Світло людини. Пам’яті Василя Овсієнка

19 липня 2023 року не стало українського дисидента пана Василя Овсієнка. На тлі російсько-української війни ця подія залишилася мало поміченою, до того ж у суспільній свідомості Василь Овсієнко не належить до постатей українського дисидентства умовно «першої п’ятірки». А інших загалом у нашому суспільстві й не знають. Для тих, хто глибше цікавиться історією України, ім’я Василя Овсієнка пов’язане з трьома фактами про Василя Стуса: він сидів з поетом в одній камері, чув, як той загинув, й особисто займався його ексгумацією та перепохованням. І ще можна додати, що в публічному просторі пана Василя Овсієнка вважали «ходячою енциклопедією» дисидентського руху. Проте він був значно масштабнішою фігурою. З його талантами й нахилами він міг стати видатним державним діячем, але вроджена скромність стала на заваді цьому. І щоб у нашій історії залишилося ширше уявлення про цю людину, хочу залишити про неї свої, імовірно, у чомусь суб’єктивні спогади.

Маю сказати, що в моїй родині активно цікавилися політикою, тому я був і на установчому з’їзді Народного руху України, і навіть трошки в «Ланцюгу єдності» («Живому ланцюгу»). Почасти через політичні обставини навесні 1990-го в моїй воскресенській школі мамі натякнули, що мене треба забрати з неї. Тоді в Києві створювали так звані профільні класи. Ось один такий, з історії, формувався в 128-й школі біля станції метро «Лівобережна». Співбесіду проводив особисто директор — сам молодий спеціаліст — історик. Коли в червні ми прийшли до нього, він був шокований характеристикою з попередньої школи, і сказав, що не може ухвалити рішення, а тому треба повторно з’явитися наприкінці серпня. Між червнем і серпнем 1990 року було 16 липня — ухвалення Декларації про Державний суверенітет України. Отже, для мене ситуація радикально змінилася, і, звісно, у серпні я перейшов до цієї школи.

Там я затоваришував з Олексієм Голобуцьким — онуком відомого українського історика Володимира Голобуцького. Батько й тітка Олексія були активістами Української республіканської партії. Цій родині я багато чим духовно зобов’язаний, і принагідно хочу їм щиро за це подякувати. Улітку 1993 року Олексію Голобуцькому запропонували створити Молодіжну організацію Української республіканської партії, і я відразу його підтримав. Потому він привів мене до секретаріату УРП, де я познайомився з паном Василем Овсієнком. Чи, можливо, пан Василь зі мною — послідовності подій я вже не згадаю.

Адреса УРП: Прорізна, 25

Передусім треба розповісти, де перебувала Українська республіканська партія та розташовувався кабінет пана Василя в першій половині 1990-х. На диво, у жодному довіднику з історії будинків Києва, а також у вікіпедії я не знайшов інформації про те, що в непримітному дореволюційному будинку за адресою Прорізна, 25 ще 30 років тому вирувало потужне політичне життя.

Коли саме до цього будинку в’їхала УРП — я не знаю. Голова партії пан Михайло Горинь розповідав, що приміщення для наявних політичних партій та організацій виділяли за прямою вказівкою Президента України Леоніда Кравчука. На Прорізну, 25 я вперше потрапив ще 1992 року (там ми друкували листівки на політичні акції), і там уже були різні партійні й політичні організації. Вхід до «урпівні», як її називала молодь, був з під’їзду сусіднього будинку № 27. Від дверей вели старовинні сходи спочатку на другий поверх, де відразу ліворуч ішли кабінети. Тут розташовувався провід (керівництво) УРП Києва й області, а також приміщення, де проводили урочисті збори. Кабінет керівника партії, пана Василя Овсієнка й секретаріату (його очолювала пані Тамара Просяник) був на третьому поверсі. У кабінеті керівника зазвичай перебував пан Михайло Горинь, крім тих днів, коли в УРП був голова Левко Лук’яненко.

Перший поверх, де розташовувалися приміщення під магазини, здавали в оренду. Але, наскільки я пригадую, з тієї оренди були копійчані прибутки. Тому апарат Української республіканської партії фактично існував на пожертви нових українських бізнесменів або діаспори. Оплата комунальних послуг і виплата зарплатні працівникам секретаріату завжди була великою психологічною проблемою для тих, хто мав це робити. Весь час треба було в когось просити гроші, від чого рафіновані українські інтелігенти й дисиденти почувалися ніяково…

У кінці третього поверху була читальня, де збирали підшивки газет. В одному з плетених крісел там часто можна було спіткати нині відомого українського історика й журналіста Вахтанга Кіпіані, що бував у Києві наїздами з Миколаєва. За читальнею розташовувалася підсобка, у яку я колись зазирнув і надибав там буквально «клондайк» для себе: пачки видань різних історичних книжок і спогадів з діаспори. Усе це формувалося як бібліотека УРП, але оскільки місця для неї не було, то книжки переїхали в підсобку. З дозволу керівництва я вибрав для себе кілька пачок на тему історії Армії Української Народної Республіки. Кілька книжок з тих пачок досі зі мною — стоять на видноті в робочому кабінеті Національного військово-історичного музею України.

Читайте також: Безнадійна справа честі

Від читальні перпендикулярно праворуч був іще один коридор — там розташовувалося ще кілька приміщень. І звідти ж униз вели вузькі дерев’яні сходи на перший поверх, у приміщення майже без вікон — «царство» головного редактора газети «Самостійна Україна» Ореста Когута, завсідником якого був Василь Шкляр, нині відомий український письменник. Останній здавався молодим, хоча вже мав сивину у волоссі, і я, пам’ятаю, страшенно здивувався, коли дізнався, що він віку моїх батьків.

Від «Самостійної України» можна було вийти у внутрішнє подвір’я, де в якомусь складському приміщенні чи гаражі розміщувалася друкарня УРП. Там стояла офсетна друкарська машина, ромайор, придбана за пожертви діаспори (здається, кошти на типографську машину зібрав і привіз «блаженний» канадець Іван Коляска — теж непересічний дід). Машина була не нова, «капризна», і навколо неї завжди крутився друкар Павло Коба — наполовину українець, наполовину грузин, який приїхав разом із пані Тамарою Просяник з Кременчука. Павло Коба був фантастично відданий справі й навіть іноді ночував біля тієї машини, щоб мати змогу добами не спати, якщо треба друкувати.

Про наші книжки

Під час першого ж відвідування УРП, після знайомства з паном Михайлом Горинем і пані Тамарою Просяник, нас відправили до кабінету Василя Овсієнка. Розмовляти (не пам’ятаю про що) треба було чи з Олексою Миколишиним, чи з «паном Борсуком» (не пригадую чітко цієї людини, бо потім я його майже не бачив). Їхній стіл був праворуч, а пана Василя — ліворуч. Зовнішність Василя Овсієнка відразу привернула мою увагу: він сидів у стильному піджаку, жилеті та в окулярах і щось уважно редагував. Перше, що мені спало на думку, — що в нього обличчя «благородної» людини якогось шляхетського роду. Чомусь у голові промайнуло: може, він узагалі переїхав з діаспори до України? Звісно, коли потім мені Олексій Голобуцький пояснив, що це дисидент, який відсидів майже 14 років, я був приголомшений.

Пам’ятаю, що на зустрічі я розповідав про свої дослідження навколо біографій та історії Армії Української Народної Республіки, казав також, що готую статті на цю тему. Того разу пан Василь майже нічого мені не сказав. Але наступного разу, коли я прийшов до його кабінету, стіл навпроти був уже порожнім. Побачивши мене, пан Василь радо привітався, як із давнім знайомим, і запропонував сісти на вільне місце. Відтоді я часто заходив до його кабінету, міг там писати свої статті (комп’ютерів ще практично не було, отож усе писалося від руки). Пан Василь завжди радо зустрічав, пропонував чай і, коли був вільний, любив про щось поговорити. Треба зауважити, що щиро й довго розмовляв він лише з тими, кому довіряв. А ось чай у нього був чимось близьким до чайфіру. І без цукру.

Пан Василь міг з порога «створити настрій». Його «фірмовими» вітаннями були: «О, дивись, який парубок!» — або: «Здоров був, козаче!».

В УРП посада Василя Овсієнка називалася «секретар з видавничих справ». Фактично ж він вів офіційне діловодство партії, іноді складав і часто вичитував різні промови, статті, книжки тощо. Саме від нього я дізнався про основи діловодства.

Тоді в «Народній газеті», виданні Руху, виходили мої статті про воєначальників УНР. Написані вони були, щиро кажучи, кострубатою мовою (як же зі мною намучились у «Народній газеті»! Але терпіли: редагували, публікували…). І ось пан Василь узявся допомагати мені в «літературних вправах». Пам’ятаю, коли я після редагування Василя Овсієнка приніс чергову свою статтю відповідальному редакторові Олександру Лук’яненкові, той почав читати й запитально підвів на мене очі. Я сказав, що пан Василь Овсієнко взявся за мене. Лук’яненко всміхнувся й полегшено зітхнув.

Так на кілька років у нас із паном Василем утворилися дружні стосунки навколо моєї писанини. Він вичитував і наші журнали, і мої перші дві книжки, часто засиджувався допізна, читаючи за своїм столом в окулярах з увімкненою лампою і часто відчиненими дверима на балкон, що виходив на Прорізну. «Нема іншого шляху позбутися роботи, як її зробити» — це була одна з улюблених приказок, а також чи не головне гасло життя пана Василя. І тепер часто, коли мені не хочеться складати якийсь бюрократичний документ або займатися марудною справою, я згадую, як пан Василь промовляв цю фразу, сидячи за своїм столом і дивлячись поверх окулярів, — і робота якось сама починає робитися…

Пан Василь Овсієнко багато часу приділив моїм нарисам до книжки «Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття» про генералів Армії УНР, яку надрукували в типографії УРП в жовтні 1995-го. Він намагався максимально відредагувати й відкоректувати їх, за що я завжди був вельми вдячний йому. Гроші на видання я шукав сам, як сказав пан Михайло Горинь: «Ну я ж можу просити, а ти чого?..». $500 дав Віктор Роєнко — голова Союзу бувших вояків-українців у Канаді. Ми з ним якось затоваришували на одному із заходів, і він завжди мені дзвонив, коли прилітав до Києва. Пан Віктор любив розповідати мені всяке різне про минувшину (навіть таке, що я досі не наважився б написати), а в моїй особі він завжди мав уважного слухача. Гадаю, пан Віктор одразу збагнув, що книжка зокрема й про тих, хто допомагав йому в Канаді в 1960–1970-ті. Ще додам, що з моєї намови Віктор Роєнко в 1990-ті передав увесь архів і багато артефактів свого Союзу до Національного військово-історичного музею України. Коли я прийшов на роботу на посаду заступника директора музею, то повитягав з фондів в експозицію всі найцікавіші речі з тієї збірки.

Кілька сотень доларів дав пан Осип Зінкевич. Це була майже свята людина, яка заслуговує на окремі спогади (правда, не мої, бо я мало його знав). Він допоміг силі-силенній обдарованих юнаків і дівчат. Батьком пана Осипа був ветеран Легіону Українських січових стрільців, а тому йому це теж було особисто важливо. Ще кілька сотень доларів дав від себе пан Павло Дорожинський — заступник голови проводу Організації українських націоналістів, що мене тоді відверто здивувало, бо ані з ним, ані із цією організацією стосунки в мене не надто складалися. За десять років потому, детальніше досліджуючи історію української армії 1917–1921 років, я несподівано натрапив на документи його батька — хорунжого Армії УНР! І тоді мені стало зрозуміло, чому пан Павло Дорожинський не міг мені відмовити. Пізніше, коли вже книжка вийшла, якісь невеличкі гроші, але майже щомісяця передавала пані Галина Змієнко-Синишин — донька генерала УНР Всеволода Змієнка, яка виховувалась у родині іншого генерала — Марка Безручка. Вона кілька разів приїздила до Києва, і під час однієї з останніх подорожей привезла картину Леоніда Перфецького, на якій зображений весь командний склад 6 стрілецької дивізії Армії УНР. Пам’ятаю, як я завзято доводив їй, що треба передати цю картину саме до Музею Збройних сил України… Вона висить у нас зараз, і ми нею пишаємося.

Читайте також: Разом проти більшовиків

На ці гроші вдалося придбати силу-силенну офсетного паперу хорошої якості (він був, між іншим, тоді в дефіциті) — 1 т 200 кг. На цьому папері надрукували не лише моє «Українське офіцерство», а ще і якісь наші журнали та — чим я сильно пишався — книжечку пана Василя Овсієнка. З інших грошей левову частку довелося витратити на форми, плівки, фарбу… Книжку я верстав у «Самостійній Україні». Пан Орест Когут допомагав і водночас по-доброму сварився, що я йому всі картриджі спустошу (ми їх потім заправляли на пожертви). Формами й друком особисто займався пан Павло Коба, який категорично відмовлявся від будь-якої оплати. Я постійно бігав до нього в типографію і зачаровано дивився, як народжується книжка. Потім надруковані листи збирали брошувальниці, які працювали в типографії. Пан Михайло Горинь і пан Василь Овсієнко постійно цікавилися, як там друкується книжка. Звісно, найбільше поділяв мою радість пан Василь: він дивився і плівки, і форми, і сигнальні відбитки, й окремо обкладинку. Решту грошей я віддав пані Тамарі Просяник (бо жінкам треба було все ж заплатити, а Павлу Кобі від УРП дати премію).

Отже, моя перша книжка була остаточно складена на моє 19-річчя на початку листопада 1995 року. Я досі згадую цю подію з теплотою і завжди подумки дякую людям з Української республіканської партії, які так мене підтримували й стільки для мене зробили.

Власне, я згадав, що одну з книжок пана Василя надрукували на тому папері, який мені вдалося роздобути. Тоді Василь Овсієнко писав спогади про Оксану Мешко, Василя Стуса і Юрія Литвина. Багато вечорів він обговорював зі мною та іншими свої спогади. Раніше я їх добре пам’ятав, а тепер усе геть забув. На щастя, у мене збереглися книжки «Оксана Мешко, козацька матір. До 90-ліття з дня народження. Спогади» (1995) і «Світло людей. Спогади-нариси про Василя Стуса, Юрія Литвина, Оксану Мешко» (1996). За це «Світло людей» пан Василь особливо переживав. Деякі історії я чув по кілька разів, але коли він пропонував: «Давайте я вам почитаю, що написав сьогодні», я завжди сідав слухати. І міцнющий чай пана Василя завжди ставав у пригоді…

Трохи про особисте

Як уже зазначалося, пан Василь зазвичай не долучався до розмов, коли щось обговорювали інші колеги чи товариші по партії. Тому люди, які його не знали й бачили епізодично, могли подумати, що він мовчун. Але він завжди все уважно слухав, і якщо запитували його думку, міг надзвичайно цікаво й аргументовано викласти своє бачення. Причому слухав він навіть тоді, коли був зайнятий важливими паперами. Пан Михайло Горинь знав цю особливість пана Василя й періодично, коли розмови відбувалися при ньому, міг зненацька звернутися до Овсієнка з якимось складним питанням. Коли пан Василь починав розлого й по суті відповідати, Горинь аж сяяв своєю усмішкою. Він любив і поважав старого товариша та знав цю його особливість.

Водночас це не заважало пану Михайлові іноді трохи жартувати над паном Василем, причому іноді на особисті теми. Василь Овсієнко не ображався, і коли я вперше почув один такий особистий жарт, то відразу збагнув, що це в них якась стара, ще таборова традиція. Причому я не чув, щоб Василь Овсієнко якось сам жартував щодо Михайла Гориня (або щодо будь-кого ще).

Але на вулиці пан Василь мовчуном не був. Наприклад, він урівноважено ставився до того, що люди на вулицях розмовляли російською, але страшенно не любив російської лайки й часто робив зауваження, особливо підліткам. Або не міг стерпіти, коли люди в черзі чи десь у транспорті починали зневажливо обговорювати теми, які панові Василю були близькі. Тоді його було не зупинити… Наведу такий приклад. Пан Василь спеціально носив із собою російські рублі. І коли йому в магазині замість гривень казали «пять рублєй», він їх з готовністю діставав і клав на прилавок. Потім виникала коротка дискусія, у якій зазвичай Василь Овсієнко брав верх. Чому зазвичай? Він ніколи не підвищував голосу, розмовляв у спокійному тоні, плавкою, милозвучною українською мовою, яку не часто можна було почути, що навіть вуличні хулігани розуміли, що перед ними непересічна людина.

До людей, які безпосередньо оточували пана Василя, він ставився делікатно, і це не залежало від віку або «політичного стажу». З дисидентами в нього були з кожним свої стосунки. Ще в молоді роки, коли пан Василь розповсюджував самвидав, до його авторів ставився з пієтетом. «Вони ж науковці, письменники, викладачі інститутів, інженери», — казав він сам. Проти них Василь Овсієнко почувався пересічним сільським парубком (він сам не без гумору про це неодноразово казав). Тому, коли пан Василь потрапив до табору й побачив усю цю публіку, яка «за сусідніми столами, як і я, сьорбала баланду», у нього були феєричні почуття — що він долучився до обраних. Декого він відверто обожнював. Зрозуміло, передусім ідеться про Василя Стуса. Але й інших дисидентів пан Василь щиро любив, звеличував і не хотів чути нічого критичного про них. Зокрема, про Левка Лук’яненка. У свідомості пана Василя він багато років був просто «небожителем». І коли восени 1995-го Лук’яненко замість Михайла Гориня вирішив зробити керівником Української республіканської партії іншу людину (до якої значна частина націонал-демократів ставилася з великою недовірою), для Василя Овсієнка це стало гірким і болісним розчаруванням. Ті, хто стежив за політичними подіями 1990-х, пам’ятають, що врешті УРП розкололася на дві партії.

До Української республіканської партії пан Василь ставився як до своєї великої сім’ї. І у зв’язку із цим маю написати про деякі особисті речі, що стосуються Василя Овсієнка. Звісно, ми, молодь, приводили до УРП своїх дівчат, і в секретаріаті теж були цікаві дівчата. У принципі старші люди цього не заперечували. Навпаки, як я тепер розумію, їм було важливо, щоб поруч з ними, з їхньою справою була молодь. І пан Василь завжди терпляче ставився до різних панянок, яких епізодично заводили до УРП. Але його особисте життя не склалося… Пан Василь ставився до жінок, точнісінько як Дон Кіхот: мрії та образи часто не збігалися з реаліями. Й у Василя Овсієнка залишився нереалізованим потужний батьківський інстинкт. Він міг би бути надзвичайно хорошим татом для синів. Саме тому він завжди по-батьківськи опікувався схильними до творчої діяльності юнаками. Пам’ятаю, як під час однієї із соловецьких експедицій він привіз кількох студентів, здається, із Житомира (у пана Василя взагалі було загострене почуття земляцтва). Один із цих хлопців багато спав — буквально кілька днів він не міг відіспатися. І пан Василь журився, що хлопця привезли в таке важливе й чарівне місце, а він «спить і спить». Або інший випадок. Під час акції «Україна без Кучми» члени УНСО ввірвалися до Адміністрації Президента України, недовго там побули й пішли собі. Потім міліція виловлювала їх по всьому місту. Василь Овсієнко спеціально поїхав супроводжувати кількох молодих унсовців із Житомирщини на вокзал, дорогою буквально відбив їх у міліції і потім проконтролював, що вони доїхали додому.

Повертаючись до теми УРП, маю ще розповісти, що саме партія придбала пану Василеві квартиру, бо після повернення з ув’язнення він жив по знайомих. Квартира була скромна, маленька, на вулиці Кіквідзе (нині Бойчука), у якій душ був просто на кухні, причому нічим не відгороджений. Цю квартиру Василь Овсієнко згодом перетворив на справжній архів українського дисидентського руху з тисячами аудіозаписів, гігантською кількістю фотографій, рукописів, книжок. Ініціаторами придбання квартири були пан Михайло Горинь, пані Тамара Просяник й інші дисиденти. Гадаю, усі вони почувалися в боргу перед паном Василем, адже багато хто з них став народним обранцем й отримав від держави великі квартири в гарних місцях. А пан Василь як прийшов з ув’язнення на Майдан, так і «воював» далі то на вулиці, то в кабінеті. Чи пан Михайло, чи пані Тамара казали мені, що нашкребти на ту квартиру було надзвичайно складно, але вони вважали своїм обов’язком зробити це. І потім пан Василь вважав себе особисто зобов’язаним УРП та своїм товаришам… Лише після того, як партійне життя остаточно розвалилося, це питання, як й інші, пішло в минуле.

Початок 2000-х. УРП, а потім інші національно-демократичні партії поступово розвалились або «інтегрувались» до якихось абсолютно незрозумілих політичних об’єднань на кшталт СДПУ(о) і навіть Партії регіонів. Кожен пішов своїм шляхом. Я щиро намагався знайти місце в українськомовному сегменті преси або телебачення, але він був занадто малий і абсолютно не міг забезпечити заробітку. Зрештою, мене, а також пана Ореста Когута життя «винесло» в газету «Киевские ведомости», де ми втішали себе тим, що в цьому тижневику раз на тиждень видається українськомовний випуск (звісно, така собі «втіха»). Водночас це було найпопулярніше видання, і я досі пишаюся, що саме там першим серед журналістів «проштовхнув» аж шість частин інтерв’ю з Юрієм Шухевичем, а також Василем Куком, який, здається, до мене взагалі нікому не давав інтерв’ю.

Я добре знав, що Василя Овсієнка щиро засмучувала моя журналістська й публіцистична кар’єра в російськомовних виданнях. Тому намагався зайвий раз не показуватися йому. Як ділився один мій колега, що потрапив у таку саму ситуацію: «Мені соромно казати пану Василю, де та з ким я зараз працюю». Але коли з’являлася бодай можливість попрацювати в українськомовному виданні, наприклад журналі «ПіК», завжди телефонував Василеві Овсієнку, щоб зробити якусь статтю на тему дисидентства.

Читайте також: Сіоністи на службі УНР

Тепер, коли минуло майже 30 років, розумію, що багато людей, зокрема ми, юнаки, приносили пану Василеві прикрі хвилини. Він був українським ідеалістом і важко переживав, коли люди, до яких ставився з теплотою, поводилися не так, як йому здавалося правильним. Але я ніколи не чув, щоб Василь Овсієнко комусь дорікав. Принаймні ані мені, ані моїм товаришам він не сказав ані слова докору. Але все читалося в його очах. Узагалі очі в пана Василя були більш промовистими за слова. Коли він радів, очі були веселими, коли його хтось засмучував — це теж одразу позначалося в очах. Він сумно дивився, але нічого не казав.

Кучино й Сандармох

Після 1997-го ми не переривали зв’язків з паном Василем Овсієнком. Інша справа, що рік за роком вони ставали більш епізодичними. Попри крах Української республіканської партії, пан Михайло Горинь, а також інші колишні депутати й очільники цієї ще нещодавно потужної політичної сили вжили всіх заходів, щоб та молодь, яка була при УРП, залишилася «прилаштованою», так би мовити. Кожному з нас допомогли надалі займатися тим, чим він сам хотів. Більшість обрала політику, політтехнології та все, що із цим пов’язано. І маю сказати, що дехто з моїх товаришів по УРП зробив блискучу політичну кар’єру. Мене ж більше приваблювала науково-дослідна діяльність, і пан Михайло Горинь склав мені протекцію до Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Він зателефонував першому заступнику Голови СБУ генералу Володимирові Пристайку та попросив прийняти й вислухати мене. Я цікавився слідчими справами військових УНР, які опинились у в’язницях радянського режиму й там загинули. Станом на середину 1990-х про реабілітацію цих людей не було навіть і мови. Генерал Володимир Пристайко був уродженцем Західної України й сам цікавився історією. З Михайлом Горинем вони були знайомі з початку 1990-х. Як мені розповідав сам пан Михайло, він деякий час очолював комісію Верховної Ради з реформування КДБ УРСР у СБУ. Про деталі цієї діяльності він не згадував, але дав зрозуміти, що в процесі роботи дізнався про такі факти, які його сильно засмутили. Я декілька разів намагався повернутися до цієї розмови, але пан Михайло завжди ухилявся від теми.

Отже, генерал Володимир Пристайко поставився до мене надзвичайно прихильно й дав розпорядження своєму давньому колезі — начальнику архіву СБУ полковнику Олександру Пшеннікову — надавати мені матеріали, які я прошу. Звісно, у межах моїх наукових зацікавлень. Так я років на 15 занурився у вивчення архівів Служби безпеки України. Саме на цьому тлі з паном Василем ми й підтримували стосунки, оскільки після відходу від політичного життя він далі збирав свій архів про історію дисидентського руху. Людей, що мене цікавили, засудили раніше, але сиділи вони в одних в’язницях і таборах.

У вересні 1996 року пан Василь Овсієнко став організатором незабутньої для мене, а також тих, хто був з нами, подорожі до табору Кучино в Пермському краї, де він сидів разом з іншими дисидентами й де загинули Василь Стус і Юрій Литвин. І ще двічі ми їздили на Соловецькі острови та в Карелію, де російські правозахисники знайшли в урочищі Сандармох місце масових поховань страчених 1937 року політичних в’язнів, зокрема видатних українців.

Детально зупинятися на співпраці нашого українського «Меморіалу» й російського правозахисного центру «Меморіал» я не буду. Скажу лише, що, на моє тверде переконання, найяскравіших представників російського «Меморіалу» фізично знищили або скомпрометували. Керівник петербурзького «Меморіалу» Вєніамін Йофе зненацька помер просто на сходах метро. Саме він, власне, віднайшов те місце масового поховання в Сандармосі. Місцевий карельський правозахисник Юрій Дмітрієв, який також багато доклався до дослідження й увічнення цієї події, як відомо, засуджений в РФ на тривалий термін за абсурдним звинуваченням. Мого колегу-однолітка Олексія Таніна-Львова, надзвичайно перспективного молодого політика й історика-політолога, помічника Голови Держдуми Івана Рибкіна (політичного конкурента Владіміра Путіна), брутально вбили в під’їзді власного будинку. Але, напевно, «зачистка» путінцями російської інтелігенції у 2000-ні — це ширша тема, яка потребує окремого дослідження. І наші поїздки на Соловки врешті перервалися саме через заборону з боку ФСБ. А музей у таборі с. Кучино був зачинений.

У всіх подорожах і під час значних подій пан Василь Овсієнко багато фотографував. Потім він друкував фото й пропонував тим, хто з ним їздив, вибрати собі знімки. Звісно, за їхній друк треба було заплатити, але пан Василь брав на себе всі інші функції, а ще робив на комп’ютері підписи до кожної фотографії, вирізав і приклеював їх на звороті, навіть міг оформити фото в якийсь альбомчик, спеціальну папку чи конверт. До дизайну він також мав хист. Завдяки цьому хобі пана Василя в мене збереглася чудова колекція фотографій другої половини 1990-х — початку 2000-х.

В інші роки ми лише епізодично зустрічалися десь із паном Василем, але завжди приємно було бачити його усміхнене обличчя. Його фотографія з краєвидом Соловків усі роки стоїть у моєму кабінеті біля робочого комп’ютера.

Напевно, у читачів виникне запитання: невже пан Василь Овсієнко був таким святим? Упевнений, не знайдеться жодної людини, яка його знала і яка б не відповіла на це запитання ствердно.

Зрештою, це мої спогади про нього. Цілком можливо, що серед людей, які їх прочитають, передусім тих, кого я тут згадую, виникнуть якісь заперечення або бажання доповнити мене. Але це мої враження від пана Василя, і вони такі самі, як його книжка «Світло людей», — абсолютно прозорі.