Присутні це й так знають. Але нікого ні в чому не звинувачують: війна. Добре ще, що тоді, у «зеленці», вижило хоча б двоє з трьох їхніх друзів. Один із них, щоправда, залишився інвалідом: поранену ногу ніби врятували, але ампутацію в майбутньому лікарі таки не виключають.
Його звати Андрій Котовенко. Позивний Кіт. Йому потрібні документи з бригади, щоб пройти військово-лікарняну комісію, яка має повноваження відправити його на реабілітацію. Запити, які відправляє шпиталь, у штабі бригади ігнорують. Вдома дружина й маленький син. Без документів не отримати жодної фінансової допомоги у зв’язку з пораненням.
«З п’яти хлопців, яких я знаю, що лежать у шпиталі з важкими пораненнями, довідок немає в жодного. Двоє вже три місяці лікуються, і ніхто нічого не відправляє», — розповідає Кіт.
…Лише 15 березня, через півтора місяця після поранення, деякі документи Кіт усе ж таки отримає. Але не ті, яких чекав. Виключно завдяки друзям, які допомагали йому. Це будуть скани двох папірців — двох майже ідентичних «довідок», в одній із яких йдеться про пораненого Андрія Котовенка, а в другій — про загиблого Анатолія Гаркавенка.
«У вільний час»
Це телеграми, надіслані штабом бригади безлічі адресатів: від чергового ВСП до військового прокурора Дніпропетровського гарнізону. А в них результати того, що вдалося «дізнатися» штабу 93-ї ОМБр про загибель одного бійця й поранення іншого.
«30.01.2016 близько 14:20 солдат Гаркавенко Анатолій Олександрович, солдат Котовенко Андрій Сергійович та солдат Слайко (спілкування «слідчих» із яким — між іншим, єдиним доступним їм безпосереднім свідком подій — виявилося таким тісним, що вони навіть не дізналися його імені та по батькові. — Авт.) у вільний від виконання службових обов’язків час самостійно без дозволу відбули для проведення розвідки через спостережний пост «Спартак» РОП шахта Бутовка до лісосмуги, яка підконтрольна НЗФ. В лісосмузі підірвалися на розтяжці (орієнтовно граната Ф-1). Про те, що територія підконтрольна НЗФ та замінована, особовий склад був проінформований», — йдеться в документі. Знизу — ймовірно, згодні з висновками командири (див. фото).
Читайте також: Вічне питання добровольців
У людей, які знали про ті події не з переказів, запитання викликає чи не кожен із кількох рядків, за якими стоять не сухі факти, а життя, смерть, кров, сльози родичів та близьких і відчуття того, що тебе зрадили.
Це, по-перше, дрібниці, з яких і починається велике. Наприклад, вихід через спостережний пост «Спартак», у той час як виходили бійці — і 30 січня, і майже завжди — через пост «Дніпро». Чи «лісосмуга, яка підконтрольна НЗФ» (незаконним збройним формуванням) — де-факто нікому не підконтрольна нейтральна територія між позиціями української армії та позиціями сепаратистів. Яка потреба була в ній працювати? «Завдяки ландшафту, густій «зеленці» та очисним спорудам, із яких можна вилізти за 70 м від наших позицій і закидати бійців впритул чим попало, без нормального мінування місцевості наших на позиції тупо можуть вирізати, — пояснює те, що відомо кожному, хто був на шахті, один із бійців роти. — На місцевості не працювали сапери й розвідка 93-ї ОМБр, але це вже інша тема… Проблема вирішувалася місцево та з допомогою добровольців».
Одним із таких добровольців, який вирішував проблему «місцево», був загиблий Анатолій Гаркавенко. Оформившись у ЗСУ за контрактом після багатьох місяців війни на правах «нелегала» з «Правого сектору», він, за поширеною там схемою, був записаний просто на першу вільну посаду. Тому в роті хлопець, який вчився на снайпера й сапера і мав відповідний досвід під час бойових дій, був записаний кулеметником. І за фактом — звісно ж, за наказами командирів — виконував обов’язки не тільки стрільця, що заступає в потрібний час на спостережні пости, а й сапера. Командир роти, який добре знав, що оформлені до нього вчорашні «нелегали» підготовку в лавах 93-ї ОМБр не проходили й часто вчилися всього безпосередньо на передовій, навіть попросив Гаркавенка надати йому документальні підтвердження того, що він сапер. І Анатолій їх надав — довідку про проходження відповідного навчання в ДСНС.
Водночас усі накази були усними. Як, у принципі, завжди на передовій. Не став винятком й останній наказ взводного Юрія «Директора» Коваля знайти і зняти або переставити розтяжки, встановлені раніше Р., іншим бійцем, якого з цілої низки причин «вислали» з шахти. Завдання не на один вихід. Виходив Гаркавенко двічі, й другий раз став останнім.
За негласним правилом, яке діяло на шахті від перших аналогічних наказів, прикривати себе сапер узяв тих, кого вважав за потрібне. Адже й у попередніх подібних випадках командири, зокрема ротний, не зазначали, хто саме має йти із сапером. Так поруч із Гаркавенком у «зеленці» опинилися Андрій Котовенко та Ігор Слайко — хлопці, які до оформлення в ЗСУ також воювали в лавах ДУК.
…З чого вельмишановні особи, завірені печаткою прізвища яких стоять наприкінці короткої довідки про те, як усе було, взяли, що хлопці пішли в «зеленку» самовільно? Що просто вирішили погуляти «у вільний час»? Відповідь на це несподівано дав замкомбрига 93-ї ОМБр підполковник Олександр Василенко.
«Схоже на самодіяльність»
Ми зв’язуємось у Facebook. Побачивши понад тисячу репостів під постом про «самовільний вихід» і кілька глумливих запитань у коментарях, Василенко пише в приватні й пропонує поставити запитання йому особисто, якщо вони є. Гріх відмовлятися від такої нагоди. Хто проводив «розслідування», чи були ці люди хоча б на місці подій? «У частині проводилося службове розслідування. Прокурорів на передовій ви не побачите. Лізти в «зеленку» й наражати на небезпеку людей, які не причетні до самовільного виходу до цієї «зеленки» потерпілих, не бачу сенсу», — пише Василенко. «Це все одно що йти в Донецьк», — згодом зауважить військовий у спілкуванні з іншим журналістом. Хоча, зрештою, правда в тому, що не потрапили «слідчі» не те що на місце пригоди, а й на самі наші позиції на шахті.
Чи опитували в межах службового розслідування людину, яка, власне, дала Гаркавенку завдання, — його безпосереднього командира (!) Юрія Коваля? «Особисто я ні, — відповідає Василенко. — Опитував неофіційно багато кого».
Читайте також: Оголений тил
У результатах розслідування фігурує граната Ф-1. Стверджувати, що це була вона, — такий самий абсурд, як стверджувати, що протестувальників на Майдані розстрілювали з рогатки… То навіщо ганьбити себе такими «експертними висновками»? Тим більше коли в нозі Кота осколки протипіхотної міни? Підполковник пояснює: «Суть не в ефці чи монці. Це здоров’я вже не добавить».
Суть, каже Василенко, у тому, що «це (вихід хлопців, який в офіційному документі є безапеляційно «самовільним». — Авт.) схоже на самодіяльність». «Чому в хлопців джгутів не було? Чому 15 хвилин без зв’язку не могли допомогу покликати?» — ставить зустрічні запитання.
Джгути були: два на трьох бійців. Рація була одна — у Гаркавенка. Втім, якщо відсутність медикаментів, засобів зв’язку в достатній кількості та сотень інших речей — ознаки «самодіяльності», то це, на жаль, ознаки мало залежної від держави «самодіяльності» цілісінької української армії, яка й на третій рік війни все ще тримається виключно на ентузіазмі окремих людей, на готовності виконувати за інших їхню роботу та, звісно, на волонтерах. Адже ми, солдати-контрактники, яких наступного після підписання контракту дня відправили на передову, від держави не отримали ані аптечок з джгутами, ані рацій, ані навіть касок чи бронежилетів. Що самі мали, то мали. Що привезли волонтери, то привезли.
Про те, чи опитували взводного в межах розслідування, адже Василенко сказав, що цього не робив тільки «особисто він», потрібно, певна річ, спитати й у самого Юрія Коваля, хоча б по телефону. Під час розмови (яка, звісно ж, записується) Коваль факт свого наказу жодним чином не заперечує. Понад те, зізнається, що ані про розслідування, ані про його результати — «самовільний вихід без дозволу» — не чув.
— Пишуть, що вони самовільно, без дозволу пішли (…) Вас узагалі хоч якось опитували як командира Морячка?
— Мене ніхто не опитував. Ти думаєш я таке написав би?! На кого-на кого — на нього?! Прости, Господи! — обурюється взводний.
Обіцяє доїхати до частини, все з’ясувати й передзвонити згодом. Потім ще раз передзвонити згодом. Але так і не передзвонює. Наступного дня доводиться набрати його. Аби поспілкуватися вже з абсолютно іншою людиною — людиною, яка в розмові з іншою журналісткою того самого дня примудрилася взагалі відхреститися від усього нашого взводу й командування ним (щоправда, те, що Коваль виконував ці обов’язки, необережно підтвердив замкомбрига Василенко). У нашій розмові Коваль ще командир…
— Він тоді вже був там (Коваль каже про те, що в лісосмугу за його наказом Гаркавенко виходив і до 30 січня. — Авт.). Усе перевіряв ще до того. І щоб знімати — я такої команди не давав, — нервується.
— А що ви наказали зробити з розтяжками Р.?
— Він уже там був!
— Я питаю, що ви сказали йому зробити з розтяжками?
— До 30-го числа він там уже був.
— … Що ви наказали Морячку зробити з розтяжками?
— Ти чуєш чи ні?!
— Я запитую. Це просте запитання.
— 30-го числа я їх туди не посилав. Я не міг послати…
— Що треба було зробити з розтяжками?
— Ти чуєш, що я кажу? Треба нормально разгаварівать. Ти на міня стрєлки нє пєрєваді!
Читайте також: Одновекторна Феміда
Друг «Матрос»
Василенко, своєю чергою, пояснює, що злощасна довідка — це лише довідка. Але ж у частині проводилося службове розслідування! І він неодмінно покаже деякі документи з нього, щоб «не бути голослівним».
За кілька днів надає ще один «документ». Це фотографія складеного папірця, на видимій частині якого нібито записи лікаря, його прізвище Василенко назвати відмовляється. Судячи з тексту, у якому йдеться про те, що в «зеленку» хлопці пішли за власним бажанням, це могли б бути записані лікарем свідчення Котовенка. Однак Василенко не підтверджує й цього. На пряме запитання, звідки лікар дізнався про записані ним факти, замкомбрига відповідає: «Ймовірно, від пораненого. Стверджувати не буду». «Друг Матрос — 200», — наголошує навіть останній рядок документу. Не збігається навіть позивний загиблого… Котовенко, який дивом вижив і в шоковому стані нібито ще й про щось свідчив, каже, що практично не пам’ятає цього процесу. Про щось його, звісно, питали, і щось він відповідав… Але що саме? Прочитавши документ без підпису автора, Кіт резюмує: «Перебрехали й переплутали».
Про свідчення третього хлопця, що був на виході, Ігоря Слайка командування мовчить. Він розповідає про них сам. Розповідає і про розмову, яка 30 січня відбулася на шахті між командиром роти та майором Новіченком. «Одразу піднявся кіпіш, мене висмикнули розповідати, хоча я тупо «варений» був. Вітер (командир роти. — Авт.) кілька разів перепитав Новіченка, як докласти, що сказати. Той відповів: «Кажи, що «самоволка». І я в першому рапорті теж написав, що «самоволка». Хлопець, який ішов прикривати сапера, пояснює: на той момент йому особисто було байдуже, чи був наказ взагалі… Думати про якісь наслідки Слайко в день, коли в нього на очах загинув один друг і був серйозно поранений інший, не міг, особливо після того як командири в нього на очах усе «порєшалі». «У рапорті, який я написав наступного дня у ВСП, зазначив, що це був бойовий вихід», — зауважує боєць. Якщо якийсь із рапортів Слайка «слідство» й використало, то неважко здогадатися, який саме.
…Хай там як, а Василенко постійно обіцяє в усьому розібратися. Неодмінно все розслідувати-перерозслідувати й установити нарешті справедливість. Така в нього позиція в соцмережах. Це не заважає йому зателефонувати матері загиблого хлопця й повідомити, що службове розслідування завершено, що він уже займається відправкою їй паперів із бригади про смерть (хоча про те, що їх уже надіслали поштою, замполіт роти Калугін почав брехати ще в лютому) і що вихід, поза сумнівом, — «самоволка».
…Влаштувавши з хороших обіцянок та надання ніким не підписаних «документів» невеличке інтерактивне шоу, Василенко просить громадськість ще про одне: звернути увагу на «альтернативну думку». Альтернативною думкою виявляється пост одного з медиків 93-ї ОМБр, ображеного тим, що поранений Котовенко залишився невдоволений транспортуванням його до шпиталю на підлозі в «Інтерсіті» та цілою низкою інших моментів. Але ж висловлювати свою думку не мав права. «Справжні герої мовчать», — емоційно переконує лікар посеред потоку особистих образ і думок про те, що в лави ЗСУ часто йдуть авантюристи та злочинці в пошуках амністії… «Справжні герої мовчать», — багатозначно повторює хтось із коментаторів. Василенко одразу лайкає цей коментар. Коли мовчать, звісно, зручніше…
Відкритим залишається одне питання: навіщо вся ця ганьба?.. По-перше, якщо загиблий чи поранений боєць постраждав «у вільний час», його родина не отримає грошової компенсації. Допомога не виплачується, якщо смерть чи поранення не визнають наслідком бойових дій і в ньому боєць нібито винен сам. Не отримує родина компенсації й у випадку, якщо боєць вчинив самогубство.
По-друге, тенденція приховування та зменшення кількості втрат спостерігалася в Україні від самого початку АТО й нікуди не поділася з часом. Так, ще влітку 2014-го боєць 72-ї бригади Богдан Лозицький, який пройшов Зеленопілля, розповідав, що в той час, як загиблих було близько сотні, офіційно їх «виявилося» лише 19.
Знайомий, що обіймає керівну посаду в одному з батальйонів, бажання верхівок за найменшої можливості свідомо списати, зробити «не бойовими» втрати підтверджує: «Стикаюся. Банальна ситуація. Але розповідати не можу з поваги до свого комбата, змушеного діяти в цій обстановці…» Підтверджують це й розвідники: «Більшість бойових виходів — за усним наказом, тільки раз таке було, щоб усе з підписами, печатками, бойовими розрахунками».
Звідки таке вперте небажання командування (усе схоже на злагоджену систему, а не примхи штабу однієї бригади) визнавати втрати бойовими? Економія бюджетних коштів на виплатах родинам загиблих і поранених — можливо. Можливо, є й інший мотив: максимально приховувати бойові втрати, щоб в офіційних зведеннях було «один загиблий» чи «двоє загиблих» за добу, а решта втрат не афішується, отже, у суспільстві підтримується ілюзія «несправжньої війни», де бійці якщо й гинуть, то переважно з власної необережності.
На жаль, у цій обстановці змушені далі діяти всі. Зокрема, воювати, не знаючи, чи не виявиться можлива смерть від осколків або кулі «самовільною». Але що вдієш? Україна в нас одна. Штабних безліч. Але головне — напевно, просто не мовчати. Навіть якщо в чиїхось очах це миттю позбавить тебе звання «героя».