3 червня виповнилося сто років з дня смерті визначного прозаїка Франца Кафки (1883–1924). У світі існує небагато письменників, які впродовж століття спроможні не лише бути актуальними, а й модними та дедалі культовішими. Кафка — саме з таких, і скидається на те, що його сновидні історії — це хай умовні й притчеві, але оповіді про нас сучасних, які намагаються за ґаджетами й новітніми цивілізаційними благами сховати свої споконвічні душевні страхи та хвилювання. Бо ж ми й далі живемо у світі, описаному Францом Кафкою.
Літературознавиця Богдана Романцова, переосмислюючи есей Ноя Тавліна, так розповідає про концепцію кафкіанськості:
«Найчастіше поняття асоціюють з образом Йозефа К., головного героя роману “Процес”. Йозеф знає, що не зробив нічого поганого, утім, його заарештували. Він опинився всередині тривалого та вкрай забюрократизованого судового процесу, не маючи жодних шансів з’ясувати свою провину. Атмосфера kafkaesque панує в абсурдному світі, де персонаж обмежений жорсткими нормами й відмовляється проявляти власну волю. Тавлін описує ускладнений досвід героя, що його розчаровує, як-от: нескінченні бюрократичні лабіринти, зайвий примус та безсенсовну жорстокість. Додам, що персонаж сприймає ці обставини з дивною покірністю, ніби вимушено інтегрований у жорстоку симуляцію життя (“а що ми можемо зробити?”, “ми маленькі люди”, “і що, нам усім тепер сісти, щоб вам було простіше?”). Якщо ви бодай раз намагалися отримати довідку в державних органах до всіх реформ або просто працюєте в держустанові, то майже напевно переживали досвід kafkaesque. Густі тенета правил, суперечливих вказівок та обмежень, які є самі собі ціллю, Франц Кафка передчув та описав задовго до авторів-постмодерністів. Опинившись у ситуації kafkaesque, окремі герої боротимуться й намагатимуться змінити правила гри, тоді як інші застигнуть, паралізовані обставинами».
Ковідні часи надали нового виміру цьому поняттю, бо ж слово «кафкіанський» уже сто років використовуються для позначення кошмарних, складних і нелогічних ситуацій, здебільшого пов’язаних з взаємодією індивіда із соціумом. Обмеження внаслідок коронавірусу в багатьох країнах — від карантину до швидкої зміни заборон на поїздки — змусили чимало людей згадати саме про Кафку.
2024 року вже вийшло кілька книжок про нього, як засвідчує стаття в The Economist, зокрема, цілковито в дусі парадоксів прозаїка, монографія з менеджменту «Франц Кафка й істини лідерства». Крім того, з’явилася нова біографія письменника «Метаморфози: у пошуках Франца Кафки», яку написала Кароліна Ватроба. Це водночас і неймовірно цікавий літературознавчий екскурс у його творчість, і також дослідження його посмертної слави. Ватроба стверджує, що його успіх був не лише продуктом літературної досконалості та актуальних тем, йому ще й просто пощастило: він писав дуже поширеною німецькою, а не провінційною чеською мовою; він скористався послугами підприємливого Макса Брода, який збирав фрагменти та редагував його тексти для публікації; а ще його прізвище «легко запам’ятовується й весело вимовляється». Про талант говорити вже якось і зайве, бо нині в літературознавців інші зацікавлення, зокрема плинна ідентичність Франца Кафки, сформована на стику трьох світів: чеського, німецького й австрійського. Утім, найцінніше в оповіданнях Кафки не самі вони, а та закладена в них багатозначність / мультикультурність / полівекторність, що й визначає «його здатність метаморфізуватися залежно від аудиторії».
Читайте також: «Жахливе», але таки щастя (Алоїз Принц «На порозі щастя. Біографія Франца Кафки»)
Справжній шедевр Франца Кафки — його читачі, які залежно від континенту й культури вбачають між рядків його похмурих історій щось своє. А ще як пригадати, що сусіди письменника часто скаржилися на нього, бо він, пишучи свої тексти вночі, дуже сильно реготав, то все стає на свої місця. Потенціал його творчості невичерпний, а проза, як показали ці сто років, завжди актуальна. Бо його художній світ хоч і видається безнадійним, насправді містить простір для сподівань, недарма ж кілька великих творів Кафки незавершені й спокушають кожного з нас дописати свій щасливий фінал. Або ж це (художня) реальність, із якої немає виходу, або ми не хочемо його бачити, навіть якщо він просто перед нами. Бо ж, кажуть, що у жука з його «Перевтілення» були крила, а в його кімнаті — вікно, втім, він так і не спробував звідти полетіти… Наш клаустрофобічний світ, вигаданий колись письменником, став нині добровільним самообмеженням, яке ми самі на себе накладаємо, воліючи дедалі більше жити віртуальним, а не реальним життям. Замикаємося у своєму замку із «цифрової» кістки, навіть не намагаючись пройти крізь браму, яка призначена лише для нас самих. Ще й в Україні, вранці «прокинувшись од неспокійного сну», виявити, що «обернувся на страхітливу комаху» не найгірший варіант, бо ти все ж прокинувся живим…
Культурологи полюбляють сперечатися, у світі якої реалізованої антиутопії ми живемо: Джорджа Орвелла, Філіпа Діка чи Олдоса Гакслі? Та, як на мене, Франц Кафка зі своїми літературними світами перемагає їх усіх, навіть не бравши участь у змаганні. Колись він написав: «Тільки люди, уражені однією недугою, розуміють одне одного». Гадаю, ми щороку дедалі більше розуміємо його, але водночас парадоксально менше розуміємо ту дійсність, у якій нам випало жити. Кафкіанську дійсність, у якій уже сто років немає її автора.