Ситуація на кордонах Західного берега та Сектора Гази також різниться: перший відвідують тисячі туристів, спраглих до арабського колориту й біблійних пам’яток; останній — одне з найбільш закритих місць у світі.
Два світи
Територія Ізраїлю поруч із кордоном Гази нагадує світ із якоїсь антиутопії. Тут трекінговими стежинами гуляють єврейські школярі з рюкзаками, а на відстані менш ніж 1 км височіє мур, що відділяє палестинські землі. Над ним ширяє повітряна куля з камерою спостереження, вдалині сірі силуети щільної забудови поселень Гази.
Кордон з ізраїльського боку більше скидається на термінал сучасного аеропорту, ніж на контрольно-пропускний пункт: будівля зі скла й бетону, оснащена найновітнішими технічними засобами безпеки. По інший бік стіни хлопчик у куфії жене палицею отару овець на нейтральній смузі. Через кількасот метрів — перший арабський блокпост: бетонні блоки з намальованими фарбою прапорами Палестини, віконце паспортного контролю, схоже на МАФ біля станції метро, та сидіння під металевим навісом. На паркані висить агітаційний банер із карикатурним ізраїльським поліцейським та написом, що закликає палестинців стежити за інформацією, яку вони повідомляють «окупаційній поліції» Ізраїлю.
Читайте також: Екосистема з мікрокліматом. Хто створює ізраїльські стартапи й на кого вони орієнтовані
Політику повного контролю кордону, водного й повітряного простору Сектора Гази Ізраїль почав проводити через регулярні вилазки збройних груп та ракетні атаки з палестинського боку. Трохи більше ніж 10 років тому ситуація була хоч і не набагато, але простішою. Чимало місцевих арабів їздили на роботу в Ізраїль, а на самій палестинській території існували єврейські поселення, які, щоправда, охороняли ізраїльські солдати. У 2005 році Ізраїль вивів усіх своїх громадян і армію із Сектора Гази. Були вивезені навіть тіла з єврейських кладовищ, а побудовані в поселеннях синагоги було зруйновано, щоб їх не осквернили. 2006 року на парламентських виборах у чотирьох із п’яти газьких виборчих округів перемагають ісламські фундаменталісти з ХАМАСу. На той момент вони видавалися місцевим жителям розумною альтернативою корумпованій правлячій світській партії ФАТХ. Відчувши підтримку, ХАМАС скинув з усіх керівних посад у Секторі Гази представників політсил-конкуренток. Іноді скидали в прямому значенні слова: з деякими опонентами розправилися, жбурнувши їх із дахів висоток. Відтоді демократичних виборів у Секторі Гази не було, тож навряд чи можна точно оцінити нинішній рівень підтримки влади місцевим населенням. Якщо ФАТХ більш-менш успішно вів переговори про мирне врегулювання конфлікту, то ХАМАС просто не визнає права Ізраїлю на існування і вважає всю його територію своєю, але тимчасово окупованою.
Нині на кордоні Гази та Ізраїлю діють один пішохідний пункт пропуску й один вантажний. Якщо палестинець захоче в’їхати на територію Ізраїлю, йому доведеться подавати відповідний запит і доводити мету візиту. Тамтешня влада перевіряє його на благонадійність і приймає рішення. Але на практиці якщо метою поїздки не є бізнес, лікування, навчання чи якась міжнародна місія, то отримати такий дозвіл практично неможливо.
Альтернативним варіантом виїзду з Гази міг би бути кордон із Єгиптом. Коли в Каїрі до влади прийшов рух «Братів-мусульман», до якого, зокрема, належить і ХАМАС, Єгипет відкрив кордон для людей. Однак після того, як пост президента в результаті військового перевороту обійняв ворожий до ісламістів аль-Сісі, пункт пропуску перестав працювати на постійній основі. Тепер він може бути відкритий протягом кількох днів і для обмеженої кількості осіб, а потім знову припинити роботу на місяці, і тим, хто ризикнув залишити Газу, доведеться чекати ще й на повернення додому.
Стратегія виживання
Сектор Гази складається з дуже різних районів. Тут є і табори біженців, і зруйновані війнами куточки, а є і достатньо пристойні міста з парками розваг, університетами, дорогими готелями та ресторанами. Саме́ місто Газа не справляє враження розрухи. Цілком собі благополучний населений пункт, якщо, звісно, зробити знижку на традиційні для всього Близького Сходу сміття на вулицях, хаотичну забудову й цілковиту відсутність того, що звично називають «сприятливим міським середовищем». На вулицях у центрі повно машин, хоча літр бензину тут коштує близько $2. Від будь-якого іншого арабського міста Газу відрізняє хіба що велика кількість антиізраїльських графіті й пропагандистських плакатів ХАМАСу, що закликають звільнити Єрусалим і розправитися з ворогами всіма можливими засобами, включно з камінням та ножами.
Але поки ісламістські бойовики дбають про високі релігійні цілі, простим мешканцям доводиться вирішувати куди більш приземлені побутові питання. Однією з основних проблем на сьогодні є гостра нестача електрики. Обсягу струму, що надходить із трьох джерел — електростанцій у Єгипті, Ізраїлі та в самому Секторі Гази — не завжди вистачає, щоб покрити навіть половину потреб.
Читайте також: Туреччина висунула три вимоги Ізраїлю та пригрозила зривом процесу налагодження відносин
«Люди тут дуже бідні, тож ми не можемо закуповувати достатньо палива для наших станцій, — пояснює Могаммед Тгабет із департаменту зв’язків із громадськістю електророзподільної корпорації Гази. — З з єгипетськими та ізраїльськими лініями теж трапляються негаразди: іноді на ремонт поломок потрібні тижні. Школи, лікарні та інші гуманітарні установи мають цілодобове електропостачання. А у простих людей світло є в найкращому разі 8 год на добу, але зазвичай менш ніж 4 год».
Місцеві вирішують проблему різними шляхами: хтось купує паливний генератор, хтось – сонячні батареї, хтось – джерела безперебійного живлення. Але всі ці варіанти занадто дорогі для більшості населення Гази, тому багатьом доводиться просто пристосовуватися до графіку подачі світла. Щодо оплати послуг закордонним постачальникам, пан Тхабет запевняє, що Газа справно передає гроші палестинській владі у Рамаллі, фактичній столиці Палестинської держави, розташованій на Західному березі, а ті в свою чергу вже розраховуються з ізраїльтянами.
У лютому 2015 року Ізраїльська електрична компанія, чия частка в електропостачанні Сектора Гази становить понад 60%, ненадовго від'єднувала деякі міста Західного берега річки Йордан через заборгованість влади Палестини. У квітні цього року постачання електрики було також тимчасово обмежене в деяких районах Західного берегу, аж поки із Палестиною не була досягнута домовленість про негайну виплату частини боргу. ІЕК не впливає безпосередньо на ціни для споживачів із Сектора Гази, і не виділяє газьку частку із суми, яка має бути сплачена за електроенергію, рахуючи ці гроші як сукупний борг Палестинської адміністрації. При цьому мешканці Сектора Гази продовжували отримувати електрику не тільки, коли їхні земляки з Західного берега сиділи без світла, але навіть під час останньої війни в 2014 році, в той час як газькі ракети регулярно прилітали до ізраїльського міста Ашкелон, де знаходиться електростанція, що власне й живить Газу.
Щоб уникнути гуманітарної катастрофи, Ізраїль дозволяє ввозити в Сектор Гази паливо для електростанцій. Водночас існує довгий список виробів та матеріалів, ввезення яких заборонене або перебуває під суворим контролем міжнародних організацій. У ньому — вантажі, які, на думку Ізраїлю, ХАМАС може використати з військовою метою: для створення ракет, побудови бункерів та підземних тунелів.
Так, щоб отримати цемент, мешканцю Сектора Гази необхідно подати заявку в місцеві органи влади й чекати аж до кількох місяців, поки його питання вирішать спільно влада Гази, Ізраїлю та Близькосхідне агентство ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт. Але навіть незважаючи на такі драконівські обмеження, район Шиджайя на схід від міста, зруйнований 2014 року, нині візуально більше схожий на величезний будмайданчик, ніж на прифронтову зону.
Адлі Альсавада займається імпортом продуктів до Сектора Гази й Західного берега річки Йордан уже кілька років. Він розповідає про особливості доставки товару: «Усі закордонні вантажі, які ми хочемо ввезти до Гази, прибувають в ізраїльський порт Ашдод. Якщо контейнер їде до Рамалли, його відразу вантажать на машину. А якщо товар призначений для Сектора Гази, то контейнер відкривають, ретельно перевіряють, а потім ізраїльський водій ізраїльською машиною доправляє вантаж уже без контейнера до пункту пропуску. Там ізраїльтяни знову оглядають його й залишають на нейтральній смузі. Через цю 300-метрову зону товар везуть спеціальні п’ять машин, які перебувають там завжди й ніколи не заїжджають ані в Сектор Гази, ані в Ізраїль (схема перетину нейтральної смуги людьми аналогічна, звичайно, замість вантажних машин використовують пасажирські таксі. — Авт.). На палестинській території вантаж перевіряє вже влада Гази, і місцевий водій доправляє його за адресою.
Тобто привезти один контейнер до Рамалли мені коштує $400, тоді як у Газу з усіма зборами й митами — $3500. Водночас я не можу підвищувати ціну на товар, бо люди не купуватимуть. Тож різницю доводиться сплачувати з можливого прибутку.
Єдиним обмеженням для товарів є вибір країни-експортера. Ми не можемо перевозити через Ізраїль продукцію з Лівану, Сирії, Ірану та Пакистану. Але це якщо говорити тільки про харчі, бо, наприклад, для електроніки існують додаткові обмеження».
Основним способом доставки товарів до Сектора Гази в обхід ізраїльського контролю були підземні тунелі з боку Єгипту. Деякі такі великі, що ними переганяли навіть автомобілі, а окремі використовували й для нелегального потрапляння в Сектор Гази, оминаючи закритий пункт пропуску на єгипетському кордоні. Зрозуміло, що такі підземні шляхи використовував і ХАМАС задля зовсім не гуманітарної мети. Однак із приходом до влади аль-Сісі й активізацією на Синайському півострові ісламістів Каїр почав посилено боротися з тунелями, спершу запровадивши буферну зону в прикордонній смузі, а торік у вересні й зовсім став затоплювати водою свій кордон із Палестиною, щоб обвалити всі потайні ходи.
Уздовж узбережжя курсують судна ВМС Ізраїлю. Вони запобігають потраплянню потенційно небезпечних вантажів у Газу, але й створюють перешкоди для промислу тутешніх рибалок. В цій галузі працює достатньо велика кількість місцевого населення. «Нам кажуть, що можемо заходити в море на 6 миль, але фактично нас не пускають далі, ніж на 3–4 милі, — розповідає Адель Альшаріф, рибалка з більш ніж 40-річним стажем. — Вони сильно звузили смугу після випадку з Шалітом (Ґілад Шаліт — ізраїльський солдат, викрадений бойовиками ХАМАСу в 2006 році. — Авт.). Раніше, коли тут був Ізраїль, я жив заможно. Заробляв навіть більше за лікарів. Нам дозволено було заходити на 12 миль, але ми просувалися навіть далі й вони на це заплющували очі. А тепер усе інакше. Раніше, якщо ти порушував кордон, можна було домовитися з ізраїльтянами. А тепер — ні, бо для них це питання безпеки. Тільки-но підпливаєш до кордону — вони стріляють. Якщо заарештують, то й тебе, і твій човен відправлять в Ашдод. Тебе перевірятимуть і відпустять, якщо все добре. Але й у такому разі потім треба буде домовлятися з ізраїльськими посередниками, щоб привезли назад твій човен. І це теж неабиякі гроші».
Втім 30 березня цього року, Ізраїль розширив прибережну смугу до 9 морських миль і сотні рибальських човнів відразу-таки почали використовувати новий простір.
Загалом Сектор Гази має куди кращий вигляд, ніж можна уявити собі після емоційних доповідей про арабських дітей, котрі вмирають від браку харчів та медикаментів. Що ж до іншого, то своє прізвисько «найбільша тюрма у світі» це місце певною мірою виправдовує. При тому що кордонів «охорони» тут два: внутрішній хамасівський та зовнішній ізраїльський. І від усвідомлення, що більшість цих людей усе своє життя проведе на невеличкому клаптику землі, стає не по собі. Настільки, що, тільки-но покинувши Газу, радієш навіть зграї жадібних таксистів, котрі нападають зі своїми пропозиціями, щойно запримітять твою європейську зовнішність. Бо сприймаєш їх не інакше, як ознаку відкритого світу, в якому тобі дозволено їхати куди заманеться.