«Після того як Господь безпечно допровадив нас до Нової Англії і ми звели собі будинки, забезпечили себе всім необхідним для життя, збудували храми для поклоніння Господу й настановили Державний Уряд, наступною нашою омріяною метою стало сприяння науці та увічнення її для нащадків». Такими словами в першій університетській брошурі Гарвардський коледж 1643 року закликав спонсорів з Англії допомогти грішми.
Відвічне захоплення вищою освітою дало Сполученим Штатам найбільшу й найкраще фінансовану систему вишів. Тож не дивно, що цю модель наслідують інші країни: дедалі більше випускників шкіл там ідуть здобувати університетські дипломи. Але з поширенням американської системи зростає занепокоєння: чи справді варто витрачати на неї такі велетенські суми.
По-американськи
Сучасний науково-дослідний університет – гібрид класичного «оксбриджа» й німецького НДІ – з’явився в Америці й став еталоном для людства. Масова вища освіта виникла в ХІХ столітті у США, в ХХ століття поширилася на Європу та Східну Азію й нині існує практично скрізь, окрім хіба що країн Чорної Африки. Світовий коефіцієнт студентів (частка осіб відповідного віку, що здобувають вищу освіту) за два десятиліття до 2012 року збільшився від 14% до 32%; за цей час кількість країн, де такий показник перевищує 50%, зросла від 5 до 54. Кількість вихованців вишів зростає швидше за попит на основний споживчий товар – автомобіль. Гонитву за дипломами можна зрозуміти: зараз це необхідна умова здобуття пристойної роботи, перепустка до середнього класу.
Задовольнити цей величезний попит можна, якщо говорити загально, двома способами. Один – континентальний європейський підхід: державне фінансування та забезпечення вишів, коли більшість закладів мають рівні ресурси й статус. Другий – більш ринкова американська модель змішаного приватно-державного фінансування та забезпечення. Вона дає висококласні, щедро фінансовані інститути на вершині й бідніші на нижчих щаблях. Людство рухається в американському напрямку. Дедалі більше університетів у різних країнах роблять навчання платним. Політики розуміють, що «економіка знань» передбачає дослідну роботу на найвищому рівні, тож державні ресурси потрапляють до кількох привілейованих закладів. Відтак посилюється конкуренція у створенні ВНЗ світового класу.
У певному сенсі це чудово. Найкращі університети уможливили багато відкриттів, які зробили планету безпечнішою, багатшою і цікавішою. Але обходяться вони дедалі дорожче. Країни ОЕСР витрачають на вищу освіту 1,6% ВВП (у 2000 році – 1,3%). Якщо американська модель поширюватиметься й надалі, ці видатки зростатимуть. США виділяють на вищу освіту 2,7% свого ВВП.
Читайте також: До кінця навчального року Міносвіти залишить 270 вишів
Якби Америка мала віддачу від вищої освіти, це було б прекрасно. Що стосується науково-дослідної діяльності, то напевне так воно і є. 19 із 20 університетів, з яких вийшли найчастіше цитовані наукові праці 2014 року, американські. Але якщо говорити про освітній бік, то ситуація не настільки однозначна. У міжнародних рейтингах загальної грамотності й математичної підготовки випускники зі Сполучених Штатів посідають невисокі місця й не перестають скочуватися донизу. За даними недавнього дослідження академічної успішності, 45% американських студентів не мали значних академічних здобутків за перші два роки навчання в університеті, хоча плата за нього в реальному вираженні за останні 20 років майже подвоїлася. Заборгованість за студентськими кредитами у США сягнула майже $1,2 трлн і перевищила ту, що існує за кредитними картками й позиками на купівлю автомобілів.
Нічого зі сказаного не означає, що вступ до університету – погана інвестиція для молодої людини. У США ступінь бакалавра дає в середньому 15% доходу з коштів, інвестованих у його здобуття. Але не зовсім зрозуміло, чи доцільне збільшення вкладень у вищу освіту для суспільства загалом. Якщо дипломовані фахівці заробляють більше за недипломованих, бо навчання зробило їхню працю продуктивнішою, то університетська освіта сприяє економічному зростанню і суспільство повинне розширювати її. Але незадовільні оцінки студентів свідчать про зворотне, як і відгуки працедавців. Нещодавній аналіз рекрутингу в HR-компаніях виявив, що вони приймають випускників найпрестижніших університетів не через якість знань, а через суворі процедури добору в цих навчальних закладах. Виходить, що студенти платили величезні суми просто за проходження ускладненого механізму відбору.
Якщо американські ВНЗ таки не виправдовують витрачених на них грошей, то чому? Основна причина: ринок вищої освіти, як і охорони здоров’я, працює не найкраще. Держава винагороджує університети за дослідну роботу, тож саме на ній зосереджуються професори. Студенти шукають диплом закладу, який може вразити роботодавців; останні здебільшого зацікавлені в елітності вишу, де навчався претендент на роботу. Оскільки цінність елітного диплома залежить від його дефіцитності, хороші університети не мають особливих стимулів випускати більше фахівців. А за відсутності чітких критеріїв освітньої продукції вартість навчання підмінює собою якість. Піднімаючи плату, хороші університети здобувають і прибутки, і престиж.
Скільки це коштує?
Покращити ринок вищої освіти може більша кількість інформації про його продукт. Загальні для всіх іспити на додачу до випускних допомогли б порівняти якість знань та навичок у різних університетах. Студенти бачили б, де й чого навчають краще, а працедавці – наскільки підготовлені майбутні кадри до роботи. Ресурси надходили б до тих університетів, де якість навчання відповідає вкладеним коштам, а решта залишалися б без фінансування. У навчальних закладів з’явився б стимул поліпшувати викладання й використовувати технології для зниження витрат. Більшого значення набули б онлайн-курси, які поки що не змогли забезпечити обіцяної революції у вищій освіті. А держава ліпше розуміла б, наскільки більше чи менше варто інвестувати в педагогічний процес.
Читайте також: Максим Стріха: наука в Україні коштує менше 5 млрд гривень, це – копійки
Скептики заявляють, мовляв, університетська освіта надто складна, щоб вимірювати її в такий спосіб. Звісно, екзаменувати 22-річних студентів важче, ніж 12-річних школярів. Але багато дисциплін містять основний матеріал, який повинні знати всі випускники, що штудіювали цей предмет. У ширшому сенсі університети мають бути здатні показати, що навчили студентів критично мислити.
Інколи держава й виші намагаються зробити результати освіти набутком гласності. У кількох американських штатах випускники місцевих університетів уже складають уніфіковані іспити. Дедалі частіше таке практикують і в Латинській Америці. Що найважливіше – цей досвід вирішили підтримати і країни ОЕСР, прикро вражені результатами моніторингу рівня знань у середній освіті (PISA). Тут хочуть перевірити знання з предметів та здатність логічно мислити, почавши з економіки й технічних дисциплін, і порівняти показники не тільки вишів, а й країн. Великий інтерес до цього мають азійські держави, почасти тому що підвищення якості їхніх університетів, як вони вважають, зробить останні привабливішими для студентів із-за кордону, а от багаті країни, які можуть більше втратити, ніж здобути, такого інтересу не виявляють. Без їхнього фінансування й участі ця спроба залишиться нереалізованою.
Таку роботу повинен підтримувати уряд. Американська ринкова університетська система з щедрим фінансуванням і великим вибором різних вишів може бути дуже корисною для суспільства, якщо студенти вчитимуться того, що потрібно. Якщо ні, то значну частину коштів буде викинуто на вітер.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com