Ярослав Тинченко історик і журналіст, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України

Безнадійна справа честі

Історія
26 Квітня 2023, 17:55

160 років тому у Польщі спалахнуло чергове повстання проти Російської імперії. Драматичні події 1863-1864 років увійшли в історію, як Польське повстання, але частина цього історичного сюжету розгорталася на теренах України. В ніч з 26 на 27 квітня 1863 року поляки, що мешкали на території Київської та Волинської губерній (нині – Київської, Черкаської, Житомирської та Рівненської областей), організувались у бойові загони. На території України у місцевих поляків жодних військових цілей не було – вони прагнули пробитись на територію Білорусі, щоб з’єднатись із тамтешніми повстанцями, зокрема з легендарним Кастусем Калиновським. Таким чином вони планували зайти в тил російським військам, котрі штурмували Королівство Польське. Втім, більшість організаторів та рядових учасників Польського повстання чітко усвідомлювали, що шансів здолати регулярну російську армію у них нема. Проте польські патріоти прагнули реалізувати свої палкі почуття і навіть ціною власного життя довести, що «jeszcze Polska nie zginęła».

Картина Яна Матейка «Польща – рік 1863» (1864)

У наші часи, на тлі збройної агресії Росії та безпрецедентної допомоги Україні та українцям з-боку Польщі, наш борг – віддати належне польським героям. Тим більше, що імена більшості командирів та активних учасників Польського повстання 1863-1864 років, котрі походили з України, тепер повністю забуті. Вони зберігаються лише в архівних документах, але відсутні як у польській, так в і українській літературі.

Шляхетський чинник

В історії організації польських повстанських загонів на території України є чимало парадоксів. Їх створення почалось за кілька місяців до повстання та носило плановий характер. Польські аристократи брали на себе забезпечення повстанців провізією, кіньми, одягом та зброєю. Найбільше допомагали повстанцям великі землевласники Правобережної України, рідні брати графи Браницькі – Олександр, Костянтин та Владислав. Парадокс історії полягає в тому, що дід цих братів – великий гетьман коронний Францішек Ксаверій Браницький, вважається зрадником Польщі: за його безпосередньої участі Правобережна Україна у 1793 році перейшла під владу Російської імперії. Син цього колишнього великого гетьмана коронного був петербурзьким аристократом та російським генералом від інфантерії (один із найвищих військових чинів того часу). А ось онуки стали польськими патріотами…

Костянтин Браницький, портрет 1852 року роботи Фрідріха фон Амерлінга.

Але польські аристократи допомагали повстанцям не напряму, а через своїх керівників маєтків, які часто ставали командирами загонів. Завдяки цьому після придушення повстання російська влада не змогла зібрати доказів про безпосередню участь у ньому аристократії, і вони та їх маєтки у більшості випадків уціліли від репресій. До складу загонів вступали передусім дрібні шляхтичі, інтелігенція (студенти, гімназисти), а також працівники сільськогосподарських економій, які належали полякам. У переважній більшості це були патріотично налаштовані юнаки (а часто навіть і підлітки), які не мали жодної військової підготовки.

Польські повстанські загони були добре організовані, але малочисельні та знаходились на дуже великій відстані один від одного. Через це переважна більшість із них була розбита, а організатори та командири загинули у боях з ворогом, або були захоплені до полону та страчені пізніше. Поталанило урятуватись лише загону підполковника російської служби Едмунда Ружицького з Житомирщини, через що у польській та українській історіографії історія Польського повстання 1863-1864 років розглядається передусім крізь призму його бойової діяльності.

Київський регімент Ольшанського

Найбільш яскравими сторінками в історії повстання 26-27 квітня 1863 року були дії повстанських загонів Ромуальда Ольшанського на Київщині.

Ромуальд Ольшанський

Історія київського загону Ольшанського видається просто феноменальною. Ромуальд був сином Євстафія Станіслава Ольшанського, колишнього викладача верхової їзди Волинського ліцею, який обіймав цю ж посаду у Київському університеті Святого Володимира з 1832 до 1850 року. Потому викладачем верхової їзди став випускник університету – 25-літній Ромуальд. Манеж університету знаходився на території 1-ї Київської гімназії – вірогідно там, де зараз знаходиться будівля Педагогічного Музею. Загін київських повстанців Ольшанського називався на французький манер «регіментом» («полк»). Вочевидь, соратники Ольшанського хотіли апелювати до епохи Наполеонівських воєн. Кістяк загону склали студенти та інші відвідувачі манежу Ольшанських – польська молодь Києва.

Перша Київська гімназія, світлина 1900 року.

У ніч з 26 на 27 квітня майбутні повстанці почали невеличкими групами виходити з Києва у напрямку Буча – Бородянка – Пісківка. Тут вони мали злучитись із загонами, створеними у Радомишльському повіті, і далі йти на північ – до Мінської губернії. Найбільша група, кінна, очолювана Ромуальдом Ольшанським, просто виїхала зі стін манежу, та цілком відкрито, не ховаючись, попрямувала головною магістраллю Києва на захід. Один з випускників Київського університету, В. Авсєєнко, залишив докладі спогади про те, як загін відчайдухів вирушив на зустріч смерті:

«Близ здания университета находился большой, известный всему городу манеж ветерана старых польских войск Ольшанского. Если не ошибаюсь он преподавал верховую езду казеннокоштным медикам, готовившимся на должности военных врачей. Он был любимцем польской аристократической молодежи, сходившей с ума от его староуланских, длинных белых усов и восторженных рассказов о восстании 1830 г. В конце апреля или начале мая, в чудную весеннюю ночь небольшие группы всадников выехали один за другим из ворот манежа и направились мимо университета на житомирское шоссе. За Триумфальными воротами всадники остановились, поджидая товарищей и строясь в походную конную колонну. Это были запоздалые жертвы польской идеи, юноши и мальчики, студенты и гимназисты, сформировавшие единственную, целиком выступившую из Киева конную банду».

…І ще один історичний парадокс: батько Ромуальда Євстафій Ольшанський, згідно збережених в архівах документів, не був «ветераном старых польских войск», ніколи ні в яких арміях не служив, і, тим більше, участі у жодному бою не брав. Але, вочевидь, сивий викладач верхової їзди з розкішними «кавалерійськими» вусами, умів талановито розповідати різні історичні легенди, які зачарували не лише студентів та гімназистів, а й власного сина.

Читайте також: Супротивник незнаної досі впертості

У Бородянці київські повстанці мали отримати все необхідне для подальшого руху вже у вигляді військової частини. Впродовж зими-весни 1863 року Ромуальд Ольшанський неодноразово їздив до місцевого поміщика графа Ламберта Понятовського, по кілька днів залишався у нього на наради, і кінець-кінцем виробив план походу, на першому етапі чітко реалізований:

  1. Керівник маєтку Понятовського дворянин Самсонович за кілька днів до вирушення загону з Києва розпорядився приготувати велику партію сухарів, причому дворовим-українцям сказав, що це робиться для чумаків.
  2. Граф Ламберт Понятовський розпорядився зібрати всю наявну у своєму маєтку вогнепальну зброю у кількості 72 одиниць та, попри наявне розпорядження здати зброю до Києва, залишив її в одному з будинків у Бородянці. Повстанці з загону Ольшанського встигли дістатись до цього будинку, і з зібраної зброї відібрати 40 справних рушниць.
  3. Коли загін Ольшанського прибув до маєтку Понятовського, там повстанців почастували сніданком, передали їм ще кількох верхових коней, а для перевезення піших підготували 9 возів з тягловими кіньми. Перед від’їздом у бік Пісковки Самсонович наказав видати повстанцям різну провізію: горох, крупи, овес, сіль, сало, тощо.

Село Біличі (нині частина Святошинського району Києва) у 1854 році. Малюнок Домініка де ля Фліза.

Точна чисельність регіменту Ольшанського достеменно невідома. Так, київський повітовий справник у своєму рапорті від 15 листопада 1863 року припускав, що «ядро шайки, остававшейся в Киеве по день выступления, составляло не более 250 человек, в том числе конных до 100». Причому, вирушивши з Києва уніч з 26 на 27 квітня та прослідувавши через Біличі, Романівку, Баланівку, Бородянку та Пісківку, загін зріс за рахунок інших повстанців. Водночас, за твердженням справника, коли загін Ольшанського був на кордоні Радомишльського повіту біля Мигальських хуторів, повстанців залишалось лише 63. Коли ж регімент Ольшанського був остаточно розбитий 29 квітня біля с. Верхольська, він втратив 30 повстанців загиблими та 69 полоненими, і ще якась кількість урятувалась втечею.

Читайте також: Русь Речі Посполитої: складні шляхи ранньомодерного українського націєтворення

Слідом за регіментом Ольшанського з Києва виступив ще один невеличкий загін, який також пішов на Бородянку. Цей загін, в якому, згідно доповіді київського поліцмейстера, було всього 45 людей, прийняв на себе весь удар російських військ, які кинулись наздоганяти регімент Ольшанського, і їхня самопожертва та подвиг заслуговує на велику повагу. Ще більший подив викликає той факт, що повстанці, які надзвичайно завзято боронились від російських військ, за лічені години до того були студентами, гімназистами, або дрібними чиновниками Києва.

По дорозі до Біличів загін наздогнала сотня донських козаків. Зайнявши зручну позицію на околиці ліса, повстанці зустріли козаків вогнем: один був убитий, ще один – поранений. Сотня козаків злякалась 45 погано озброєних юнаків, і їх командир викликав на допомогу два ескадрони драгунів та дві роти піхоти на підводах – загалом понад 500 солдатів.

Артур Ґроттґер, «Битва», 1863

Надвечір 27 квітня повстанський загін знов наздогнали та оточили у Бородянці. Юнаки прийняли нерівний бій: вони засіли за церковною огорожею й навколишніх хатах, і прицільним вогнем не давали підійти солдатам. Але останніх було значно більше. Драгуни просто почали оточувати хати та палити їх. Кінець-кінцем повстанці змушені були капітулювати. Пізніше російські командири доповідали, що повстанський загін втратив 34 загиблими, але лише 3 – пораненими, і при цьому 68 (за іншими даними – 106) потрапили в полон. Водночас, як уже згадувалось, згідно даних київського поліцмейстера, ранком 27 квітня у загоні було всього 45 людей…

Зрозуміло, що російські командири навмисно перебільшували кількість загиблих та полонених – аби додати значущості своїм «подвигам». У переможних реляціях є інформація про ще один дивний «подвиг»: як стверджували російські командири, повстанці зібрали близько 20 поранених в одній із хат… і вони там всі згоріли (і ще 14 буцімто загинуло у бою). Яка насправді спіткала доля поранених – достеменно невідомо.

Читайте також: 450 років Варшавській конфедерації: крок до міжконфесійного миру у Речі Посполитій

Завдяки героїзму загиблого у Бородянці загону регіменту Ольшанського вдалось дійти до Радомишльського повіту, де об’єднатись з місцевими повстанцям на чолі з керуючим маєтку у селі Заруддя графа Олександра Браницького дворянином Станіславом Тарасовичем та поміщиком села Водотій Здіславом Боярським.

Зустрічаючи українських селян, польські повстанці намагались привернути їх на свій бік, причому апелювали до історичних традицій – доби Козаччини. Селянам зачитувались так звані Золоті грамоти, в яких від імені керівників повстанців усім була обіцяна безкоштовна роздача землі та деякі інші соціальні свободи. Радомишльський поліцмейстер, який пізніше розслідував обставини зустрічі селян та повстанців у с. Розважев, доповідав так:

«Начальники соединившейся шайки были казак Сава и казак Комар. Казак Сава по собранным мною в с. Розважев сведением при прочете грамоты был верхом на лошади, имея обнаженную саблю; по описанию примет был похож или на Ольшанского, или на убитого Боярского, а потому дабы разъяснить обстоятельство это я предполагал бы необходимым предъявить Ольшанского тем крестьянам с. Розважева, которых находились 30 Апреля при прочете мятежникам золотой грамоты».

Ранком 1-го травня регімент Ольшанського та загони Тарасовича і Боярського були атаковані російськими військами і озброєними селянами у Верхолевському лісі (в районі сучасного села Розважів). Як потім зазначали росіяни у реляціях, «Завязался бой, который был, хотя и не продолжительный, но очень упорный. Шайка была истреблена вся». Відомо, що у цьому бою зі зброєю в руках загинули Здіслав Боярський та Станіслав Тарасович. Ольшанському з групою вершників вдалось вирватись з оточення, але вже наступного дня його загін було розбито під селом Голубієвичі. Ромуальд Ольшевський був захоплений до полону та страчений у Києві 21 березня 1864 року. Є версія, що розстріл стався у фортеці Косий Капонір, де було встановлено меморіальних знак про цю трагічну подію.

21 січня 2023 в Національному історико-архітектурному музеї «Київська фортеця» відбувся пам’ятний захід-вшанування 160-ї річниці початку Січневого повстання. Фото: МКІП

Відомо, що у чотирьох боях, які відбулись упродовж 27 квітня – 2 травня 1863 року, загинули 12 студентів-поляків Київського університету Святого Володимира, ще 9 потрапили до полону. Серед загиблих були вихованці білоцерківської гімназії, київські чиновники, радомишльські землеміри та інші юнаки.

Відомі та невідомі герої повстання

У Київській губернії досить чисельні повстанські загони були організовані на території Васильківського, Сквирського, Канівського і Таращанького повітів. Причому, загонам з Васильківського та Сквирського повітів навіть поталанило пробитись до сусідньої Волинської губернії, але там вони загинули у боях зі значно переважаючим ворогом.

«Сцена із Січневого повстання», картина Тадеуша Айдукевича

Досить драматично склалась доля повстанських загонів, зібраних у Васильківському повіті. Один із них, очолюваний управителем маєтку графа Костянтина Браницького у селі Саварок дворянином Раймундом Ясинським, устиг дійти до села Соловіївки Радомишльського повіту. Тут він був атакований ранком 28 квітня значно переважаючими силами. У кривавій рукопашній загинув сам Ясинський і не менше 16 повстанців, решта потрапила до полону. Другий загін був зупинений селянами біля села Мирівка Київського повіту, намагався домовитись з ними миром, не чинив спротиву, через що і загинув.

«Мятежники пригласили крестьян объясниться с ними, и прежде всего прочитали им прокламацию обещавшую для мужиков благоденствие, дружбу, братство и равенство, если они изменят Царю, а будут в союзе с поляками; потом один из них, на коленях, прочитал золотую грамоту; последовавшее затем молчание было прервано мировским крестьянином по фамилии Канониром, который выдвинувшись вперед спросил поляков «так осе вже все», и по слову старшины «берите их хлопцы» бросился на ближайшего поляка и схватил лошадь за узду. Поляк выстрелил, но дал промах и в ту же минуту был убит косою, остальные крестьяне в одно мгновение окружили мятежников и положили наместе убитыми до 14 человек, других переранили, а остальных перевязали, не много только спаслось бегством. Со стороны крестьян ни раненых, ни убитых не было».

У Сквирському повіті було організовано повстанський загін на чолі з прапорщиком Петром Хойновським, який прибрав собі псевдонім «Григоренко». Це був молодий, але відомий у польських повстанських колах офіцер. Він належав до групи випускників Миколаївської інженерної академії, які заздалегідь планували революційні виступи, а потім поодинці виїхали із Санкт-Петербургу у різних напрямках, аби створити та очолити бойові частини. Загін повстанців на конях виступив на конях у похід на у ніч з 26 на 27 квітня 1863 року. Через день він був атакований під селом Яроповичами російськими солдатами та озброєними селянами. Під час бою Петро Хойновський особисто застрелив 4-х нападників, але кінець-кінцем потрапив у полон, двоє його помічників були вбиті. Російська влада вважала Хойновського настільки небезпечним, що його розстріляли дуже швидко – 22 травня 1863 року «при г. Житомире за Бердичевской заставой». Цікаво, що свідком страти став 9-літній Володимир Короленко – майбутній відомий письменник, і ця подія стала для нього одним із найбільших уражень дитинства.

Читайте також: Українсько-польські взаємини: ретроспектива і майбутнє

Ще один великий польський загін організувався у Канівському повіті, але майже одразу він був розбитий: загинуло 17 повстанців на чолі з управителем Лучанського цукрового заводу Маврікієм Горецьким. Перемогти росіян і прорватись за кордон вдалось лише одному повстанському загону – підполковника російської армії Едмунда Ружицького, який напередодні повстання виїхав до Житомирського повіту, де початково очолював невеличку групу з місціевих поміщиків та дворян. Пізніше до нього влились загони з Новоград-Волинського повіту. Ще один загін на чолі з Яроцьким діяв окремо.  Росіяни вважали, що у Ружицького було від 1200 до 1500 повстанців, що є очевидним перебільшенням, а у Яроцького – 200.

Едмунд Ружицький

4 травня російські війська фактично оточили загін Ружицького під містечком Миропіль, але йому на допомогу прийшов Яроцький. Маленький загін останнього пожертував собою заради того, аби великий загін Ружицького зміг відступити. Яроцький з усією завзятістю напав з тилу на російські війська. Командувач останніми, флігель-ад’ютант Казнаков, вирішив – що це і є основний повстанський загін, і всіма силами повернув на Яроцького. У бою 96 повстанців на чолі з Яроцьким загинули, 18 було поранено і 66 дістались до полону. Лише купці людей вдалось уцілити і вирватись з оточення.

Ще один повстанський загін, якому не пощастило об’єднатись з Ружицьким, був організований у Заславському повіті відставним капітаном Любинецьким. Росіяни стверджували пізніше, буцімто цьому капітану-відчайдуху вдалось об’єднати під своїм командуванням до 1500 повстанців, що, вочевидь, є сильним перебільшенням. Вирішальна битва з цим загоном сталась 10 травня у Міньковецькому лісі. Як стверджували росіяни, з боку повстанців було вбито до 100 осіб, але поранено лише 12. Російські війська втратили 11 солдатів загиблими та 17 пораненими. Любинецький з рештою загону у силі вже 100 повстанців відступив до Острозького повіту і зупинився на відпочинок у Мякотському лісі неподалік села Плужно. Тут його загін було повторно заатаковано 12 травня. У завзятому бою, за твердженням росіян, загинуло 22 повстанця, у тому числі капітан Любинецький.

Група повстанців Ружицького

Тимчасом загін Ружицького, вдалось маневруючи, з боями відступав до австрійського кордону, який і перетнув 16 травня 1863 року. За даними місцевих мешканців, у нього в той час було 600 повстанців. Едмунд Ружицький помер у віці 66 років у Кракові у 1893 році. І ось ще один історичний парадокс: так чомусь сталось, що усі лаври волинських повстанців були присвоєні саме Ружицькому. Навіть, ті, які йому однозначно не належали. Те, що після повстання писалось про Е.Ружицького та нині розповсюджено у польській історичній літературі, часто не збігається з архівними документами, які зберігаються у київських архівах. А імена польських командирів, які були справжніми героями з Волинської губернії, як Яроцький та Любинецький, польським історикам взагалі невідомі.

На цьому, фактично, повстання на Правобережній Україні, яке почалось 26-27 квітня 1863 року, було завершено. Попри украй нерівні сили, несприятливі умови, відсутність навчених людей, належної зброї, знаходження на великій відстані один від одного, польські повстанські загони на території України продемонстрували повну самопосвяту та власну саможертовність своїй національній справі. На превеликий жаль, імена та подвиги багатьох з цих людей несправедливо забуті, і залишились лише на сторінках історичних документів… Це сотні імен забутих польських повстанців з України – вбитих у боях, поранених та полонених. Оприлюднення їх справжньої історії – це наша маленька та скромна подяка сучасній Польщі.