«Якщо між ганьбою та війною ви оберете ганьбу, то матимете і війну, і ганьбу», — казав Вінстон Черчилль, якому Рада Європи зобов’язана своїм існуванням. Схоже, останні 20 років очільники цієї міжнародної структури нечасто згадували застереження одного з батьків-засновників. Якщо за холодної війни організація знаходила в собі сили виявляти принципову позицію, а якось навіть призупинила членство держави-порушника, то після вступу до її лав Росії, Азербайджану та інших колишніх радянських республік ситуація змінилася. «Нові члени не тільки не підтяглися вгору, до стандартів європейського права, а, навпаки, тягнуть донизу й успішно спокушають деяких представників «старих» демократій», — якось сумно узагальнила в розмові з Тижнем данський політик Ганне Северінсен, колишня доповідачка по Україні.
Вінстон Черчилль бачив Раду Європи своєрідним запобіжником появи нових війн на території Європи. У 1946 році, відразу по закінченні Другої світової, коли британський прем’єр виголосив у Цюриху свою славетну промову про доречність спільних європейських інституцій, пропонований ним інструмент м’якої сили цілком відповідав викликам часу. Ідея остаточно оформилася в 1949-му. Тоді до Ради Європи вступили Бельгія, Велика Британія, Данія, Ірландія, Італія, Люкcембург, Нідерланди, Норвегія, Франція та Швеція. Європейська конвенція з прав людини — засадничий документ структури — набрала чинності в 1953-му. Ще через шість років на захист її провідних положень постав Європейський суд із прав людини.
У 1950-ті роки Рада Європи здобула репутацію дискусійного майданчика та своєрідної лабораторії ідей на захист демократичних здобутків країн-членів. Механізмів прямої дії структура не передбачає, за винятком рішень Європейського суду, що скасовують вироки національних судів. Резолюції та рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи не обов’язкові до виконання, вони лише підказують державам способи вдосконалення законодавства та політичних практик. Ця концептуальна «беззубість» стала однією з причин, із якої європейські політики зі стратегічним баченням, такі як, наприклад, Роберт Шуман, від самого початку існування вважали Раду Європи «напівневдалим проектом».
Читайте також: Ефект російської присутності
«Із перших днів Рада Європи постала таким собі охоронцем західної етики, західного способу життя з його гарантованими свободами, — поділилася міркуваннями з Тижнем викладачка права Сільвія Преус. — Вона відразу стала «камерною», не надто відомою структурою, про роботу якої й сьогодні прості європейці мало що знають. Преса ніколи багато не писала про Раду Європи. Винятком були хіба що скандальні ситуації, які виникали час від часу. Як, наприклад, гучна відставка першого голови Парламентської асамблеї Ради Європи бельгійця Поля-Анрі Спаака в 1951-му або історія з російським шпигуном, про яку рік тому написала газета Le Monde».
У перші 10 років існування РЄ до країн-засновниць додалися Греція, Туреччина, Ісландія, ФРН та Австрія. І якщо в більшості нових членів загальна ситуація з правами людини приблизно відповідала проголошеним стандартам організації, то Туреччина зі своїми проблемами з правами курдської меншини та очевидними утисками свободи слова явно не вписувалася у формат. «Вступ Туреччини був політичним рішенням, — пізніше згадував в одному з інтерв’ю колишній генеральний секретар Парламентської асамблеї Ради Європи Террі Девіс. — Були побоювання, що Анкара пристане до так званого соціалістичного блоку на чолі з СРСР. Вирішили, що краще мати Туреччину з усіма недосконалостями в союзниках, аніж дозволити їй підсилити Москву».
Проблеми з Туреччиною почалися з перших днів її перебування в РЄ і так ніколи не вичерпалися. Одна з найбільших країн-членів регулярно саботує виконання резолюцій та рекомендацій, заплющує очі на відверто недемократичні практики, «не помічає» численних злочинів Росії. Після військового заколоту 1980 року її членство спробували призупинити, але необхідної кількості голосів не назбиралося. Врешті запровадили санкції, подібні до тих, що були застосовані до РФ через анексію Криму: присутність у Кабінеті міністрів збереглася, але парламентська делегація втратила на сесіях право голосу.
«Нинішній внесок Туреччини — 8% загального бюджету організації, а в 1980-х роках він був майже вдвічі більшим, — каже один із постійних працівників секретаріату ПАРЄ. — Сьогодні це €33 млн. Не шалені гроші, але потрібні для того, щоб утримувати 2,3 тис. чиновників та 1 тис. дипломатів. Страсбург не вчора навчився гнучкості в ставленні до значних порушень великих країн. У певному сенсі поблажливість до Туреччини підготувала ґрунт для вступу Росії, попри бойові дії на території Чечні».
За всю свою історію Рада Європи лише раз призупинила членство держави-учасниці. У 1967 році військовий заколот привів до влади в Греції «чорних полковників». Парламентська асамблея відразу ухвалила резолюцію, проголосивши дворічний випробувальний термін на відновлення демократії. У 1969-му, оскільки умову не було виконано, Афіни попросили на вихід. Греція знову стала членом РЄ лише у 1974-му, після падіння воєнного режиму та проведення вільних, демократичних виборів. «Грецький прецедент був єдиним випадком, коли «спляча красуня з берегів Рейну», як називав Раду Європи генерал де Ґолль, справді пішла на принципи, — поділився думками з Тижнем один із колишніх членів французької делегації. — Пізніше політична доцільність завжди брала гору над усіма моральними та етичними імперативами».
Читайте також: Валіза Шредінґера
1970-ті роки вважаються для РЄ відносно успішними через вдалу інтеграцію Іспанії та Португалії. Обидві держави не лише позбулися диктаторських режимів, а й досить швидко в активній співпраці саме з Радою Європи реформували свої правові системи. Пізніше, після падіння Берлінського муру, досвід демократичних перетворень в Іспанії та Португалії став популярним аргументом на користь розширення РЄ на схід за рахунок колишніх соціалістичних країн.
Проте 1990-ті для Ради Європи стали не лише переламними, а й кризовими. Організація змінилася і кількісно (з 23 членів у 1989-му збільшилася до 38 у 1995-му), і концептуально: з бастіону захисту західної моделі перетворилася на міст між Сходом і Заходом. Сьогодні в середовищі західних політологів немає однозначної думки, наскільки правильною тоді була політика відкритих дверей, насамперед щодо вступу Росії. «Долучившись до Ради Європи, РФ погодилася дотримувати певних правил гри, — казав у 2004 році тодішній генеральний секретар ПАРЄ Вальтер Швіммер. — Проте структура демонструє в ставленні до Росії надзвичайну гнучкість».
Читайте також: Необачність чи поблажливість?
У 1996-му вступ РФ спочатку загальмували через війну в Чечні, а потім допустили, хоча вона й не завершилася. Торік Рада Європи пішла ще далі: Росію не просто відновили в повноваженнях, хоча Крим так і не повернувся до України, а й на вимогу росіян на рівні регламенту унеможливили ухвалення санкцій, подібних до тих, що були застосовані в 2014-му. Європейські мрійники не втомлюються закликати до діалогу з Москвою, у той час як остання використовує трибуну й кулуари ПАРЄ для просування власних, не дружніх до Європи інтересів та корумпує організацію зсередини.
Чверть століття тому вступ Росії до Ради Європи проштовхнув німецький канцлер Гельмут Коль, відверто нехтуючи декларованими стандартами організації. Нині рушієм відновлення російських повноважень без виконання жодних вимог став президент Франції Емманюель Макрон. Якщо у 1949-му структура відповідала певним повоєнним викликам, то сьогодні в умовах гібридної війни демонструє цілковиту неспроможність впливати на ситуацію. Апологетика нейтральності стала лейтмотивом РЄ, що обіцяла захищати права людини: на життя, на гідність, на свободу, на ідентичність… Натомість вона підлаштовується під капризи Росії та потурає безкарності. Йдеться про первинну концептуальну помилку, як казав бельгійський політик Поль-Анрі Спаак, чи про невдалу еволюцію міжнародної організації? У сухому залишку причина не така важлива, як наслідок — мовчазна згода на подальші злочини, які РФ обов’язково скоїть, адже непокаране зло завжди повертається.