На тлі жвавого базарювання народні колективи затягували пісень російською, ведучі в «казачьіх» костюмах промовляли тією самою мовою, а дітлахи, теж «в казачьє-русском», торгували солодощами й саморобками. Мовби нічого такого — свято, щастя, сміх… Усі зароблені гроші підуть якомусь дитбудинкові чи кільком нараз. Ніхто з продавців-аматорів не зміг чітко сказати мені, якому саме сиротинцеві їх перекажуть. Хоча мова не про те. Я прекрасно пам’ятаю ведучих цього дійства, які ще кілька років тому обслуговували приблизно такі самі свята, говорячи українською. Може, це мімікрія? Як у деяких тварин, коли під впливом небезпечних обставин вони пристосовуються до середовища? Але я почувалася зрадницею. Здається, всі навколо співали, танцювали, жартували. Тобто щасливим був там абсолютно кожен. Останні два роки приводів для щастя й утіхи траплялося не дуже багато, тож люди радіють за себе зараз — і за ті два роки, що були сірими в емоційному сенсі. А молодь узагалі дуже щира у виявах почуттів і вірить часто тому, що на поверхні. Музика — привід танцювати.
І так у всьому. Спитайте в більшості тих молодиків, які носять георгіївські стрічки, що вони значать для них? Чи пояснять? Я чомусь більше вірю тим, хто зберігає пам’ять у серці, а не на поверхні рюкзака, на зап’ястку разом із годинником чи у волоссі. Хоча тема пам’яті, щирості виявів, узагалі щирості в усьому дуже слизька. Багато хто з тих, хто дивиться на наше життя через монітор комп’ютера чи телеекран, думає, що ми повинні їхати звідси: в Україну, якщо ми за неї, чи в Росію, якщо навпаки. А насправді основна маса тих, хто тут мешкає, не бачить себе ніде, окрім власного дому. І, головне, не має грошей їхати кудись, шукати десь щасливішого чи просто іншого життя. Я спостерігала сьогодні за дівчиною, яка танцювала разом з усіма. Мабуть, то був танцювальний флешмоб. Весела, усміхнена й дуже бідно вдягнена: джинси з тих, які не мають віку на моду, а в черевиків (чи то бабусиних, чи то материних) був відірваний підбор. І, може, вона носила б їх охайно ще всю зиму, але таких хвацьких танців вони не пережили. Бачачи стан її речей, розумієш: грошей (зайвих чи основних) на дорогу кудись немає не лише в неї — в усієї родини. Але дитина була щасливою, й ім’я цьому щастю — молодість.
Читайте також: Арифметика втрат
Наведу трохи історій, які чимось мене вразили. Мої знайомі ще років 10 тому були доволі заможними: двоповерховий дім у Луганську, така сама дача в Станиці. Нині їм за 70. Той вік, коли розриватися між фазендою та домом радше випробування, ніж задоволення. Зводили всі ті «хороми», поки дружина працювала в обласному відділі будівництва, а єдина дочка могла привести в дім чоловіка й народити онуків. Зараз дочці 50, і вона не має ані чоловіка, ані власних дітей. Навіщо їм така купа майна? Стільки труднощів утримувати все це: ремонтувати, добудовувати, доглядати. Чоловік мешкає в Станиці, охороняє дім, щось вирощує. Жінка з дочкою — у Луганську. Бачаться вряди-годи. Він іноді приїздить. Назад — 6 год у черзі перед блокпостами, пішки через міст на Станицю. Йому краще навідуватися додому рідше, щоб менше стояти по чергах. Тягнуть усе це швидше за звичкою. А куди його дінеш? Продати? Кинути? Віддати комусь? Це єдине, що в них є. Усе їхнє «багатство».
Сім’я моєї приятельки з трьох осіб десяток років мешкала в однокімнатній квартирі, поки її чоловік (великий міліцейський начальник) ішов службовими сходами вгору, а потім довго споруджував дім їхньої мрії. Великий дім! Три поверхи, безліч кімнат уже для трьох дітей, друзів, зустрічей, барбекю на сучасний лад… Потім вони нарешті переїхали туди, почали садити квіти та екзотичні рослини, коня купили… Аж раптом війна! Той триповерховий дім охороняють чи то її, чи то його батьки. Живуть удвох на три поверхи. Теж задоволення сумнівне. Їм, до речі, було де мешкати окрім того палацу.
Читайте також: Гра у слова
Кілька днів тому отримала листа від давнього приятеля. Він із родиною в Кемерові: утікав від війни. Два роки справжнісінького пекла по гуртожитках. Двоє дітей, молодшому не було і двох років, коли перебралися до Росії. Мій знайомець із наполегливих. Почав із завзятістю маніяка писати листи в усілякі інстанції, навіть самому Путіну. Вимагав, просив, умовляв вирішити їхнє житлове питання. І, знаєте, диво (якщо це можна так назвати) сталося: їм дали безвідсоткову позику на двокімнатну квартиру в новому будинку. Другий поверх, новий дім, робота… Мій приятель почувається мало не мешканцем Олімпу… Запитую, а як його квартира в містечку, в «республіці». До речі, трикімнатна й цілком власна… Зачинено її. Хтось приходить, вдає, ніби там живуть. Але ж її треба оплачувати, не лише стежити за нею, іноді зазираючи? Я, мабуть, нічого не розумію в житті. І взагалі відчуваю якесь внутрішнє обурення, коли чоловік пишається тим, що поїхав від війни.