Україна досі перебуває в «сірій зоні» континентальної безпеки, затиснена між двома блоками: НАТО (ЄС) та Росією (ОДКБ, ЄврАзЕС, Митний союз). Офіційно задекларувавши позаблоковість, нинішня вітчизняна влада водночас заявила про намір інтегрувати Україну в європейську безпекову систему. Відповідні положення містяться в тексті Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Однак обмеженість реальних кроків до європейської інтеграції, недофінансування розвитку Збройних сил України (ЗСУ), а головне – відсутність стратегічного бачення в офіційного Києва залишають нашу державу за бортом колективної безпеки, що в умовах посилення тиску Росії загрожує її суверенітету.
Європа як безпековий актор
Європейський безпековий простір, на думку провідного експерта у справах інтеграції та зовнішньої політики ЄС Яна Техау з Центру Карнеґі, стає дедалі вразливішим. На безпеку Європи сьогодні істотно впливає функціональна криза НАТО як основного її провайдера. Якщо порівняти абсолютні витрати на оборону та чисельність Збройних сил, то можна побачити, що Сполучені Штати далеко не усунулися від глобальної ролі та відповідальності, втім, очікують активнішої участі інших членів Альянсу в підтриманні колективної безпеки. Тим часом оборонні видатки європейських країн зменшуються. Зависло й питання подальшого розширення НАТО: невідомо, чи справді новий уряд Грузії Бідзіни Іванішвілі дотримуватиметься своїх євроатлантичних інтеграційних заяв.
На жаль, деякі останні місії Альянсу продемонстрували його суттєві функціональні прогалини: зокрема, Німеччина і низка інших країн-членів не погодилися брати участь у воєнній операції в Лівії 2011 року. Хоча місія проти Муаммара Каддафі видалася успішною, вона також оголила проблеми з озброєнням та забезпеченням європейських армій. Проблемою є і тривала операція країн НАТО в Афганістані. У європейських союзників США постійно бракувало спорядження, транспорту, медичного та пошуковорятувального забезпечення. Франсуа Олланд відмовився від обіцянок свого попередника Ніколя Саркозі не виводити французькі війська з Афганістану до кінця 2013-го, і тут залишається лише контингент із 543 їхніх солдатів. Переважна частина військових (зараз їх налічується трохи більше ніж 100 тис.) повинна бути виведена з країни до 2014 року.
Все ж Організація залишається підвалиною євроатлантичної та європейської безпеки не лише в мілітарному, а й у ціннісному вимірі. Чарльз Купчан із Ради зовнішніх відносин сказав, що «НАТО, можливо, є головною інституцією, яка відповідає за збереження когерентності й ефективності Заходу як спільноти розділених цінностей та інтересів». Реформування Альянсу (та американської участі в ньому) здійснюється таким чином, щоб він був не «глобальним поліцейським», а радше чинником і мультиплікатором регіональних безпекових систем. Акцент змістився на більшу участь в операціях Альянсу країн-партнерів. Окрім того, він започаткував ініціативу «розумної оборони», яка полягає у «розвитку багатонаціонального співробітництва», пріоритезації проектів (що саме необхідно розвивати) та зосередженні на спеціалізації (які країни й за що мають бути відповідальними). Однак і тут є проблеми. На Чиказькому саміті НАТО 2012 року було оголошено про 30 нових ініціатив у царині «розумної оборони», однак на зустрічі міністрів оборони у лютому 2013-го не вдалося узгодити робочі документи щодо втілення їх у життя.
Безпекова система ЄС реалізується у спільній зовнішній та безпековій політиці, яка була започаткована ще 1992 року під час укладення Маастрихтського договору, а пізніше за Лісабонською угодою 2007-го були створені наднаціональні органи Євросоюзу в цій сфері, зокрема запроваджено посаду вищого представника із закордонної та спільної безпекової політики. Фактично можна вести мову про складний шлях трансформації його безпекових інституцій, в основі яких лежить пошук європейської ідентичності. Цей напрям діяльності ЄС має у своїй філософській основі протиставлення трансатлантичній моделі – аналітики часто підкреслюють, наприклад, що військові підрозділи Європейського Союзу запроектовані для застосування незалежно від НАТО.
Сьогодні спільна безпекова політика ЄС (CSDP) повинна вирішити передусім організаційні питання. Важливу роль у просуванні реформи у цій царині відіграла Польща під час свого головування в Раді ЄС у другій половині 2011 року. Одним із досягнень Варшави стало ширше долучення країн – сусідів ЄС до заходів CSDP, зокрема участь у військових місіях об’єднаної Європи за кордоном, допомога у військових навчаннях і реформуванні безпекового сектору. Польські зусилля були куди помітнішими порівняно із зусиллями інших європейських країн, участь яких була радше політичною. У дослідженні експертної групи Вишеградської четвірки DAV4, здійсненому словацьким Інститутом центральноєвропейської політики (Central European Policy Institute), щодо них зазначається: «…вони шукають символізму й іноді роблять менший акцент на реальному внеску в операції НАТО та ЄС».
Резолюція Європарламенту від 22 листопада 2012 року наполягає на активній ролі ЄС у гарантуванні власної безпеки: «Європейський Союз не може невизначено делегувати свою безпеку іншим». Парламентарії стурбовані можливим «стратегічним занепадом Європи» і «маргіналізацією» спільної зовнішньої та безпекової політики. Застаріла безпекова стратегія Євросоюзу 2003-го, перегляд якої відбувся у 2008-му. А цього року він має розробити стратегічну «Білу книгу».
Бойовий загін ЄС
Цікавим прикладом як складнощів, так і перспектив реалізації спільної безпекової політики об’єднаної Європи є бойові тактичні групи ЄС. Ці багатонаціональні військові підрозділи двох типів, які налічують по 1,5 тис. чи 2,5 тис. вояків, мають дві мети: слугувати моделлю для армій країн-членів і забезпечити участь у міжнародних антикризових місіях за мандатом Євросоюзу ще до політичного рішення ООН незалежно від НАТО. Є досить успішний приклад формування у 2011 році Північної бойової групи, що налічує 2,2 тис. солдатів. У ній беруть участь Данія, яка формально не залучена до спільної безпекової та оборонної політики ЄС, і Норвегія, що взагалі не є членом ЄС. Жодна з бойових груп Євросоюзу дотепер не була застосована. До того ж, хоча концепція останніх передбачає, що до негайного застосування мають бути готові дві з них, які змінюватимуться щопівроку (тобто загалом їх має бути чотири), фактично сьогодні діють лише дві.
Окрім проблем із бойовими групами є розбіжності між окремими європейськими країнами та США, ЄС і НАТО загалом, які перешкоджають ухваленню спільних рішень. За повідомленням газети Independent, нещодавно Велика Британія (підтримана Вашингтоном і Брюсселем) та Франція не досягли домовленості щодо постачання зброї сирійським повстанцям, тоді як Росія і далі підтримує військовими засобами режим Башара Асада.
Створюючи бойові групи та інші елементи оборонного і безпекового сектору, ЄС намагається посилити свою військову потугу за допомогою стратегії pooling and sharing (об’єднання та спільне використання). Одним із найамбітніших її прикладів може бути угода про співпрацю в оборонній сфері між Британією та Францією, що передбачає спільне використання авіаносців, транспортного літака А400М, випробування ядерних боєголовок, створення експедиційного корпусу тощо. Останній цікавий факт – скоординовані дії західних союзників під час французької інтервенції в Малі. Низка європейських країн та США надавали різноманітну підтримку французьким військам, зокрема в авіатранспортуванні, розвідці, медичному забезпеченні тощо.
Згадані вище успішні проекти співпраці між країнами – членами ЄС можуть насправді свідчити про формування «мережевої» чи «кластерної» безпекової системи, а також про появу держав – «центрів тяжіння», які необов’язково перебувають на однаковому рівні розвитку, приміром, Франція, Велика Британія та Польща. Сполучені Штати також не відмовляться від своєї ролі гаранта європейської безпеки, але схильні радше до виконання функції такого собі «генератора» та «мультиплікатора» регіональних потуг. Звичайно ж, європейська безпекова система також зазнаватиме дедалі серйознішого впливу все більшої потуги Китаю і, можливо, Росії. Щодо останньої досить суттєвими є політичні ризики нестабільності в регіоні Центрально-Східної Європи, які роблять ситуацію менш передбачуваною (див. стор. 28).
В умовах позаблоковості
Хоча формально представники і влади, і опозиції вітають європейські перетворення у безпековому секторі, активна участь України в континентальній системі безпеки є досить проблематичною з трьох основних причин: цінності української владної еліти за своєю суттю є радше російськими або пострадянськими, ніж європейськими; технократична безпорадність у безпековому секторі, брак стратегічного та оперативного менеджменту й аналізу; неосвіченість широкого загалу, байдужість до безпекових проблем.
Сьогодні Україна і далі співпрацює як із ЄС, так і з НАТО, бере участь у місіях останнього в Косові, Афганістані, Середземному морі, Іраку тощо. Однак, на думку експертів, взаємодія Києва з Альянсом стала обмеженою. За останні три саміти НАТО не відбулося жодного з Україною. Британський політолог Джеймс Шерр нещодавно влучно зазначив, що сьогоднішні їхні відносини «стали технічними й формальними, їм бракує духу, теплоти й переконливості».
Поміж провладних експертів набула популярності теза про можливість позаблокової України інтегруватися в безпекову систему ЄС, але аж ніяк не НАТО. Цей проект є імовірним, але сумнівним щодо реального гарантування національної безпеки України. Сумнівним не лише через те, що Альянс сьогодні залишається головною дієвою безпековою системою на континенті, а й передусім з огляду на фактичну інтегрованість країн – членів НАТО та ЄС і їхнє прагнення до взаємодоповнення. Згадана вище резолюція Європарламенту підтвердила необхідність «уникнення» дублювання ініціатив Євросоюзу в стратегії pooling and sharing і «розумної оборони» Альянсу. Однак будь-яка глибока кооперація з останнім ризикує наразитися на критику і тиск Кремля, чого не хоче допустити режим Януковича.
Співпрацюючи з Євросоюзом, Україна насамперед зацікавлена в участі у його бойових тактичних групах. Наша держава вже брала участь у бойовому чергуванні групи HELBROC (Греція, Болгарія, Румунія, Кіпр) влітку 2011 року – тоді від української сторони було залучено 10 штабних офіцерів, роту морських піхотинців із броньованою технікою і транспортний літак Іл-76. Фрегат «Гетьман Сагайдачний» із гелікоптером та оглядовою командою на борту долучиться до операції ЄС із протидії піратству в районі східно-африканського узбережжя «Атланта».
Найбільшим проектом може стати участь України у бойовій групі Вишеградської четвірки (до 3 тис. військовослужбовців), рішення про створення якої для проведення операцій із урегулювання криз і підтримання миру було ухвалено на лютневому саміті у Варшаві. Він є доволі амбітним, оскільки плануються його постійне функціонування, втілення нових військових стандартів та запровадження їх в арміях країн-учасниць. Однак офіційне рішення Києва щодо долучення до згаданої бойової групи ще не прийняте.
Українські перспективи
У спільних програмах ЄС і НАТО Україна могла б використати технологічні можливості, наприклад, в авіакосмічній галузі. Однак завадити цьому може позиція Росії стосовно технологій, розроблених у Радянському Союзі. Тому питання полягає в тому, чи вдасться Україні розділити цю співпрацю водночас із РФ і Європою. Так само проблематичною бачиться участь нашої держави в системі протиракетної оборони Альянсу.
Військові експерти визнають, що ЗСУ сьогодні технологічно значно відстають від сучасних армій європейських країн, а за деякими напрямами і від Росії, вже вичерпавши потенціал кінця 1980-х. Щодо технологічного розвитку оборонної промисловості, то Україна все ж у змозі в кооперації із західними підприємствами створювати сучасні продукти. сьогодні Україна втрачає на користь РФ компетенції авіавиробника в секторі авіації, здебільшого через недолугий менеджмент державних підприємств протягом усього періоду незалежності. Понад те, останні дані свідчать, що вона поділиться з Росією гудвілом щодо літака Ан-140, отже, втрачатиме й перевагу бути центром авіадосліджень і розробок. Таким чином, пріоритетними для нашої держави можуть бути розвиток власних озброєнь у кооперації з західними компаніями, модернізація оборонної промисловості через трансфер західних технологій. Розвивати цей напрям можливо навіть в умовах позаблоковості – через економічну скруту Європа та США зацікавлені в партнерстві з третіми країнами.
Інший важливий і цілком досяжний напрям співпраці – прийняття Києвом західної допомоги в реформуванні сектору безпеки та оборони. Упродовж усього періоду незалежності українська влада отримувала різноманітну допомогу такого плану, завдяки чому було досягнуто взаємосумісності між окремими підрозділами ЗСУ та країн НАТО, здобуто позитивний досвід реформування прикордонної служби, а також відбувалася участь українських офіцерів у навчаннях на Заході. Однак на цьому тлі було водночас ліквідовано низку підставових елементів реформи безпекового сегмента. Наприклад, парламентський контроль, практично не здійснюється демілітаризація сектору, корупція в сфері оборони залишається нагальною проблемою тощо.
На орбіті інших цінностей
Західна допомога значною мірою розтринькана й витрачена на потреби чиновників. Як наслідок – військова реформа регіоналів сьогодні передбачає скорочення ЗСУ і відмову від участі в системі європейської безпеки. На думку опитаних Тижнем експертів оборонного сектору, реформа, ініційована владою, супроводжуватиметься переформатуванням та подекуди знищенням чинних територіальних командувань оперативно-тактичного рівня, у той час як саме вони мали би стати центрами підготовки значного резерву Збройних сил, необхідного для країни, що спирається на власні ресурси в гарантуванні територіальної оборони.
Це підводить до питання цінностей у безпековому секторі, який, як може помилково здаватися, за своєю суттю є технократичним та функціональним, адже національна безпека потрібна як Венесуелі чи Білорусі, так і Швейцарії. І тут можна стверджувати, що на рівні владної еліти Україна не поділяє європейських цінностей, в основі яких лежить бачення, що національна безпека має мінімізувати загрози для людини, спільноти та держави. Фактично гіпертрофованою в нас лишається роль держави, якій служить передусім численний поліцейський апарат, а не армія. І таким чином Україна дедалі більше віддаляється від Заходу. Європейську візію в галузі оборони, на думку норвезьких аналітиків, найкраще характеризує концепція «безпекової спільноти», держави-члени якої переконані, що конфлікти не потрібно вирішувати силою, і мають колективне відчуття «ми», тобто спільну безпекову ідентичність.
Тож чи готова Україна до своєї незалежної безпекової ролі й чи трансформуються наше бачення і стратегія залежно від трендів європейського розвитку? Цивілізаційно вона ближча до «атлантичної» ідеології країн Центральної та Східної Європи, ніж до прокремлівських інтеграційних проектів у галузі безпеки та оборони. Отже, у довгостроковій перспективі наша держава має непогані шанси стати елементом європейської системи безпеки. Однак поки що офіційна Стратегія національної безпеки пропонує розбудову нової архітектури європейської безпеки в умовах тісної кооперації та взаємозалежності між ЄС, РФ та США, але, здається, нинішня українська влада більше схилятиметься до узгодження своєї політики в цьому сегменті саме з Москвою.