Сповільнена реакція Банкової

Політика
17 Вересня 2020, 09:03

 До того ж він, схоже, і не зрозумів, що це його найбільша проблема як глави держави, яка може обійтися йому надто дорого. Зеленський уявив себе великим комбінатором, здатним обіграти самого Путіна й зупинити війну, а тому навіть не помітив, як став маріонеткою в руках останнього й почав виконувати його бажання. 

 

Можливо, насправді все не так. І в діях президента і його компанії немає зради, натомість присутня логіка і тверезі розрахунки. Можливо… Та, на жаль, жодної інформації про це досі не надходило. Громадяни змушені лише здогадуватися, що відбувається насправді. А свіжі порції побічних «доказів» лише знову і знову підтверджують: влада не здатна комунікувати ні між собою, ні з суспільством, ані з усім білим світом, як цього вимагає ситуація. І це справді дуже серйозна проблема. До того ж досі не зрозуміло, на якому етапі й хто ухвалює ключові та проміжні рішення. Тоді, коли їх уже озвучено й вони здійняли хмару інформаційного пилу — чи все ж раніше.

 

Читайте також: Олексій Гончаренко: «Проблема Зеленського в тому, що він за своїм власним масштабом не відповідає посаді президента України»

Як у випадку, скажімо, спроби реалізації ідеї про спільне із сепаратистами патрулювання (або інспектування) українських позицій. Кому могла спасти така крамольна думка, навіть не надто важливо. Ідіотів і провокаторів не бракує. Реакція суспільства на це ноу-хау була цілком очікуваною, як і сподіваною виявилася реакція влади — дати задню. Але це дивна послідовність дій. Припустімо, ініціатива могла би стати доцільною як елемент гри. Але навіть усередині чиновницького кластера не вдалось домовитися про спільну позицію і тлумачення логіки такого рішення. З розрізнених коментарів очевидно, що немає жодного спільного бачення. Ніхто не подбав навіть про те, щоб пояснити, як відповідати на найочевидніші запитання. І це, до слова, у досить неоднозначній ситуації. Коли держава буквально повелася на провокацію терористів і майже погодилась організувати їм екскурсію на власні позиції.

Той, хто вигадав такий «оригінальний» крок і справді вірив у його ефективність, мав хоча би подбати про якусь аргументацію. Звісно, така тактика добре вписується в типову для Зеленського і Ко методику тестування суспільних настроїв «на наживку». Але в цьому випадку все-таки терористи взяли нас «на слабо». І чи будуть колись іще спроби повернутися до цієї ідеї, чи, може, її спробують втілити у якомусь іншому форматі на кшталт симетричного патрулювання, наразі не зрозуміло. Причетні мовчать — і це вже звична для влади поведінка в ситуації, коли їй нічого сказати після чергового ляпу.

Ключова російська проблема — мінські домовленості. Їм конче потрібно їх знівелювати, адже вони підтверджують сам факт окупації, а отже, є підставою для санкцій. Москва дуже хоче зняти із себе санкції (вони таки діють) і відкараскатися від окупованих територій Донбасу

Тішить те, що проблему таки намагаються якось розв’язати. Хоча б визначивши єдиного спікера для переговорної групи, який відтепер пояснюватиме офіційну позицію. Врешті, після сумнівних одкровень Вітольда Фокіна іншого варіанту й немає. Утім, спікер — це лише пів питання. Значно важливіше навчитися працювати на випередження, генерувати меседжі й чітко визначати власну позицію. Наразі росіяни в цій ділянці нам помітно дають фору. Поки українці мовчать, із Кремля озвучують те, що хочуть, і нам залишається або спростовувати нісенітниці, або погоджуватися зі сказаним. Хоча поки прозвучить перше чи друге, часто минає багато часу, і ця пауза завжди небезпідставно викликає чимало підозр: «Вони щось мутять», «Зрада!». У будь-якому разі, перший голос завжди краще чути й заперечувати навздогін зазвичай немає сенсу. Та й навіть якщо зради немає, така поведінка вказує на маріонеткову роль української сторони, і тут уже не до жартів.

 

Читайте також: Позавчорашні на марші

У Кремлі, схоже, давно зуміли намацати слабкі місця українських перемовників. Як доказ — наполеглива вимога внести правки в постанову українського парламенту про місцеві вибори, яку одразу кинулися виконувати на рівні Офісу президента. Правки стосуються можливості проведення виборів на окупованих територіях Донбасу, чого дуже хоче Росія, щоб легітимізувати тамтешніх терористів і скинути зі своїх плечей тягар санкцій. У Кремлі знають, що протягнути їхню ідею буде непросто, але їх влаштує будь-який результат. Якщо Рада погодиться на проведення виборів, що доволі малоймовірно, це, безумовно, стане справжньою перемогою Москви. Якщо провалить — буде привід звинуватити Україну в зриві мінських домовленостей. Якщо Україна взагалі відмовиться виносити це питання на обговорення парламенту — може йтися про зрив начебто домовленого обміну полоненими і знов-таки привід засумніватися в доцільності здійснення перемовин у межах «нормандського формату».

Ключова російська проблема — мінські домовленості. Їм конче потрібно їх знівелювати, адже вони підтверджують сам факт окупації, а отже, є підставою для санкцій. Москва дуже хоче зняти із себе санкції (вони таки діють) і відкараскатися від окупованих територій Донбасу. Вона готова використати для цього будь-який привід, який підкине Україна, і всіляко намагається змоделювати потрібні обставини і втягнути в них перемовників Зеленського. Коли цей матеріал побачить світ, у четвер 17 вересня (саме на цей день призначено збори фракції) «Слуг народу» схилятимуть голосувати за згадані правки.

 

Читайте також: Партійний довгобуд

 

Теоретично це можливо. Хоча серед «слуг» є достатньо мажоритарників, чиї округи розташовані в центрі й на заході країни, ці депутати вже відчули смак влади й не проти продовжити свою мандрівку українською політикою. Вони можуть не захотіти пірнати у зрадницькі екскременти й відмовляться голосувати. Усе залежатиме від кількості незгодних. Якщо недостачу голосів вдасться перекрити колаборантами з ОПЗЖ чи з інших фракцій, за правки проголосують. Аргументують такий крок, звісно, гріхами попередників. Мовляв, щоб не втрачати обличчя перед світом, ми змушені виконувати мінські угоди, які підписав Порошенко. Крок не з приємних, але нам нічого не залишається. Інакше переговори зайдуть у глухий кут, і «нормандський формат» знову пригальмується.

Те, що мінські угоди було підписано, щоб зупинити відкриту агресію й відтягнути час, і нині вони вже не актуальні, у Зеленського чудово знають, але намагаються про це не згадувати. Навпаки, нарікаючи на попередника, група примирення, яку очолює Андрій Єрмак, сподівається під їхнім прикриттям щось таки вторгувати. Здавалось би, дивна поведінка. Та це лише якщо не розуміти, що йдеться про дуже тонку гру, у фіналі якої маячить пастка. Адже насправді те, що подають як виконання угод, підписаних Порошенком, сьогодні є виконанням звичайної кремлівської забаганки. Дуже ганебний прецедент. Якщо Україна виконає одну вимогу, то буде змушена виконувати інші, ще нахабніші й жорсткіші. І відмовлятися від них буде щоразу важче. А наступною, швидше за все, стануть зміни до закону про особливий статус ОРДіЛО. А далі, мабуть, і ще «веселіше».