчання (коли майстер передавав учневі секрети ремесла), народної педагогіки, а з XIII століття в Європі з’являються міські школи, які перебували на утриманні міських громад. Однак водночас у середньовіччі панувала тотальна неграмотність поміж переважної частини населення, а то й зневага до освічених «грамотіїв», часто звинувачуваних у єресі чи навіть чаклуванні.

Вершиною середньовічного європейського навчання став вихід освіти поза межі церкви і монастиря: поширення домашнього навчання і відкриття університетів. Ідея надавати різнобічні знання, вочевидь, була запозичена із мусульманського світу, зіткнення з яким під час Хрестових походів істотним чином змінило Західну Європу. Першими університетами у Старому світі стали колишні церковні школи в Болоньї, Оксфор­­ді, колегія Сорбонна в Парижі (від імені фундатора Робера де Сорбона). Сам стиль життя тогочасних бакалаврів і студентів, їхня поведінка формували неповторну субкультуру в тогочасному світі. Слово «бакалавр» (дослівно з латини «увінчаний лавром») в Англії було синонімом неодруженого парубка, а то й волоцюги.

Зіткнення цього нового «вченого світу» з місцевим населенням часто призводило до казусів, що мали неоднозначні наслідки. Приміром, конфлікт студент­­сько-викладацького товариства з мешканцями Оксфорда в 1209 році призвів до втечі частини професорсько-викладаць­кого складу до містечка Кембриджа, де ті й заснували другий в Англії університет.

На арені релігійної боротьби

Українські землі виявлялися в цьому контексті далекою околицею Європи. Прийняття християнства з Візантії із православною шкільною традицією надовго визначило майбутнє розвитку освіти в наших умовах. Водночас основна принада ранньомодерної української культури – тривале поєднання західних католицьких, а подекуди й протестантських впливів із панівним православ’ям – яскраво виявилася саме в освіті. У XVI–XVII століттях остання стала ареною запеклої релігійної боротьби, звідки беруть свій початок православні братські школи та друкарні.

В українському контексті ранньонового часу слова «шко­­ла» і «школяр» мали широкий соціальний контекст. Школа – це часто установа, хата при церкві, де давали не лише початкові знання в читанні та письмі, а й своєрідний прихисток для жебраків, «вічних учнів».

Однак саме освічене священицьке середовище стало прошарком для великих змін. Ідеї, часто народжені в головах теологів, урешті-решт привели до великого реформаційного повс­тан­­­ня проти католицької церкви й утвердження нового значення освіти. Протестант, а в українському випадку православний, щоб дискутувати на релігійні теми з грамотними католицькими богословами, мусив мати досконалу освіту і власні повноцінні навчальні заклади. Першою ластівкою став протестантський Марбурзький університет у Німеччині, відкритий у реквізованих монастирських келіях гессенським ландграфом Філіппом Великодушним 1527 року (в Україні ми бачимо інший приклад – Острозька академія, заснована Василем-Костянтином Острозьким 1576-го).

Сюди ще слід додати винайдення книгодрукування, що безпосередньо вплинуло на освіту. Зростання накладів книжок і підручників для навчальних закладів, поглиблення їхнього пізнавального потенціалу – усе це сприяло поширенню ідей в освіті та підвищенню попиту на неї в умовах різких суспільно-еконо­мічних змін.

Своєю чергою, католицька церква запровадила широку систему освіти під егідою ордену єзуїтів (єзуїтські колегії) з доступним навчанням, часто незалежно від статку чи віровизнан­­ня учнів. Колегії в Луцьку та Острозі були одними з провідних навчальних закладів в Україні у XVII–XVIII століттях. На них орієнтувалася часто й православна освіта. Завдяки єзуїтам 1661 року у Львові було засновано перший на українських теренах університет. Саме за зразком викладання в єзуїтських колегіях складалися програми ос­­ві­­ти у православних і греко-католицьких навчальних закладах.

Освітня секуляризація

Поряд із Реформацією ідея освіти мала і велике підґрунтя в гуманістичній філософії (з її особливим ставленням до людини як вінця творіння), особливо піс­­ля появи раціоналізму. Ян Амос Коменський (1592–1670) здійснив великий прорив у педагогіці й змінив ставлення до освіти загалом. Його основні ідеї стали засадничими у впровадженні нових методів навчання: загальна ґрунтовна освіта рідною мовою, вікові зрізи в ній, поняття вищої освіти, особлива увага до індивідуальних здібностей. Однак усі згадані тенденції втілювалися в європейському світі надто повільно протягом наступних століть.

Водночас у XVI–XVII століттях у релігійної освіти з’явилися серйозні конкуренти. 1530 року за сприяння французького короля Франциска І було засновано Колеж де Франс, у якому королівські вчителі викладали дисципліни, яких не було в Сорбонні. Власне, посилення конкурентності в освіті та науці, поширення друкованої книжки сприяли інтелектуальному лідерству Франції у світі протягом XVII – на початку XIX cтоліття. Тамтешні мислителі започаткували новий напрям у філософії – просвітництво, що ставило за мету не лише раціональне пояснення явищ, а й боротьбу з релігійним обскурантизмом, та відводили освіті в цьому процесі провідну роль.

Багато в чому освічений елемент із українських земель став основ­ною рушійною силою в реформуванні освіти у Російській імперії. Після реформи церкви та прий­няття Духовного регламенту 1722 року російський самодержець Пьотр І взявся впроваджувати зміни в освіті. Основним розробником новацій у цій сфері був Феофан Прокопович, для котрого взірцем у цьому плані була його рідна Києво-Могилянська академія, на кшталт якої передбачалося здійснити реформу церковних навчальних закладів. На українських землях вона мала непоганий ґрунт: на таких засадах уже функціонувала Могилянка, було розширено Чернігівську колегію, 1726-го засновано колегіум у Білгороді, звідки його згодом перенесли до Харкова, а 1734-го утворено Переяславський колегіум. Особливістю цих навчальних закладів було те, що з низки причин туди допускалися представники найрізноманітніших прошарків, у той час як творення станової структури імперського суспільства мало на меті зробити навчання вузькостановим.

Започаткування нової школи збіглося з політикою секуляризації в багатьох європейських країнах. Передусім ішлося про передачу майна церкви на користь держави, але водночас і про створення мережі світських навчальних закладів на зміну церковним. Останнім відводилася вузькостанова роль навчан­­ня майбутніх священиків, найчастіше дітей духівництва. Слід визнати: у той час коли в Західній Європі брала гору світська освіта, що ґрунтувалася на раціональності, українські землі залишалися у «схоластичному» полоні ще тривалий час. Це багато в чому визначило і майбутнє розвитку галузі в наших умовах.

Російські реформаторські потуги в освіті передусім орієнтувалися на німецькі зразки, що не є дивиною. Ініціатор відкриття Московського університету і головний російський просвітитель Міхаіл Ломоносов світську освіту здобув у німецькому Марбурзі. Реформа освітніх закладів 1782–1786 років із запровадженням народних училищ у кожному губернському та повітовому центрі орієнтувалася на досвід Австрійської імперії. Пізніші російські новації із заснуванням університетів брали за основу прусську реформаторську діяльність та гумбольдтівський університет. Запрошення професорів із-за кордону, передусім німців, також визначало великий німецький вплив у багатьох ініціативах дому Романових. Не всі імперські освітні реформи кінця XVIII століття, особливо на українських теренах, були вдалі й цілком реалізовані. Часто вони залишалися на папері. Чого тільки вартий намір відкрити у 1790-х роках великий університет із медичною школою в Катеринославі.

Великі зміни в освіті на підросійських землях України забезпечила реформа Алєксандра I початку ХІХ століття, що закла­­ла основу майбутньої системи, в межах якої було введено ступеневу освіту: початкову (учи­­лища), середню (повітові училища та гімназії) та вищу (університети). Це нововведення сприяло також поширенню жіночої освіти, хоча навчальні заклади ще тривалий час мали переважно чоловічий характер. Зміни задекларували загальні вагомі наміри: всестановість і безкоштовність початкової ос­­ві­­ти. Для втілення в життя новацій запроваджувалося нове Міністерство народної просвіти.

Попри прогресивність змін, система української освіти безпосередньо залежала від метрополії і йшлося не лише про заборону чи толерування культур­но-національних особливостей. В умовах царської Росії диплом про освіту був не так свідченням здобуття певних знань, як підставою для чиновницької кар’є­­ри, підтвердженої дипломом. До всього цього велике значення мало здобуття освіти за кордоном, оскільки воно розширювало світогляд і часто було важливою передумовою для подальшої успішної діяльності.

Alma mater

Першою великою світською навчальною установою на українських землях став Харківський імператорський університет, заснований у 1804-му. Навчальний рік розпочався на Святого Антонія 30 січня 1805-го (хоча українське студентство звикло відзначати 25 січня день Святої Тетяни, у який було підписано указ про відкриття Московського університету 1755 року). Саме в Харкові під впливом університетських викладачів і студентів розпочалося національне пробудження українців.

Упродовж XIX cтоліття російська імперська влада відкрила на території України ще два університети (в Києві 1834-го й Одесі 1865-го) та низку інших навчальних закладів, провівши кілька освітніх реформ. Незважаючи на це, поширення знань було слабким, а українці як етнічна група мали найнижчий рівень освіти в європейській частині імперії. Усе це змушувало національну інтелігенцію ідеалізувати часи братських шкіл і православних колегіумів, наголошувати на згубній ролі «пропащого часу» в Російській імперії для українства; для неї освіта рідною мовою була великою метою і великим засобом для подальших зрушень.

У той самий час на території українських земель Австрійської (Австро-Угорської) імперії теж відбулося кілька освітніх рефо­­рм: поряд із Львівським 1875 року в Чернівцях відкрито університет із німецькою мовою викладання (у Львівському воно велося польською). Боротьба українців за свій університет на Галичині є важливою сторінкою національного руху.

Спільними проблемами для українських земель у XIX столітті були малодоступність і непоширеність навіть початкової освіти, що дуже ускладнювало і економічний розвиток, і соціальну комунікацію в наших умовах. Заходи метрополій і навіть дозволи на відкриття недільних та приватних шкіл, починаючи з 1860-х років, не вирішували проблеми, тоді як початкова освіта ставала обов’язковою в Англії та Голландії, а в Німеччині у процесі її об’єднання вона відігравала ключову роль.

Як ідеологічна платформа

Події 1917–1920 років привели до величезних зрушень в освітній галузі у наших умовах. І йдеться не лише про націоналізацію освіти, а й про масштабні експерименти, особливо на територіях, де утвердився більшови­­цький режим. Намагаючись ліквідувати пережитки старого ладу, нова влада наповнила освіту ідеологічним змістом і кардинально видозміни­­ла вищу школу, ліквідувавши університети й ство­­ривши на їхній основі чи запровадивши нові інститути народної освіти (див. Тиждень № 48/2010).

Однак справжній прорив відбувся, починаючи з 1920-го, із запровадженням політики «ліквідації неписьменності», оголошенням про знищення станових меж і статевих обмежень у здобутті знань, а надалі втіленням політики «коренізації», що передбачала для народів СРСР навчання рідними мовами. Радянська система використала освіту як ідеологічну платформу для створення вірної режиму людини.

Та скасування старих «дореволюційних» навчальних закладів і творення нової школи наштовхнулися на істотний брак кадрів. Тому на початку 1930-х років було вирішено повернутися до університетів. Вища освіта сталінського зразка мала небагато спільного з поперед­ньою імперською, і саме з неї вийшла наша сучасна університетська. Підготовці кадрів на території 1/6 суходолу планети приділяли велику увагу, що й стало підґрунтям для доволі усталеного міфу про високий рівень радянської освіти, що, втім, не витримав конкуренції із західним світом і був однією з причин краху більшовицької імперії.

Радянська школа, однак, пережила кілька істотних реформувань. Етапним став відомий закон 1958 року «про зміцнення зв’язку шко­­­­ли з життям», яким запроваджувалися 11-річ­на осві­­та, обов’яз­кова 8-річ­на й основна увага приділялася «професіоналізації», підготов­­ці виробничих кадрів вже зі школи. Цей експеримент не мав успіху, упродовж 1964–1965-го було повернуто 10-річку, зменшено увагу до трудового виховання, однак залишилася вимога про обо­­в’язковість загальної ос­віти.

Українська модель ос­віти вийшла з радянської системи, проте велика кількість реформ останніх 20 років не вирішила нагальних питань освітньої сфери, як-от підготовка належного фахівця і реалізація особистості.