Що робити з олігархами? Можна, як пропонує дехто в Україні, намагатися бути вдячними і зводити їм пам’ятники за те, що на їхніх заводах і шахтах працевлаштовані сотні тисяч людей, яким добрий магнат навіть стадіон збудував і купив екзотичних футболістів для видовищ на вихідні. Можна ставитися до них з обуренням або з напівсарказмом, реагуючи на газетні й телевізійні розповіді про їхні вілли, розкішні яхти, реактивні літаки й довгоногих коханок. Британський дослідник-журналіст Стівен Армстронґ закликає поглянути на супербагатіїв світу уважніше і звернути увагу на те, звідки в них взялися мільярди і наскільки вони стали впливовими не лише економічно, а й політично. У його книжці «The Super-rich Shall Inherit the Earth» («Супербагаті успадкують Землю») є твердження, що «ми вступаємо в економічну систему, яку можна назвати новим феодалізмом». Головне в ній не те, що в когось є чудова ідея, винахід чи здібності, а те, чи має людина підтримку потрібних високопосадовців.
Система ця глобальна. Комуністичність КНР нині полягає лише в тому, що 91% китайських мільйонерів – діти чільних комуністичних посадовців країни. 70% багатств Піднебесної перебуває в руках 0,4% її мешканців. Коли у Кремлі вмостився і почав лякати магнатів Владімір Путін, спершу здавалося, що російських олігархів очікує доля мамонтів. Проте виявилося, що, як пише Стівен Армстронґ, Путін «гавкав, але не кусав». Більшість багатіїв уціліли, здобули підтримку у важкі часи і стали частиною тамтешньої державної машини для заробляння казкових статків можновладцям. У США, вказує Армстронґ, є потужний банк Goldman Sachs, представники котрого мігрують між посадами в ньому та кріслами в уряді, де беруть участь у прийнятті рішень про виділення астрономічних сум на підтримку фінустанов (того ж таки Goldman Sachs), дії яких призвели до кредитної, потім міжнародної фінансової і зрештою глобальної економічної кризи.
Російські, китайські, індійські, бразильські олігархи зазвичай беруться за нафту, газ, метал. Вони мають свої міні-армії охоронців, міні-флоти яхт і приватну авіацію. Маючи можливість скупити світ, вони також у змозі уникати контролю урядів та податків. Володіючи величезними ресурсами і політичним впливом, здатні змінювати закони цілих держав або просто переїздити до іншої країни, якщо їм щось не подобається.
Стівен Армстронґ ілюструє нинішню глобальну соціально-економічну ситуацію епізодом із «Колгоспу тварин» Джорджа Орвела, стверджуючи, що «ми – тварини, які крізь вікно дивляться на те, як політики бенкетують разом з олігархами». З огляду на чергову міжнародну фінансово-економічну кризу, на думку автора, «питання зараз навіть не в тому, що ліпше для економіки, а в тому, як нам краще захистити демократію».
СОЦІАЛЬНА МЕТА КАПІТАЛУ
Розмова Тижня зі Стівеном Армстронґом відбувалася в його переповненому книжками та колегами-журналістами офісі в Північному Лондоні. Напередодні зустрічі стало відомо про смерть Стіва Джобса – засновника й керівника Apple, однієї з найвпливовіших компаній у світі. Тож першим напрошувалося запитання про те, чи можна вважати Джобса позитивним прикладом із когорти супербагатих (статки близько $7 млрд), а його фірму – зразком етичного заробляння великих грошей?
– Називати олігархами Стіва Джобса чи Білла Ґейтса неправильно. Я вважаю, що йдеться про багатого представника технологічного бебі-буму. Наприклад, Ґейтс, досягнувши певного віку, пішов із компанії і взявся боротися з малярією у світі. Мова йде про дуже особливі часи та місце. Гадаю, покоління бебі-буму виростало за більшої соціальної стабільності і з певним набором ідей, що залишилися від депресії 1930-х років, яку пережили їхні батьки, особливо в США, в умовах вільноринкового капіталізму. Тоді, в часи кейнсіанізму, панувала думка, що цілковито неконтрольований ринок небезпечний і не здатний вирішувати соціальні проблеми. Він залишав людей на нижчих щаблях дуже вразливими. Кейнсіанізм пропонував ідею співпраці в суспільстві, оподаткування верхівки і підйому дна, більшого фінансового зближення. Вона, напевне, переважала з 1940-х до 1960-х і середини 1970-х. Згодом з’явилися переконання на зразок того, що запропонувала група з університету в Чикаго на чолі з Фрідманом і Гаєком, які вважали, що держава повинна зникнути і ринок має бути необмежений. Зараз це панівна економічна ідея. Дехто каже, що наприкінці 1970-х кейнсіанізм провалився і його місце посів монетаризм. Тепер структурного колапсу зазнає монетаризм і йому на зміну наразі не прийшло нічого.
Отже, Джобс і Ґейтс у міру свого становлення дізнавалися і про технології, і про соціальну відповідальність. Тоді вважалося, що капіталізм мав не лише фінансову, а й соціальну мету.
Саме тому така людина, як Воррен Баффет, може сказати, що «багатії платять замало податків». Він у це вірить. У країнах, що розвиваються, олігархи мають зовсім інший набір ідей, інші уявлення про переваги вільноринкової системи. У Росії, наприклад, розпродувалася ціла державна спадщина для задоволення короткотермінових політичних потреб.
У. Т.: Якщо Джобса, Ґейтса і Баффета можна вважати соціально свідомими багатіями, то, можливо, те, що відбувається нині в країнах із перехідними економіками, є лише періодом накопичення капіталу. Через одне-два покоління всі ті загарбники-олігархи стануть шанованими філантропами, а їхні діти – вільнодумцями, що здобули освіту в Оксфорді та Кембриджі?
– Я припускаю, що це цілком можлива альтернатива. Якщо знову ж таки поглянути на США, які породили Ґейтса, Джобса і Баффета, то там на початку ХХ сторіччя панували промисловці, яких називали баронами-грабіжниками: Рокфеллер, Карнеґі. Вони володіли компаніями на кшталт Standard Oil, які були більшими, ніж будь-що, що зараз є в Міттала чи Абрамовіча. Вони мали величезні імперії із залізничними, сталеливарними й нафтовими компаніями. Ті імперії були розчленовані спеціальними законами, і частково тому, що на це погодилися їхні власники. І зараз ми знаємо про Рокфеллера завдяки фундації його імені, знаємо їх завдяки тому, що вони дали суспільству, а не за те, що взяли. Нині в нового покоління також помітний потяг до накопичення. Воно так само береться за нафту, сталь, алюміній – засадничі складові промислового суспільства.
ОЛІГАРХИ ПРОТИ ДЕМОКРАТІЇ
У. Т.: Отже, відбувається еволюція. Але, прочитавши вашу книжку, напрошується висновок, що із супербагатіями та олігархами не все гаразд!
– Загроза є… Проти баронів-грабіжників у США змогли застосувати спеціальне законодавство. Закон Шермана про демонополізацію фактично змусив ті компанії подрібнитися. Standard Oil була поділена урядом США. Але теперішня глобалізація дає змогу сучасному олігархові, якого можна вважати еквівалентом барона-грабіжника початку ХХ століття, не підпорядковуватися владі взагалі. Він може бути громадянином однієї країни, а жити в іншій. Погляньте на Абрамовіча та Міттала: мешкають у Лондоні, але в Британії податків не платять. Вони взагалі їх практично не платять, увесь час мігрують світом. Структурують компанії таким чином, що залишають собі контрольну частку, їхні фірми розташовані там, де на той чи інший момент перебуває конкретний олігарх. Якщо їм не подобаються закони в одній країні, просто переміщаються в іншу. Я не бачу установи, здатної діяти проти них. Я не бачу еквівалента американського уряду, здатного сказати: ваша діяльність неетична, ваш бізнес – несправедлива монополія!
Тобто бізнес у наш час глобалізований, але контролюючі органи залишаються на місцевому рівні. У Південній Африці Лакшмі Міттала звинувачували в забрудненні довкілля та несправедливому поводженні з робітниками. Але він контролює понад 20% виробництва сталі у світі, і там побоювалися на нього надто тиснути, бо він міг дуже легко закрити заводи й перенести свою діяльність та інвестиції в іншу країну. Так він погрожував зробити в Казахстані у відповідь на те, коли тамтешній уряд хотів запровадити нове законодавство для охорони довкілля. І йому були змушені піти на поступки.
Є країни, де неможливо стати багатим лише тому, що у вас є хороші ідеї. Просто мати гроші також недостатньо. Треба знати людей. Або бути здатним на жорсткі дії і пробиватися. У Китаї ви не зможете створити компанію незалежно від того, скільки грошей позичили в банку. Набагато більше значення має те, чи знаєте потрібних людей у Комуністичній партії тощо. Просто робити свій бізнес неможливо. Потрібні зв’язки. Зараз так майже повсюди.
У деяких країнах вплив олігархів такий великий, що вони можуть змінювати будь-які невигідні їм закони. Це переважно не дурні люди і необов’язково злі. Усі багатії починали як аутсайдери. Вони були поза системою.
Читайте також: Під вітром зі сходу
У. Т.: Ви стверджуєте, що над супербагатими немає політичного контролю, контролю з боку споживача і майже відсутній контроль законодавчих органів…
– Вони підконтрольні лише власній моралі. Різні уряди пробують законними, а часом і незаконними способами контролювати своїх олігархів. Якщо ви поглянете на Піднебесну і список найбагатших людей, які щороку публікує журнал Forbes, а він робить окремі списки, наприклад мільярдери Китаю, то побачите, що самостійні олігархи, а не княжата (діти партійних функціонерів) просто зникають. Там його називають списком смертників. Тамтешній уряд – дуже складний організм. Він може діяти з дивовижною брутальністю. Коли китайська влада хотіла прибрати до рук шахту австралійської компанії Rio Tinto, а та чинила опір, її керівників просто посадили до в’язниці. Але це відбувається не тому, що уряд захищає інтереси народу, а тому, що олігархи можуть мати більше грошей, ніж високопосадовці. У деяких країнах влада просто прибирає своїх бізнесових конкурентів.
У. Т.: Є гіпотеза, що розвиток капіталізму і вільний ринок зрештою приводять до демократії. Але такі країни, як Китай чи Росія, навряд чи рухаються в тому напрямку?
– Я вважаю, що рушійна сила в демократичній системі – середній клас, який голосуванням висловлює свої погляди, ідеї. Це противага олігархам. Саме держави з великим середнім класом мають міцні демократичні системи. Він продукує демократію, а не навпаки. У Китаї наразі немає ознак появи впливового середнього класу. У Пакистані він зменшується. Суспільство там дедалі більше ділиться на багатих і бідних, а середній клас емігрує. У Бразилії останній також не став ще серйозною силою. Так само в Індії, де є лише окремі центри із середнім класом, наприклад Мумбаї. У цій країні сусідять величезні регіони зі злиденними селянами і дрібні острови неймовірного багатства. Середини майже немає. Якщо дивитися на короткотермінову перспективу, то середній клас опинився під загрозою навіть у таких країнах, як Британія.
У. Т.: У своїй книжці ви не згадуєте російського олігарха Лєбєдєва – хіба не показово, що колишній офіцер КДБ скуповує британські ЗМІ?
– Це важливо для людей, причетних до ЗМІ, таких як ви і я. Але не хвилює безпосередньо людей у Манчестері. Тому в книжці я зосередився на промисловцях, які контролюють ключові галузі економіки: сталь, алюміній, нафту. І намагався переконати насамперед британську читацьку аудиторію, що це важливо для неї. Щоб проблема була зрозумілішою, брався радше за такі речі, як нафта. Скажімо, навів приклад того, як Росія перекрила газову трубу Україні. Зараз запаси нафти й газу Великої Британії в Північному морі вичерпуються. Вона буде змушена мати справу з російськими олігархами. Приблизно в той час, коли РФ припинила подавати газ Україні, в Британії спалахнув страйк водіїв автоцистерн, які транспортували пальне. Уряд замовив дослідження, щоб з’ясувати, що сталося б, якби запаси нафти в країні вичерпалися. Лорд Ділінґтон дійшов висновку, що вже наприкінці першого дня люди почали б панічно скуповувати продукти. До кінця другого полиці супермаркетів були б порожні, бо їжу не змогли б довозити до крамниць. А на третій почалися б заворушення. Він назвав цю ситуацію «через дев’ять страв – анархія». Отже, я хотів сказати британському читачеві: «Ви, можливо, вважаєте, що не має жодного значення той факт, що чотири російські олігархи забрали в British Petroleum 50% контролю над нафтовими операціями в Росії, але ж від цього залежить ваше виживання!»
У. Т.: Ви кажете, що багато олігархів дуже розумні. Погляньте на Абрамовіча і його флот. Чи не є броньовані яхти і підводні човни ознакою стурбованості?
– Відома заможна людина завжди перебуває під загрозою. В усіх країнах є ті, хто хотів би позбавити олігархів їхніх статків. Ми також стали свідками, як близькі до багатіїв люди, як, наприклад, Алєксандр Літвінєнко, гинуть за таємничих обставин. Офіційна британська позиція полягає в тому, що до справи причетні російські служби безпеки. Знаючи, до кого був наближений Літвінєнко, що він говорив, неважко зрозуміти, чому такі люди, як Роман Абрамовіч, можуть потерпати від параної і боятися повторення чогось подібного. Наскільки це справді можливо, я сказати не можу. І це погано для всіх, бо параноїдальна надбагата людина з невеликим флотом та міні-армією не є позитивним чинником для економічної безпеки.
У. Т.: В Україні найбагатшою людиною вважається Рінат Ахметов. Є люди, які кажуть, що йому треба дякувати і навіть пам’ятники ставити за те, що він перебрав під свій контроль колишні радянські підприємства, зробив їх прибутковими, утримує тисячі робочих місць, будує стадіони тощо.
– Варто звернути увагу на те, скільки отримує грошей він і скільки ті, хто на нього працює. Тоді буде видно, чи треба бути йому вдячними. Футбольні клуби і стадіони – просто ями, в які скидаються гроші. Навіть успішні міжнародні клуби витрачають сотні мільйонів фунтів. Навіщо це робиться? Такі рішення нераціональні. Люди володіють футбольними клубами, щоб возвеличити себе чи створити собі певне обличчя. Це може бути саморекламою.
Колись давно у Британії були дивні бізнесмени-квакери, як, наприклад, родина Кедбері, котрі вкладали гроші в будівництво житла для своїх працівників. Вони зводили театри і кінотеатри, дбали про те, щоб усім людям добре платили і щоб усі мали доступ до медичних послуг. Але навіть тоді вони намагалися контролювати поведінку громадян: у місті Борнвіл (штаб-квартира Cadbury) не було пабів, людям забороняли пити алкоголь, у кожному будинку мала бути Біблія.
Я не думаю, що мільярдерами стають для того, що поліпшити життя своїх найманих працівників. Ті, хто говорить про потребу бути вдячними, напевне, вважають, що олігархи – це єдина альтернатива. Тобто що в час, коли відбувався розпад економіки, єдиною можливістю збереження великих підприємств було віддати їх групі осіб, які, скупивши державні активи, збагатилися. Тепер вони мають величезний вплив на уряд. І за це, мовляв, треба бути вдячними. Але то неправда. То не єдиний можливий шлях. Бо майже завжди в таких випадках це тягне за собою втрату прав. Голос людей чути щоразу менше і менше. Звичайно, Радянський Союз не є взірцем свободи і народовладдя. Але після його розпаду були варіанти розвитку з користю для більшої кількості людей. Олігархи – це не відповідь. Вони прагнуть переміщати свої гроші світом, не є вірними якійсь одній державі. Можливо, тут, у Британії, ми й захоплюємося власниками футбольних клубів, про життя яких пишуть бульварні газети. Але така людина, як Міттал, у нашій країні має лише 200–300 працівників і зовсім не платить податків. Одним із виявів вдячності олігархів мала би бути сплата більшої частки грошей у формі податків з прибутків. Але ніхто з них цього не робить.
ПОШУК АЛЬТЕРНАТИВИ
У. Т.: Що ви думаєте про теперішні демонстрації у великих країнах на знак протесту проти корпоративної жадібності й використання грошей платників податків на допомогу банкірам, які в часи кризи виплачують собі мільйонні премії? Вони вимагають встановити справедливість і покласти край «фінансовому тероризму». Але чи бачать вони шлях виходу? Які альтернативи?
– Можна сказати, що зараз немає економічної моделі, у якій не домінували б олігархи або банки. Важко знайти ідеї, які вже не були використані й дискредитовані, як кейнсіанізм. Але є люди, які працюють над цим. Наприклад, чудова група в Манчестерському університеті. Вона збирає докупи ідеї структурування альтернативи. Приміром, досліджує перспективи оподаткування фінансових трансакцій. Це як робінґудівський податок. Є можливості впливу на неконтрольовані способи заробляння грошей і натомість пропа-
гування інших методів. Демонст-
ранти не обов’язково мають якісь конкретні вимоги, тому що ми опинилися в замкненому колі. Бо якщо викинемо наших лідерів, то будемо бідніші, якщо залишимо їх, також будемо бідніші. Зараз можна лише кричати від обурення. Адже кого можна поставити до керма? Хто пропонує альтернативу? Республіканців замість Обами в США? Мілібенда в Британії? Знову Путіна в Росії?
Я вважаю, що відповіді є, але це окрема розмова на ще дві години. Є люди, які шукають їх, і ті відповіді можуть бути на національному рівні чи на глобальному. Це можуть бути маленькі кроки. Навіть на рівні села.
У. Т.: Ви говорите про альтернативи капіталізмові й вільноринковій демократії?
– Про повалення цілої системи зараз говорити немає сенсу. Її можна валити лише тоді, якщо вона сама віджила і руйнується. Карл Маркс казав щось на зразок: «Якщо капіталізм розвалиться, то вибір буде між варварством і соціалізмом». І є всі підстави стверджувати, що без чіткої альтернативи можливе лише варварство. Можна виходити на вулиці й вимагати повалення чинної глобальної економічної системи. Але насправді нам потрібні практичні кроки вже тепер. Є альтернативи, які могли би діяти в межах ідеї вільного ринку, але не бути підпорядкованими законам ринку, де останній є лише інструментом, як лопата чи автомобіль, а не бог, якому треба молитися і годувати його. Ринок – це як великий вогонь. Наше завдання зараз – контролювати його полум’я. Ми погодилися на ідею певних свобод, дешевих споживчих товарів, гнучкості ринку праці. Але тепер бачимо, що це не те, що хотіли. Виявилося, що країни світу змагаються в тому, яка з них матиме дешевшу робочу силу, а також у тому, щоб привабити олігархів з їхніми інвестиціями. Що ми отримали в результаті глобалізації після 1980-х? Втратили гарантовані робочі місця та пенсії. Що ми маємо натомість?
Я не вірю, що ми на порозі кінця світу. Людство винахідливе, воно пристосується. Мене турбує лише те, що інституції, які всім нам давали право голосу, зараз пошкоджені й витіснені на задвірки. Ідеї демократії опинилися під загрозою.