Межа і кордон, попри їхню сенсову спільність, мають відмінність у значенні. В обох випадках мова про дещо, що відокремлює. Межа відсилає до своєрідної екзистенційності, плинності часу, зламу між різними порами людського життя, сезонами року, станами погоди, життям і смертю. Видається, щось у цьому слові є універсальне, спільне для всіх. Слово кордон породжує в уяві зовсім інші образи, з чіткою прив’язкою до історії, її трагічності. Ойкумена, лімес, терра інкогніта – це вислови, вигадані давніми греками і римлянами на позначення зовсім різник культурно-географічних ареалів. Ойкумена – землі, заселені греками, і вже згодом, пізніше,використовуване на позначення теренів, населених людьми. Лімес – термін на позначення укріпленого валами і вежами кордону Римської імперії, цивілізованого давнього світу у його європейській версії. Терра інкогніта – тут, думаю, все ясно, бо мова про незнану землю, і, таким чином, зовсім не про свою, населену хто зна ким. Як би там не було, від кордонів віє відчуттям поділу на своїх і чужих, вітчизни і закордону, їх і нас. Гарний образ з азійських на цей раз теренів – Велика китайська стіна, покликана захистити Піднебесну від навали варварів. Ближчий до нашого часу приклад – Берлінський мур, що поділив Європу на два світи, дві політичні системи та зовсім відмінні стилі життя і світочуття. Так чи інакше в умовах сьогодення ми приречені на осмислення того, що для нас є кордонами, і яку конотацію має це слово: захист свого, чи внутрішню ізоляцію, оборону власної території, чи ту точку, звідкіля можна вдиратися до інших. Відкритим лишається питання, а чи взагалі кордони – це дещо стійке і стале в нашому світі?
Ще одна річ, яка наклала свій відбиток на європейську культуру і історію – дилема межі чи кордону між Європою та Азією, як у плані географії, так і стосовно стилю життя окремого індивіда та цілого соціуму. Де закінчується Європа, і починається Азія, і навпаки? На що впливають кордони, та хто їх проводить? Якими є ті кліше, міфи, упередження, коли йдеться про європейськість і азійскість? Як одне переплітається з іншим, або бореться, щоб витіснити? Такими є головні питання багаторічного виставкового проекту Гете Інституту «Die Grenze» («Кордон»), що мандрував різними містами, зокрема Києвом, Дортмундом, Тбілісі, Мінськом, різними точками в Центральній Азії тощо, за підтримки міністерства закордонних справ ФРН.
Читайте також: Селфі в Лос-Анджелосі, расизм в Амстердамі
Проект, про який мова, не є суто мистецьким. Мистецтво радше допомагає донести до глядача той наратив, якій хочуть озвучити куратори виставки та творці тих творів, які там представлені. Як зазначає один з кураторів проекту «Кордони» Тібо де Ройтер, за проектом, про який мова, приховано багато історій. «Це складний і трохи смішний проект. Хоча назва і тема події, яка зібрала нас разом, не звучать, як щось смішне. Гумор – це добрий спосіб поговорити про щось серйозне, але не напряму», – констатує він. Додає, що великий виставковий проект завжди ставить питання щодо явища кураторства як такого «Для мене своєрідним зразком для наслідування є вже нині покійний бельгієць Ян Хуут, що був куратором Документи ІХ у Касселі 1992 року», – розповідає Тібо де Ройтер. – «Батько Хуута був відомим психіатром, який мав приватну терапевтичну практику, з десяток пацієнтів, які лікувалися у нього вдома. Через це доволі довгий час куратору, про якого мова, доводилося сидіти за одним обіднім столом із десятком божевільних. Оця хаотичність навчила його, як комунікувати з будь-ким».
Якщо вертатися до наративу, який криється за виставковим проектом «Кордони», то одна з його ліній прямо торкається різних мистецьких ситуаціях у низці пострадянських країн. Власне, чому обрана така географія? Перед усім тому, що проект починався з дослідження мистецької сцени і ситуації у Казахстані, а далі решти пострадянських країн. У кожній з них мистецька ситуація склалася по-своєму. Десь мистецька сцена є доволі потужною, а десь – практично несформованою взагалі. Куратори виставки Інке Арнс і Тібо де Ройтер зазначають, що ще однією лінією оповіді є та, що виходить з назви проекту. «Все ж таки мова про кордон, а не кордони, як це було на самісінькому початку. Річ у тім, що якщо поглянути на всю обрану нами територію дослідження, термін «кордони» відсилають нас до клубка нескінченних конфліктів. Не треба забувати про Нагірний Карабах, Ферганську долину. Остання – це приклад прокладання кордону в штучний спосіб, що не поважає етнічної належності, різних релігій тощо. По-хорошому щось таке знаходимо практично у кожній країні теренів, де здійснювався проект, який я курую. Все це на надто нас приведе до мистецької виставки», – наголошує Тібо де Ройтер. В умовах популярності радянських чи пострадянських виставок серед західних європейців важливим завданням проекту «Кордон» було не перетворитися на один з них, чергового майданчика для стосотого показу критичного погляду на, скажімо, Лєніна чи Брєжнєва. Такі виставки озираються на минуле, реальність, яка закінчилася 25 років тому.
Мистецька частина виставкового проекту «Кордони» – це 24 великих дерев’яних дорожніх коробок-трансформерів, які слугують і для транспортування експонатів, і для їхнього демонстрування. В жодному місті ця виставка не повторює композиції, яку організатори надали їх в попередньому місті. Це завжди експромт з багатьма невідомими. Проте є одна робота, яка постійно, всюди є першою, відкриває експозицію. Це візуальна робота Уміди Ахметової та Олега Карпова з Узбекистану, 26-хвилинне відео «Заручники вічності». Це документальні зйомки з вікна помешкання, показують жінку, яка під дощем підмітає відрізок дороги у 100 метрів завдовжки. Це праця, яка в Узбекистані традиційно асоціюється з тим, що роблять домогосподарки. У цьому випадку мова про вулицю, якою двічі на день користувався узбецький президент Іслам Карімов, який правив цією центральноазійською країною 27 років. Автори додали до знятого відео смішну музику, занотувавши тим самим момент щоденного абсурду, який коїться у країні, де президент – це фігура незмінна, щось на кшталт перського сатрапа з давнини, а про рівноправність і егалітаризм не доводиться надто говорити.
Кожна виставкова коробка – це одна повноцінна історія, яку оповідає той чи інший митець. Фархад Фарзалієв з Баку демонструє вельми специфічний мистецький об’єкт – мугам-караоке. Перед глядачем висить невеликий LED-телевізор, на якому увесь час крутиться запис караоке. Мугам – це багаточастинний вокально-інструментальний твір азербайджанської народної музики, в основі якого покладено конкретний модальний тип мелодії. Мугам не має системи запису, передається на слух від одного покоління іншому. З 1930-х років ХХ століття цей музичний жанр потрапив, як і вся народна музина спадщина етносів під владою СРСР, під потужний контроль з боку держави, таврувався як «примітивне» мистецтво. Лише від 1970-х років малі народи СРСР знову отримали можливість слухати та досліджувати свій народний мелос. Нині мугам у Азербайджані є традиційною народною музикою, збереження та розвиток якої підтримують на державному рівні.
Караоке – це японський винахід, річ, яка стала культовою в Азії, згодом набувши популярності на інших контентах. Куратори виставки «Кордони» наголошують, що мандруючи світами помітили цікаву деталь: караоке-клуби дуже популярні на пострадянському просторі. Отже, чи можна поєднати в одне два азійських явища, одне з яких – давній культурний винахід, а інше – сучасний? Сам Фархад Фарзалієв відповідає, що результат такого поєднання – це утопія. Мугам – це завжди імпровізація. Він виконується азербайджанською, тому люди, що не є носіями цієї мови, не можуть брати участь у співах. Видається, що відео на екрані закільцьоване. Мугам, який неможливо проспівати, звучить на фоні природних ландшафтів та історичних пам’яток Нагірного Карабаху, теренів, закритих для азербайджанців через заморожений конфлікт із вірменами, який триває досі, і якому не видно краю.
Читайте також: Бенксі vs Brexit
Історія має значення, і це чітко показує проект Катерини Ісаєвої, авторки, що народилася у Казахстані, а нині мешкає у Москві. 100 піал на помості, і поряд з ними – старий атлас світу, розгорнутий на пошарпаних сторінках, що на них нанесено контури Радянського союзу. СРСР був свого часу найбільшою країною світу, і хоча зовнішнього туризму для радянських обивателів не було, можна було мандрувати на велетенських внутрішніх теренах. Затяті мандрівники, що їздили і до Карелії, і до Башкортостану, а також до Хіви, Бухари, Ташкента, Єревана, Баку тощо, намагалися прикрасити полиці своїх шаф якимсь сувеніром. А от з цим за радянських часів було не надто добре. Піалами поміж радянського фаянсу і подекуди порцеляни мало кого здивуєш у нашій частині світу. Це були здебільшого сувеніри, привезені з Середньої Азії. Як з них пити чай так, щоб не попекти собі руки, знав мало хто. Але гарна, незвична штучка, привезена з Хіви чи Алмати, трішки екзотики – кому з туристів цього не хотілося мати? В якийсь момент в усьому Радянському союзі на фаянсових і порцелянових фабриках почалося масоване виробництво згаданого виду посуду, трошки стилізованого під місцеву специфіку. Хто не пригадує піал із позолоченими краєчками, біло-синіх, із стилізованими зображеннями квітів бавовни? Цей стиль фабричної кобальто-білої фабричної порцеляни з’явився в Узбекистані в радянський час, і має свою назву – пахта гуль. Ця кераміка по суті має мало спільного із давніми традиціями керамістів цих країв, і фантастичного кольору блакиттю і індиго розписного посуду з узбецького Риштану. Сьогодні піали пахта гуль є радше символами минулого, уламками, що нагадують про минуле. Цікаво, що в радянські часи ці посудини виготовляли не в країнах Середньої Азії, а в різних інших куточках СРСР. Таким чином піала десь в Казахстані могла бути зробленою в українській Баранівці. Ідея про дружбу народів відійшла у забуття, а багато з тих фабрик, на яких виробляли чаші, з яких складається інсталяція Каті Ісаєвої, давно закриті.
Сміх – це явище, яке залежить від контексту ситуації, в якій виникає. Повертаючись до слів куратора виставки «Кордони» Тібо де Ройтера, весь цей виставковий проект в той чи інший спосіб пронизаний сміхом. Часом мова не зовсім про веселощі, а своєрідну захисну реакцію, яка, якщо копнути ближче, межує із справжнім сумом. Думаю, що проект «Насердін у Росії» Ольги Житліної і ще цілої групи осіб – саме пр оце. Мова про декілька номерів газети, яка розповідає про те, як Ходжа Насерддін приїхав до сучасної Росії, аби знайти там роботу. Газета показує ситуацію багатьох зламів. Зокрема того, коли після розвалу СРСР жителі різних країн Середньої Азії тисячами вирушали і вирушають до столиці РФ у пошуках роботи. Якщо у росіян до 1991 року не було упереджень щодо вихідців з центральноазійських республік, то вони різко виникли у Росії Єльцина, і тим паче Путіна. Тих, хто приїжджав розбудовувати столичний російський мегаполіс, прибирати його тощо із Середньої Азії, зневажливо почали називати «чучмеками». Дешева, часом без легальних дозволів, робоча сила – це якраз про них мова. Тих, кого упосліджують міліція і арендодавці житла, місцеві чиновники тощо. Ходжа Насерддін – це фольклорний герой-трікстер багатьох народів Сходу, від Балкан і до кордонів з Пакистаном і Афганістаном. Такий собі напівмудрець-напівдурник, що протягом віків висміював еміра Тимура і бухарських ханів, злодійкуватих голів колгоспів і патріархальні звичаї Середньої Азії. На виставці «Кордони» було представлено три номери згаданої вище газети, де в коміксах розповідається, як Ходжа Насерддін і його сестра повели б себе у ситуаціях, в які потрапляють трудові мігранти у Росії. Паралельно було опубліковано найкращий анекдот про Насердіна. Зокрема такий: «У Росії поліцейські такі освічені! Стільки мов знають! Коли я тільки-но приїхав до РФ і російської не знав, мене якось зупинив поліціянт, перевірив документи і говорить щось до мене російською. Я не зрозумів, тільки плечима знизав. Тоді він щось каже мені узбецькою, що мене подивувало, але я також не зрозумів, про що мова. Тоді він мені щось киргизькою. Я теж не зрозумів. Тоді він мені таджицькою говорить: «Хазор!Хазор!» («Тисяча!»). Або такий:
- Міграція – все одно що монголо-татарська навала!
- Ми увірвалися до ваших міст, аби добудувати і відремонтувати їх!..
Проект «Насерддін у Росії» – це спроба дати відповідь на цілу низку питань щодо того, як поміж собою переплітаються, взаємодіють культура метрополії і тих, хто приїхав до неї працювати, несучи культуру власну. Не забуваймо, що в РФ окрім вихідців з Середньої Азії працюють досі декілька мільйонів українців. Дійсно, їх менше, але яке до них ставлення біло і є – це відкрите питання.
Коли народ починає масово співати і любити свій гімн, прапор і герб не з-під нагайки, то це певна ознака того, що народ цей проходить дорогу до внутрішньої консолідації, а сам він перебуває у боротьбі за самоідентичність. Український гімн – це саундтрек до Революції гідності, український прапор – символ української незалежності, і його майоріння у повітрі маркує місця поза локаціями збройної агресії Росії і анексованого Криму. Все це стало ясно українцям в ході драматичних і трагічних подій останніх 4-х років. А як у Грузії? Відео «Національний гімн Грузії» авторства Софії Табатадзе і Наді Цулукідзе розповідає ту історію, що після Революції троянд 2003 року грузинський гімн став мегапопулярним. Діти вчили його в школі, він звучав на весіллях. Згадані вище авторки об’єдналися у творчу групу «Хінкалі Джус», почали створювати перформанси у національному стилі. Відео, де декілька дівчат виконують гімн Грузії під звуки скрипки у різних міських просторах, показує, як англійська потрохи витискає російську у Грузії. Вулиця Джорджа Буша у Тбілісі чи площа Єропи у Батумі – підтвердження тому. І жодної вулиці Лєніна у кадрі, чи бюста Сталіна на фоні кипарисів. Їхній час маркерів публічного простору вичерпано. Очевидно, назавжди.
Одним з найфотогінічніших об’єктів виставки «Кордони», який важко оминути що окові, що об’ктиву фотокамери, є твір українки Аліни Копиці «Весільна сукня». Мова тут про те, що цей одяг символізує як перетин держкордонів, коли шлюб міжнаціональний, так і розмивання меж між приватною і публічною інформаціями. Поза білим шлейфом, на якому надрукована чат-переписка, ховається історія про те, що двом людям з різних країн, аби побратися, не достатньо сказати одне одному просте «так». Для узаконення шлюбу з іноземцем, необхідно пройти тривалу бюрократичну процедуру. Держава так чи інакше хоче знати, як познайомилася майбутня сім’я, хто запропонував одружитися, де пара збирається жити після весілля, чи знають чоловік і дружина батьків одне одного тощо. Арт-об’кт Аліни Копиці – це акт своєрідного максимального ексгібіціонізму, бо на демонстрованій шлюбній сукні надруковано п’ятирічну переписку авторки з її майбутнім чоловіком.
Читайте також: Що ховав Ґурліт
Відео поляка Станіслава Мухи «Центр Європи» – це своєрідна спроба попрацювати з міфами про центр Європи. Де ж він, той центр, і хто саме може претендувати на те, аби мати всі переваги від сусідства з такою локацією? Близько двох десятків місць в межах двох тисяч кілометрів претендують на таке звання. Режисер Станіслав Муха та його команда вирушила в нетривалу, подекуди комедійну подорож вздовж і поперек континенту в пошуках «єдиного істинного» центру Європи. Головне у його фільмі – не Європа політична, географічна чи економічна, а всі ті люди, що її населяють.
Це лише декілька історій, які презентує виставка «Кордони», і на те, аби описати їх повністю, знадобилося б багато часу і паперу. Кордони – це не завжди те, довкола лишень воюють і вбивають одне одного. Сучасний світ і ситуація у ньому не дає нам шансу на зняття всіх кордонів, але завжди лишається шанс ще раз поглянути на себе самих, наших сусідів близьких і далеких , і переосмислити наше до них ставлення. Десь вони дійсно заслуговують на люту іронію і сатиру, а десь потребують більшого нашого ознайомлення зі своєю культурою, аби стати зрозумілішими, і від цього менш чужими.