І справа навіть не в тому, як ці події вплинуть на конкретні економічні чи політичні події тих чи інших країн і регіонів. Справа в тім, що принципово змінилося саме середовище, в якому ці події будуть проходити та основа, яка закладає будь-які прийняті рішення.
Між Китаєм і Сполученими Штатами встановилися взаємини, котрі можна визначити терміном – «дружня ворожнеча», і тому ці країни в найближчі роки будуть не лише конкурувати одна з одною, а й співпрацювати у тих царинах, де їхні інтереси будуть мінімально пересікатися.
Однак, всі ті, хто сьогодні говорять про велич Китаю, мали б не забувати, що вся ця велич з’явилася у результаті рішення Сполучених Штатів, після візиту президента Ричарда Ніксона до Китаю 21 лютого 1972 року. США вирішили «дружити» з КНР проти СРСР, і потім батько китайського економічного чуда Ден Сяопін лише продовжив започатковане президентом Ніксоном і Мао Цзедуном зближення Китаю і Америки.
Завдяки цьому зближенню США вирішили у 80-ті роки зробити з Китаю свій промисловий майданчик, інвестуючи в розбудову електронної, хімічної, металоємкої, автомобільної, легкої та інших індустрій. У ті роки рішення Америки створити потужного конкурента під боком Радянського Союзу виглядало цілком логічно, але після розвалу СРСР, це рішення більше виглядає, як стратегічна помилка.
США і західний світ дали Китаю піднятися, а нині мають пожинати плоди тодішнього рішення. І головне, звісно, не гори китайського ширвжитку і електроніка, які експортує Китай. Зараз Сполучені Штати перебувають у своєрідному симбіозі з Китаєм. Тепер вони не можуть обійтися без Китаю, а Китай в результаті, не може існувати без постійної технологічної допомоги з боку США.
Бо не дивлячись на свої нинішні фінансові можливості, Китай так і не створив міцної наукової бази, подібної до Кембриджу, Оксфорду чи потужних наукових інститутів у Сполучених Штатах. Китай лише здатен копіювати чи купувати чужі технології. А усі їхні розробки, які щось собою представляють, зроблені за допомогою мізків іноземних вчених, яких запросили до КНР.
«Китайське диво» виникло завдяки американській і західній допомозі. Індустріальний розвиток на території Китаю – це розширення індустрії Заходу, в основному США, з метою посили Китай. В результаті – Китай виріс економічно, але тепер вже йому вигідніше дружити з Росією проти Сполучених Штатів.
Тим не менш, китайська економіка – це міхур, надутий за допомогою Америки, і США володіють можливостями його «спустити». Фінансування ж науки, як і інших галузей, є необхідною умовою розвитку, але не достатньою. Не можна «профінансувати» появу Піфагора, Архімеда чи Ньютона, а тільки вони здатні нести новизну. Мільярди ж вкладені в досягнення масовості навчання можуть підвищити культуру виробництва, але не його розвиток. Звичайно, масовість сприяє розвитку, але тільки у виявленні талантів. А таланти дає природна цивілізація.
Однак, основою поведінки Китаю практично завжди було конфуціанство. Тому вони не диктують світові правила гри, а намагаються їх нав’язати, не роблячи на цьому акценти. Хоча, якщо США вирішать самі змінити правила гри, то Китай може швидко втратити свої економічні переваги. Американці можуть забрати свої виробництва з Китаю і перевести їх в будь-які інші держави, де є дешева робоча сила. Навіть, Росія, економіка якої сьогодні знаходиться не в найкращому стані, здатна створити вибухонебезпечну ситуацію, відмовившись від масового імпорту китайської продукції.
Певно, що все залежить від того, яким боком повернеться ця «дружня ворожнеча» між двома супердержавами. Адже Китаю є що запропонувати Сполученим Штатам. Так Китай зараз має майже три трильйони валютних запасів, котрі розміщені в американських цінних паперах. Китай може запропонувати допомогти вивести американців з фінансової кризи. І він цілком в змозі це зробити, адже ним акумульована дуже велика сума.
Також Китай здатен запропонувати Америці певну стабільність в районі Азіатсько-Тихоокеанського басейну, збільшення економічних зв'язків і свою допомогу у вирішенні корейської проблеми. Тобто, у найближчі роки КНР цілком може виступати серйозним «регулювальником» міжнародних відносин.
Досить очевидно, що Китай отримав дещо несподівану для себе міць, яка автоматично висуває його у світові лідери. І видається, що китайцям потрібен певний час, аби не лише усвідомити, але й зрозуміти для себе усі наслідки такої ролі. А також визначити, наскільки вони готові прийняти цю нову роль Китаю.
Адже ще у багатьох країнах на Китай дивляться як на геополітичне непорозуміння. Це той психологічний бар'єр, який китайцям необхідно буде подолати. І змусити інші країни зрозуміти, що вчорашньої бідної і відсталої держави більше вже немає, є інший, новий Китай.
Відносини між країнами в міжнародній політиці – це велика гра, ці взаємини дуже часто потребують змін, і великий вплив на зміну в ставлення однієї країни до іншої накладає поточна ситуація. І нині ця поточна ситуація є такою, що Сполучені Штати незадоволенні тією роллю, яку намагається відігравати Китай в Південно-Східній Азії. Мова йде про серйозну конкуренцію в цьому регіоні, де кожна із цих держав прагне бути першою.
Звичайно, що американці не бояться конкуренції. Але тут головне, щоб ця конкуренція якимось чином регулюватися, аби вона розвивалася у рамках певних правил, які виключать можливість наростання серйозного конфлікту. Можна десь ефективно домовлятися з Китаєм, десь, навпаки, спробувати виступити в якості його опонента, це все не буде виходити за певні рамки і не руйнуватиме існуючий світовий порядок, а навпаки, сприятиме його зміцненню. Але це можливо було б лише в ідеалі.
На перевірку ж, Китай прагне до домінування в Південно-Східній Азії, і по суті американська контргра проти Китаю, котра спрямована на стримування його експансіонізму і зміцнення власних позицій у цьому регіоні, розвивається сьогодні на широкому фронті. Вона охоплює не тільки підтримку «скривджених» Китаєм країн ASEAN, але і постачання озброєнь Тайваню, а також дуже болючу для китайського керівництва боротьбу за права людини в КНР.
Варто відзначити, що в стратегічному плані американці давно перейшли від стратегії залучення Китаю в світові справи, коли вони розраховували, що Пекін погодиться на американських умовах розділити вплив у світі, до стратегії стримування оточення Китаю. Залучаючи для цього союзні Сполученим Штатам держави для ефективного блокування китайської експансії.
Власне, це була відповідь США Китаю, який став активно нарощувати морські озброєння і сформулював стратегію «низки перлів», в якій вказується на необхідність появи китайських військово-морських баз на величезному просторі від Бірми до Пакистану, для контролю над шляхами доставки до КНР близькосхідної нафти.
Водночас, за всієї очевидності істотних протиріч, взаємної боротьби і протистояння Китаю і США, не можна скидати з рахунків і зворотний бік медалі. Очевидно, що обидві держави не готові до відкритого протиборства і будуть намагатися його всіляко уникати. І в Пекіні, і в Вашингтоні існує чітке розуміння того, що в разі відкритого конфлікту під удар буде поставлена вся система американсько-китайських торговельно-економічних відносин, яка вибудовувалася роками.
Для режиму, який існує в Китаї, нині багато чого поставлено на карту не тільки економічно, але й політично. Бо своїм затятим небажанням досягти будь-яких компромісів у територіальних питаннях з сусідами і постійними вказівками на «непорушність» довільно позначених ще в 2009 році китайських рубежів в Південно-Китайському морі, якими за китайською версією охоплюються 80 відсотків його акваторії, Китай сам загнав себе у глухий кут.
І головна загроза існуючого статус-кво може зреалізуватися лише у тому випадку, якщо в умовах гострих розбіжностей і зростання китайського експансіонізму, весь суперечливий комплекс відносин з США перейде зі сфери раціональної в сферу емоційну, і стане ключовим гаслом для політичних сил, котрі тепер прийшли до влади в Китаї. Ось тоді ситуація в Південно-Східній Азії опиниться під прямою загрозою серйозного і дуже небезпечного американсько-китайського військового конфлікту.
Проте, варто звернути увагу на той факт, що в день першої інавгурації президента Сполучених Штатів Барака Обами, 20 січня 2009 року, в британській впливовій газеті The Independent з'явилась стаття колишнього державного секретаря США за президентів Ніксона і Форда в 1973-1977 роках Генрі Кіссінджера, під промовистою назвою «Світ повинен сформувати новий порядок або відкотитися до хаосу» («The world must forge a new order or retreat to chaos»).
У якій Генрі Кіссінджер зокрема пише: «Роль Китаю у світовому порядку є ключовою. Наші відносини, які почалися головним чином, як стратегічний проект, котрий був спрямований на стримування спільного противника, за десятиліття перетворилися на центральну конструкцію системи міжнародних відносин. Китайсько-американські відносини повинні бути підняті на новий рівень. У нового покоління наших лідерів є унікальна можливість перетворити їх в проект нашої спільної долі, як це було зроблено в повоєнний період з трансатлантичними відносинами – за винятком того, що проблеми, тепер носять скоріше політичний, і економічний, ніж військовий характер».
Тоді це прозвучало прямо, як програма до дій для Барака Обами. Але тепер, перед початком другої каденції президента Обами, стає цілком очевидним, що можна очікувати на те, що головною установкою американської геостратегії на найближчі роки стає формування нового світового порядку в партнерстві з Китаєм. Вірніше, розподіл сфер впливу в світі між Америкою та Китаєм.
Точками зіткнення інтересів Америки і Китаю вважаються Тайвань, Південно-Східна Азія, Афганістан і Центральна Азія. А Південно-Західна Азія – Ірак, Іран, Афганістан, Пакистан – являють собою особливу зону, де продовжує відбуватися глобальна конкуренції між США та Китаєм. Іран, в умовах конфронтації зі США, неминуче орієнтується на Китай. Військові інтервенції США в Афганістані та Іраку і були проведені багато в чому для того, щоб стримати подальше проникнення Китаю в регіон.
Випадання Пакистану із числа союзників США свідчить про те, що в цьому регіоні відбувається своєрідне переформатування геополітичних пріоритетів. А на тлі погіршення відносин Пакистану з США міцніють традиційні китайсько-пакистанські зв'язки. А після того, як Сполучені Штати підуть з Афганістану їхнє місце, в політичному сенсі, займе Китай. Втім, «дружня ворожнеча» між двома супердержавами передбачає не лише перерозподіл сфер впливу, а й необхідність домовлятися і йти на певні компроміси.
Але, як наголошує Аарон Фрідберг – професор політики та міжнародних відносин на факультеті публічної політики і міжнародних відносин імені Вудро Вільсона у Прінстонському університеті в своїй статті «Незговірливий Пекін» («Bucking Beijing»), яка була надрукована в журналі Foreign Affairs, № 5, September/October за 2012 рік: «США могли б навчитися жити при пануванні в Східній Азії демократичного Китаю подібно до того, як Велика Британія свого часу змирилася з лідируючим положенням Сполучених Штатів в західній півкулі. Однак за відсутності в КНР демократичних перетворень Вашингтон не захоче відмовлятися від політики урівноваження і покидати цей регіон. У той же час, щоб уникнути загострення кризи або серйозної конфронтації, Америка навряд чи припинить спроби взаємодіяти з Китаєм. Якийсь час буде проводитися той або інший різновид змішаної політики. Але щоб обидві її частини були досить дієвими, потрібно їх суттєве вдосконалення та корекція».
Виглядає на те, що неможливість досягнення справжньої згоди між США і Китаєм пояснюється фундаментальними розбіжностями їхніх інтересів. І хоча обмежене співробітництво з конкретних питань Америки та КНР все ж припустиме, але ідеологічна прірва, котра розділяє ці дві держави, є аж занадто великою, а рівень взаємної довіри надзвичайно низьким.