Цьогоріч за сприяння Австрійського культурного форуму він став одним із почесних гостей ІІ Міжнародного фестивалю «Книжковий арсенал» у Києві.
У. Т.: У своїх творах ви порушуєте низку дражливих тем, які навіть у сучасному ліберальному західному суспільстві не завжди сприймаються однозначно. Чи є табу для літератури?
– Кожний, хто пише, намагається знайти власні теми та мову. В цьому сенсі у нас, у Центральній Європі, немає табу. Ми можемо про все писати. Держава чи будь-хто інший не утискають нас у цьому.
Приміром, у моїх книжках чимало богохульних речей. Те, що деякі люди через це не люб-лять мене чи взагалі не можуть читати моїх творів, мене не обходить. У них для того, щоб зрозуміти, про що я пишу, має бути досвід читання різної літератури. З банальними читачами або не-читачами не маю справи, такі мені взагалі не траплялися. Кілька разів було, що до мене підходили люди, щоб насварити за те, що я пишу. Але таке трапляється раз чи два на десять років. Таким кажу, що це не я до них прийшов, а вони до мене. Якщо книжка не подобається, то читачі не мусять витрачатися на неї. Ми вільні у своєму виборі, й у цьому полягає велике щастя. Але завжди потрібно бути обережним і вміти відстояти себе. Бо в австрійському парламенті є політичні сили, які за своїми мірками воліли б мати тоталітарну систему. З ними потрібно боротися всіма засобами, що є у правовій державі, але без насилля, звісно.
У. Т.: Австрійські письменники та кінорежисери тяжіють до висвітлення гострих соціальних питань, зокрема теми насильства. З чим пов'язаний такий тренд?
– Ви маєте рацію, що йдеться про стійку тенденцію останніх 40 років. Хоча любовних історій та кітчу в нас також не бракує. Кілька десятиліть тому з’явилася так звана Heimat (від нім. – батьківщина, вітчизна. – Ред.) література, а також anti-Heimat. У Heimat літературі Австрія була зображена нереалістично красивою, але ця картинка – обман. Ідеться про своєрідне ідеологічне прикрашання. Насправді моя країна не така прекрасна. Натхненниками anti-Heimat літератури були Томас Бернгард, Петер Гантке, а також Ельфріда Єлінек. Та і я от пишу вже понад 30 років.
У. Т.: Які тенденції та жанри переважають нині у німецькомовній літературі, зокрема австрійській? Чи не почувається австрійське красне письменство в затінку власне німецького?
– Німецькою мовою пишуть у Німеччині, Австрії та Швейцарії – це близько 90 мільйонів людей. Ми всі кажемо, що є німецькомовними авторами. Зрозуміло, що у Швейцарії письменники дещо інакші, пишуть трохи не так, як у Німеччині. У кожного з них є родзинка, позаяк німецька має різні діалекти. У Швейцарії є такі мовні вирази, яких ми, австрійці, не розуміємо, і є певні «австріацизми», яких у Німеччині та Швейцарії також не розуміють. Але всі ми пишемо літературною німецькою, оцим самим «хох дойчем», тому це не проблема.
У. Т.: У німецькомовній літературі останніх років спостерігається повернення до теми Другої світової війни. Це нове пере-осмислення події письменниками чи лише данина моді?
– У мене таке відчуття, що це повернення нічого спільного з модним трендом не має. У Німеччині чимало авторів з глибоким особистісним досвідом, які пишуть найрізноманітніші тексти, що так чи інакше пов’язані з темою Другої світової війни. Кожен із них знайшов свій матеріал. Дехто пише про історію, дехто – про те, що взагалі не стосується історії. На мою думку, тут головне те, як добре письменник опрацьовує сегмент, у якому вирішив працювати.
У. Т.: Чому темою свого роману «Вивезена» ви обрали спогади української остарбайтерки? Що саме вас зацікавило?
– Я познайомився з Нєточкою Василівною Ілляшенко випадково на початку 1980-х у селі, де писав третій роман. Власне, зустріти її міг деінде. Мені тоді було приблизно 28 років, і раніше нічого про її світ не знав. Однак одразу зрозумів, що її історія жахлива, сповнена важких переживань. Коли такі люди йдуть із життя, їхні історії губляться. Почуте потрібно було зафіксувати, записати, втримати, щоб не втратити. Я такого ніколи не робив, ні доти, ні опісля. «Вивезена» – це моя четверта книжка, і з-поміж написаних мною 20 творів вона має осібне місце.
Певно, для українців цей роман є цікавим, тому що чимало людей вивезли звідси, і про багатьох досі немає звісток, жодної інформації. Фактично вони загубилися.
У. Т.: Що у «Вивезеній» біографічне, а що вигадане? Чи важко було писати художню літературу як нон-фікшн?
– Я не знався на цьому матеріалі, навіть не уявляв, що це таке. І хотів передати історію так, як Нєточка її прожила і як переказала. Волів подати так, щоб вона читала цю книжку і, прочитавши, сказала, що це її історія. Проте не хотів, щоб це частково стало моєю історією. Тому літературної обробки з мого боку немає. І тому я обрав форму хроніки. Перші 60 сторінок описую, як я жив у тому селі, слухав цю історію. Наступні 200 сторінок – це її хронологічна оповідь. Масштабом була саме ця автентичність. Я був лише рукою, що писала. Щодо стилю, письма, звісно, це мій роман. Але історія її, і я не хотів її якось сфальшувати.
У. Т.: Сучасна Європа – це переважно урбанізований простір. Ви вийшли на літературну сцену Австрії з трилогією «Дика Каринтія». Що вас підштовхнуло писати про сільське життя? В яких формах нині проявляється європейська рустикальність?
– Я виріс у Каринтії і писав там романи. Читаючи мої твори, жителі Берліна, Гамбурга та інших німецькомовних міст дізнаються про цю місцину. Ця земля така маленька, що на Півночі Німеччини ніхто і слова про неї не скаже. Але якщо раптом вона стає місцем, пов’язаним із великим корупційним скандалом, як сталося останніми місяцями, про це чують по всій країні. Сучасна австрійська преса здебільшого пише про якийсь край як про розплідник корупції. Але на позитивний імідж певного регіону працює мистецтво, зокрема художня література. До речі, Петер Гантке також уродженець Каринтії. Є ще низка авторів, що походять звідси, які стали дуже відомими й у Австрії, й у Німеччині. Ця маленька федеративна земля в німецькомовному просторі знана саме завдяки літературі.
Про село в Австрії пишуть доволі іронічно. Згадати б того самого Томаса Бернгарда. В такому викладі це зацікавлює багатьох людей, навіть якщо вони постійно мешкають у місті. Їх, наприклад, цікавить, як ми обходимося з фольклором.
У. Т.: Що в Австрії знають про українську літературу та сучасний літературний процес? Чим українські автори могли б зацікавити європейського читача?
– Що стосується нас, австрійців, то ми не знаємо української літератури як такої – ані класичної, ані сучасної. І шансом ознайомитися з нею стало б те, якби Україна була представлена на Франкфуртській книжковій виставці, що відбувається нині, в середині жовтня. На ній щороку якась держава є центральною, от, приміром, Індія, Туреччина, Угорщина, які репрезентували себе останніми роками. Сподіваюся, ваша країна також колись стане центральною на цій події. Це дасть поштовх до того, щоб українські книжки перекладали німецькою, і Австрія зможе більше дізнатися про вашу літературу. Ще один шанс – якщо український автор чи авторка отримають Нобелівську відзнаку з літератури. Тоді його/її перекладатимуть, зокрема й у Австрії. Тоді люди запитають себе про те, що ще є у великій українській літературі.
І тут головне – не якісь специфічні теми, а те, як написана та чи інша книжка. Захоплює ж мовне мистецтво. Приміром, «Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґрасса відомий у світі тому, що цей роман є мовним шедевром. І саме це є українським шансом – мовне мистецтво, що перетинає всі межі та долає кордони.