Прямого авіарейсу з Києва до Страсбурга немає. Дістатися можна лише з пересадками в Парижі, Амстердамі, Франкфурті чи Празі. Дорога забирає майже цілий день, і завжди є нагода затриматись на день-два, якщо не загубитись зовсім. Чому, за доволі тісних контактів, з Києва до Страсбурга не запустили принаймні один рейс на тиждень – дивина. Невже бракує грошей чи потреби немає? І перше, і друге в наявності. Якби не було грошей, Україна не витрачала б на поїздки своїх депутатів в ПАРЄ понад €1 млн на рік, а не було б потреби, то не їздили б народні обранці до Страсбурга як по свячену воду.
Робочий день в Європарламенті розпочинається зазвичай дуже рано. Щоправда, не для всіх. У ПАРЄ є дві категорії депутатів: гіперпрацьовиті та не дуже. Ті, що гіпер, з’являються на робочому місці ще до світання і можуть призначити інтерв’ю для журналістів на сьому ранку. Працюють вони допізна і йдуть відпочивати, коли надворі вже ніч. Не дуже працьовиті приходять на роботу в міру потреби. Зазвичай забігають зранку на годинку чи дві, вирішують потрібні питання, п’ють у кафе каву з круасанами і йдуть по своїх справах. Можуть досидіти до обіду, щоби поїсти в тутешній їдальні й заощадити на відрядних. Ціни в ПАРЄвській харчевні вкрай привабливі. Щонайменш у двічі нижчі, ніж у місті. Утім, є в такій економії і певні незручності, пов’язані з надмірною демократичністю. Доводиться вистоювати чергу, їсти в не надто інтимній обстановці за загальними столиками, до яких може підсісти будь-хто, але ж найгірше те, що треба відносити за собою таці з брудним посудом. Не всі українські обранці можуть так «низько пасти».
Загалом наші депутати в Страсбурзі – це особлива тема. Вони не надто вирізняються на тлі своїх колег, тому що добра тут всякого вдосталь, але сплутати їх все-таки вкрай складно. Перше, що видає українців, – це паскудне знання мови. Лише незначна частка добре спілкується англійською чи французькою і органічно вписується в товариство собі подібних. Під час внесення поправок до резолюції щодо України лише Сергій Соболєв з усіх учасників говорив англійською своїми словами, не вдаючись до послуг папірчика. Решта уважно читали заздалегідь заготований текст ретельно, з акцентом вимовляючи кожне слово.
Інша проблема українців, напевно ще важливіша, ніж мова, – це непристосованість до місцевих особливостей і незнання політичної кухні. Цим також грішать не всі, але майже. Надміру демократичну атмосферу в будівлі Ради Європи не всі здатні перетравити. Найінтегрованіший у ПАРЄ – депутат Сергій Головатий. Він тут, справді, старожил і, як-то кажуть, свій. Особисто знайомий ледь не з усім ПАРЄ і добре орієнтується у внутрішній кухні. Втім, його послуги віднедавна вже не потрібні українській владі, адже на його місці в моніторинговому комітеті перебуває сестра голови Адміністрації президента Януковича Юлія Льовочкіна. Наразі важко стверджувати, чи була така заміна розумним кроком з боку Банкової, але маємо те, що маємо. Як запевняють страсбурзькі старожили, плюсів від такої ротації явно буде менше, ніж мінусів. І причина тут не лише в досвідченості Головатого. Доволі посередня нинішня українська делегація відтепер буде ще посереднішою і ще менш впливовою, але особливо це нічого не змінить. Як показує досвід, цим у Києві на печерських пагорбах нині особливо не переймаються.
Загалом цьогорічна участь української делегації в сесії ПАРЄ мала дві цікаві особливості. Перша пов’язана, власне, з резолюцією, а друга, хоч як дивно, з «Українським тижнем». Дві непримиренні частини вітчизняних депутатів – опозиційні та провладні – вперше за кілька років знову змагались в питанні проштовхування чи відштовхування санкцій проти України, які ПАРЄ готова застосувати в разі, якщо не буде дотримано рекомендацій асамблеї, пов’язаних із карними переслідуваннями колишніх вищих чиновників. На тлі цього проштовхування-відштовхування відбувалась і інша, не менш захоплива гра з «Українським тижнем», спецномер якого виданий спеціально до сесії ПАРЄ англійською мовою, розповсюджувався поміж депутатами Європарламенту. Чим саме його не вподобали провладні українські обранці, неясно, але їх і згодом працівників дипломатичного корпусу, акредитованого у Франції, було помічено за «конфіскацією» журналу, коли ті ретельно визбирували видання, щоби воно не потрапило до рук тим, кому не слід. Проблема лише в тому, що журнал з’являвся знову і знову і, врешті-решт, боротися з ним перестали.
Попри те, що українське питання, а саме обговорення звіту щодо України, підготовленого Моніторинговим комітетом ПАРЄ і відповідно резолюції по ньому загрожували значними дипломатичними клопотами, вони аж ніяк не стали на заваді депутатам «працювати» у звичному ритмі. Звісно, вони дещо змобілізували народних обранців, але аж ніяк не затьмарили їм доволі лагідне Страсбурзьке сонце.
Як вже зазначалося вище, українські делегати мало чим відрізняються від середньоєвропейських. І в працьовитості також. Працелюбів серед наших – одиниці, утім, вони є. На робочому місці постійно довелось зустрічати лише кількох, переважно представників опозиції. Вони дуже ретельно готувалися до засідання «по Україні» і всіма силами проштовхували в резолюцію можливість введення санкцій. Серед провладної частини делегації трудоголіком виглядав лише голова делегації Іван Попеску, який гасав ПАРЄ і намагався домовитись, відповідно, про невведення санкцій. Чи результативною була його біганина, можна зрозуміти вже хоча б із того, що чимало делегатів, які могли б виступити на боці Банкової (зокрема росіяни) просто не з’явились на засідання і, зрештою, була проголосована резолюція ПАРЄ, яка таки дозволяє санкції проти України. Інші, покрутившись, засвітившись і випивши кави, зникали в невідомому напрямку. Куди саме, можна лише здогадуватись.
У Страсбурзі є, на що подивитись і де погуляти. Тим паче у розпал сезону знижок, коли розкішні магазини просто рясніють привабливими пропозиціями. Страсбурзькі старожили кажуть, що така поведінка делегатів – це доволі звичне явище. Адже робота роботою, але людське їм нечуже. Вдома чекають діти і кохані, які вимагатимуть не лише звіту про діяльність, а й подарунків. Та й загалом, треба не поважати себе, щоб, перебуваючи за кордоном, сидіти як проклятий на роботі, вирішуючи хай навіть дуже важливі державні справи.
Загалом проблем у народних обранців може бути куди більше, ніж здається. І особливо в такому місті, як Страсбург. В одного члена делегації наприклад з’явилась потреба після завершення сесії полетіти до Венеції, а те, що квитків з певних причин не було, то на допомогу змушені були прийти українські дипломати, які весь день займалися тим, що думали, як відправити шановного пана депутата в місто на воді. І це при тому, що й своїх справ у них на сесії було аж по саме нікуди. Повертаючись із Бразилії та Мексики, до Страсбурга випадково завітав міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, почувши, що там будуть присутні представники опозиції, зокрема, Григорій Немиря і донька опальної Юлії Тимошенко, Євгенія. А ким, як не міністром, мають в першу чергу опікуватись служиві дипмісій.
Все прекрасне в житті швидкоплинне, і Страсбурзькі канікули, чи то пак сесії ПАРЄ, також. Втім, можливо, саме заради них якраз і варто ставати народними обранцями. Адже, попри всі мінуси цього статусу, можливість потинятися світом за державний кошт все-таки дуже спокуслива і проґавити її – цілковите безглуздя.